ПОЧАТОК У №№ 110, 115, 118, 124.

 

Хто має очі, той побачить; хто має вуха, той почує...

Композиція із кафедрального храму Олександра Невського у Кам’янці-Подільському демонструє зневагу до українських історії та народу.

У багатьох містах і селах України, зокрема в Кам’янці-Подільському, Жмеринці, Костополі, Хотині, є храми Олександра Невського, канонізованого РПЦ, в церковних лавках продають його іконки, а на українських порталах, таких як «Довідник школяра» (lessons.com.ua) та інших, можна прочитати про «гарного, як ніхто інший», князя — сонце землі Суздальської, як і про «велич і могутність Росії», «наш народ російський» і його непереможну «доблесну армію». Хто створив цей сайт і хто його підтримує та чому інформаційну бомбу не поспішають знешкодити відповідні служби — тема окремої розмови. Невський не просто князь, це ще й символ сучасної Росії — у 2008 році таким його назвали більшість росіян, що взяли участь у телеопитуванні. Для країни з її вмінням, за висловом дослідника Павла Правого, «з монстра зробити героя», це закономірно — там помітний дефіцит героїв. Інша справа Україна, де кожна епоха породжувала славних мужів — це Святослав Хоробрий, Володимир Великий, Ярослав Мудрий, король Данило Галицький, Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Петро Калнишевський, а в пізніші часи герої Крут, Трубежа, УПА.
Українці приходять у храми «благовірного князя» Олександра Невського, купують його іконки, ні на хвильку не задумуючись над тим, що цей лубочний образ, віками створюваний зусиллями заангажованих істориків і РПЦ, кардинально відрізняється від образу реального. Кандидат філософських наук Валерій Бабенко зазначає, що міфи про Невського стали однією з передумов формування проекту «Московська Русь». Хоча насправді Олександр усе своє життя служив хану Золотої Орди, перейнявши від того жорстокість, з якою не лише розправився зі своїм братом Андрієм, а й катував новгородців, придушував бунти в Ростові, Суздалі, Ярославлі, Владимирі, відрізав повстанцям носи й виколював очі. «Святий кат Русі», як його назвали історики, народився 1220 року і був другим сином князя Ярослава Всеволодовича. За даними джерел, його прабабця, бабця і мати були половецького роду, що, певно, сформувало характер хлопця та визначило його життєві пріоритети й моральні цінності. Коли у 1237-му хан Батий, онук Чингісхана, захопив Владимиро-Суздальське князівство, більшість поселень без спротиву підкорилось йому (Київ затято оборонявся, із 50 тисяч його мешканців живими залишилися заледве 2 тисячі), не чинили опору й Ярослав Всеволодович із синами. Наступного року батько Олександра з рук Батия отримує ярлик на княжіння у Владимиро-Суздальському улусі і збирає данину для ординців, а в заставу ханові (в аманати), на знак того, що буде вірно служити хану, залишає свого старшого сина. Про це свідчить посол Папи Римського в Орді Плано Карпіані. Юнак, проживши не один рік у ставці хана, після відповідного обряду стає побратимом Батиєвого сина Сартака. До нього у 1252 році Олександр звертається зі скаргою на брата Андрія, з яким не може поділити владу, та не просто скаржиться, а прибуває з доносом, каже, що той затримує виплату данини орді. На той час це був не просто непослух, а виклик, великий злочин, за який порушник мав заплатити життям. На заклик Невського на Владимиро-Суздальське князівство рушає монгольське військо під командуванням Неврюя. У битві на річці Клязьмі він розбиває суздальські, владимирські, тверські полки, після чого князь Андрій втікає в Новгород, а потім у Швецію. Для Олександра Невського не суздальці і владимирці — рідня, його народ, а золотоординці. 1257 року князь жорстоко придушує повстання у колись вічовому Новгороді. Перший новгородський літопис розповідає про те, як «окаянные татары сыроядцы Беркай и Касачик» прибули в місто для перепису населення, щоб збільшити побори. Обурений люд піднімає повстання. Беркай і Касачик кидаються до Олександра, що саме перебував у Новгороді: «Дай нам сторожу, щоб нас не вбили!». «Благовірний» підняв свої полки і силою придушив «заколот», а його учасників відправив у рабство, інших покарав смертю.

Героя з Олександра Невського зробив Сталін

Міфологізовано не лише саму постать Олександра Невського, а й його заслуги перед Росією. Офіційна московська історіографія приписує йому захист від шведів і тевтонських лицарів у 1240-му і 1242 році. Утім, значення битв, що відбулися в ті роки, значно перебільшено: в битві зі шведським загоном на березі Неви, в гирлі Іжори (1240), з обох сторін узяли участь не більш як 300 осіб. Усе б і нічого, зазначає дослідник Павло Правий, аби не білі нитки, якими зшито цей міф. По-перше, ніякі джерела, крім Новгородського літопису не згадують про дану відсіч шведам, що зазіхали на «ісконно русскіє землі». «Не пам’ятає такого походу й офіційна історія Швеції», — наголошує П. Правий. До того ж літописці написали, що хоробрий князь вдарив списом в обличчя шведського правителя — ярла Біргера, який очолив країну пізніше, лише 1248 року. А під час битви поблизу Неви ярлом був зовсім інший чоловік — Уль Фасі. Про масштаб битви свідчить і кількість загиблих. Той само літопис повідомляє: «Новгородцев же пало тут Константин Луготиниц, Гюрята Пинещивич, Наместь, Дрочило Незділов — сын кожевника, а всех 20 человек с ладожанами, или мене, бог его знает». Знаменита битва на Чудському озері, де, за московською версією, Невський розгромив лівонський орден, теж вражає «грандіозністю». У тому-таки Новгородському літописі мовиться: «Немцы тут пали, а Чудь дала пдеща; и гнали их 7 верст по льду до Суболичьского берега; и пало Чуди незчисленно, а Немцев 400, а 50 руками взяли и привели в Новгород». А лівонська хроніка дає інші цифри: втрати лицарів становили 20 осіб (на той час орден налічував лише 100 людей), полонених — шість. Є ще один нюанс. Лівонська хроніка каже, що вбиті падали на траву, новгородський літопис оповідає, що німців гнали кригою і вони топли в озері. Проте досі з допомогою найсучаснішого обладнання на дні Чудського озера не виявлено жодного меча, шолома чи чогось такого, що свідчило б про «велике побоїще».
Що казати, якщо самі російські історики закидають Невському колабораціонізм на користь монголо-татар, зраду ним братів Андрія і Ярослава, що сприяло встановленню на суздальській землі золотоординського вікового ярма. Ось як каже про «благовірного» російський історик К. Кедров: «Олександр Невський, такий гордий із римськими послами, був надзвичайно смиренний і покірливий перед татаро-монгольським ханом. Він покірно їздив до Орди отримувати ярлик на княжіння і, на жаль, пролізав таки на карачках до ханського трону, як того вимагав звичай Орди. Окрім того, він був змушений безпощадно втихомирювати в своїх володіннях будь-які виступи проти татар і збирав данину для хана, втихомирюючи співвітчизників вогнем і мечем. Прийняти корону від папи, як усі європейські государі, Олександр Невський вважав для себе за ганьбу, а підповзати під ярмо та приймати ярлик на княжіння від лютого ординця ганьбою не виглядало».
Зате за честь, певно, вважав підступність і зраду. Князь доніс хану і на короля Данила Галицького, який мав стратегічний план відновлення автономії Руси-України і створював у Європі коаліцію для боротьби із загарбниками. «Однією з головних перешкод на шляху став Олександр Невський, брат Андрія Ярославовича — Данилового зятя. Цей названий син Батия, дізнавшись про наміри родичів, викрив їх і навів на Русь орду (під орудою Куремси. — Авт.). Ніким не підтримане повстання Руси-України захлинулось», — зазначає кандидат філософських наук Валерій Бабенко. Дослідник вважає, що заслуги короля Данила Галицького, як борця за свободу рідної землі, його слава були пізніше приписані Невському, а «Оповідь» про цього князя називає справжнім шедевром соціальної фантазії.
Тривале плазування перед ханським троном не могло не позначитися на моральному обличчі всієї Московської держави. Так у чому ж його заслуги перед церквою і Божим престолом? До слова, відомі російські історики Соловйов, Ключевський про «благовірного» писали мало і без будь-якого бажання. А героєм його зробив Сталін разом із режисером Ейзенштейном, котрий напередодні Другої світової на партійне замовлення зняв патріотичний фільм «Александр Невский».

Як ідеологи в рясах козаків у пекло відправили

На стіні кафедрального храму Олександра Невського УПЦ Московського патріархату, що в Кам’янці-Подільському, є композиція, на якій зображено, як українські козаки, мусульмани й представники інших релігій горять у пеклі. Невідомий художник намалював янголів — один із них сурмить невідворотність Страшного суду, і грішників, яких чекають страшні муки. На своєму престолі, двоголовому морському чудовиську, воссідає Диявол у вигляді чорношкірого сивого старця, що тримає на колінах душу Іуди, а поряд у вогняній річці — католики, рідновіри, мормони, юдеї, буддисти, зібрані до одної купи; в іншій групі грішників, як можна здогадатися, —  «розкольники». Це єпископ у синьо-жовтому облаченні, служитель у головному уборі митрополита із сивою бородою, дуже схожий на відомого церковного діяча сучасності, чернець. У пеклі й комуніст-червоноармієць у військовому френчі по пояс у вогняній річці. Це, ймовірно, показує ступінь його грішності. Козак із традиційним «оселедцем» за вухом і сережкою та мусульманин, за версією замовника цього розпису, — найгрішніші, вони у вогні по саму шию.
Храм, де демонструється такий рівень нетерпимості до представників різних конфесій і вірувань, до українського козацтва, що є одним із символів нашої держави, було закладено у 1891 році. У роки більшовицького богоборства церкву розібрали на будматеріали, що пішли на готель і технікум. На місці собору планувався театр, який так і не з’явився; замість нього стояли магазин і пивна. З набуттям незалежності України храм відбудували, і не так давно, у 2011-му, його освятили.
Разом із будівлею ідеологи в рясах освятили нетерпимість, ксенофобію, якій немає місця в цивілізованому світі, зневагу до історії народу, на землі якого цей храм стоїть. Що ж має сказати мирянам зображення козака-«грішника» і які почуття виховати? Зрозуміло, що ніяк не гордості за козацтво. Ідеологи в рясах наче підказують: замість козацтва вам є ким пишатися, ось він, герой, лицар, благовірний Олександр Невський — сонце землі суздальської, Расєї-матушки!
Замовникам пропагандистського стінопису варто нагадати, що українське козацтво впродовж століть було захисником християнської віри та церкви. Себе запорожці любили називати християнськими лицарями. А вступ до січового товариства починався зі слів: «Ти у Бога віриш? А ну перехрестися».
У межах Війська Запорозького Низового було понад 60 церков, а в центрі кожної Січі стояла Покровська церква, в якій щодня проходили Богослужіння. Козаками було споруджено Трахтемирівський, Межигірський та інші монастирі, чимало храмів, що стоять і донині — серед них такі перлини архітектури, як Троїцький собор у Новомосковську Дніпропетровської області (колишнє запорозьке місто Самар, центр Самарської паланки; храм збудовано без жодного залізного цвяха і належить він до 100 найвизначніших дерев’яних споруд світу), Свято-Преображенська церква у Великих Сорочинцях на Полтавщині, Катерининська в Чернігові та інші.
— На теренах України козацьке військо виникає не як агресивна, а як оборонна сила, — зазначає кандидат історичних наук Раїса Іванченко. — Тож на всі походи козаки просили благословення в церкви. Вони були дуже набожні. Під час читання Євангелія наполовину витягали шаблі з піхов на знак того, що готові захищати слово Боже від ворога. Козаки, повертаючись з походу чи йдучи під старість у монастир, жертвували січовим і паланковим церквам усі свої гроші, золото й срібло, надсилали багаті дари в Єрусалим, на святу гору Афон, у київські храми.
Відомі дослідники історії козацтва Дмитро Яворницький і Яків Новицький підкреслювали, що релігійність українських козаків була не показушна, а глибока і щира. Козак не міг пройти мимо церкви, не знявши шапку, то було великим гріхом. Священики, хоч і вирушали з товариством у походи, не воювали і свято дотримувалися цього встановленого січовиками правила, на відміну від багатьох представників УПЦ МП, які не лише освячують танки і «Гради» терористично-російських військ, а й самі беруть зброю до рук, щоб убивати українців. Як встановила СБУ, протоієрей Свято-Іверського монастиря, що неподалік Донецького аеропорту, коригував вогонь терористів «ДНР» по позиціях української армії; на Одещині затримано настоятеля одного із храмів Біляївського району протоієрея Георгія Д., прихильника «Одеської народної республіки», з гранатами та оптичним прицілом під час підготовки теракту. Є й інші приклади такого «служіння» Богові. Патріарх УПЦ Київського патріархату Філарет зазначив: «У цілому українська церква Московського патріархату не засудила агресора — Росію. Чому весь світ засуджує, а українська церква Московського патріархату не засуджує, не говорить правду?». Тож логічно виникає ще одне запитання: хто ж на-справді має горіти в пеклі?

Світлана ЧОРНА.
Фото надано автором.

Науковий консультант —
доктор церковно-історичних наук,
проректор з наукової роботи
Київської православної богословської академії
протоієрей Віталій Клос.

 

ДАЛІ БУДЕ.