ПРОДОВЖЕННЯ. ПОЧАТОК У №№ 101 (6606), 107 (6612), 112 (6617), 121 (6626), 126 (6631), 131 (6636) ЗА 7, 14, 21 ЧЕРВНЯ, 5, 12, 19 ЛИПНЯ.
Наша самоідентичність, самодостатність, державність укорінені в написах Кам’яної могили, трипільських містах, скіфських курганах, київських Золотих воротах, Запорозькій Січі, Українській революції і УНР, Акті про незалежність і вплітаються в планетарне майбуття.
Дивними, шарлатанськими є сьогоднішні потуги новоявлених північних керманичів привласнити не належну їм славу, історичну тяглість нашого роду.
Як нероздільні ратай і земля, так неподільні ми, українці, і наш край.
Ми публікуємо серію наукових розвідок, які стисло представляють нашу багату тисячолітню історію.
Поштова марка «350 років Берестейської унії».
Проповідь Петра Скарги.
Картина Яна Матейка.
Митрополит Михайло Рогоза.
Князь Костянтин-Василь Острозький.
Пам’ятний хрест на честь Берестейської унії в Чернівцях.
Друга половина ХVІ століття відзначена в історії нашого народу не тільки заснуванням Запорозької Січі, що стала фундаментом українського державного відродження, а й творенням ще одного національного феномена, з яким увійшло в глибокий конфлікт козацтво. Йдеться про навернення до Римського Апостольського Престолу Київської православної митрополії, значення якого ще й досі по-справжньому не оцінене в нашій історії, хоч Берестейська унія 1596 року готувалася не одне століття, і весь час після того пристрасті навколо неї не вщухають.
Уже наприкінці Х століття Рим тричі намагався переконати київських правителів у необхідності поєднати долю русичів з наступниками Святого Петра. Робилося це і до прийняття християнства на Русі, і опісля: 977 року Папа Бенедикт VІІ послав своїх легатів до князя Ярополка, до Володимира Великого посли Папи Іоанна прийшли 991-го, а від Сильвестра ІІ — в 999-му. Однак це не допомогло. Коли ж 1054 року християнський світ поділився і наші предки остаточно опинилися під омофором Царгородського православного патріарха, невдовзі в Києві вже самі задумуються над поїздкою до Риму: 1075-го Великий князь Ізяслав послав свого сина Ярополка до Папи Григорія VІІ, щоб той дав благословення на княжіння «як дар Святого Петра», що мало надати Русі «покровительство апостольського авторитету». На це в Римі погодились, відтак Святий Отець передав «від імені Св. Петра управління вашим царством з тим наміром і з тим гарячим побажанням, щоб Св. Петро своїм заступництвом перед Богом охороняв вас, ваше царство і всі ваші справи і надав вам милість володіти вашою державою в повному мирі і славою до кінця вашого життя».
Проте міжусобиці, які розпочалися в Русі серед спадкоємців Ярослава Мудрого, не дали можливості оформити тоді процес об’єднання руських православних з Римським престолом. Не відбувся він і в часи правління Романа Мстиславовича та Данила Галицького, хоч останній і був коронований Папою Римським на короля Русі. Вів розмови в 1396 році на цю тему з Великим князем Литовським Ягайлом і Київський митрополит Кипріян Цамблак. Одержавши підтримку своїх намірів об’єднати церкви, митрополит вважав за необхідне скликати для цього собор, про що сповістив і Вселенського Патріарха. Однак на тому справа й закінчилася.
Реально питання унії для українства постало на Флорентійському Соборі в 1439-му, коли Київський митрополит Ізидор приєднався до неї, розуміючи цей процес як творення єдиної церкви. Проте в Україні до його рішення поставилися прохолодно — лише невелика група заможних верств підтримала унію, широкі ж маси, виявляючи лояльність до неї, не перейшли в її ряди.
Ворожим до унії виявилося польське латинське духовенство й московське православне. Бо така унія, яка зберігала для нашого народу його національну душу, оскільки залишалися всі православні обряди, не була потрібна ні полякам, ні москвинам. Як справедливо зазначав Микола Чубатий, «ні Москва, ні Польща в історії не хотіли унії. Бо унія як окремішня форма релігійної культури — окремішня обрядом від поляків і вірою від москалів — сприяла духовному усамостійненню українського народу, його внутрі консолідувала, віддавала під охорону Апостольського Престолу і католицької Европи і внаслідок цього замикала дорогу і польській, і московській експансії на українські землі».
І Москві, і Варшаві підходила така унія, «при якій українська церква затрачувала би свою церковно-культурну індивідуальність, себто винародовлювалася». І якщо вже не вдасться завести в Україні латинство, то хай утримається в ній московське «благочествіє». Саме з цих міркувань московський князь Василь Васильович ув’язнив Ізидора, а римо-католицький єпископ Литви формально позбавляє його митрополичого престолу, який передає московському схизматику Йоні.
А коли в Москві самочинно проголосили власну митрополію, то постало питання і про виділення української церкви зі складу грецької з центром у Константинополі (Царгороді). Йшлося про створення власного патріархату в Києві, або про злуку з Римом. «До першого, — зазначав Степан Томашівський, — не дійшло, бо не мали власної держави, яка цей проект підтримала б й утвердила, тому про це ніхто й не поставив питання. Отже, тільки унія могла дати нам власну національну церкву».
Відтак ідея злуки православної і католицької церков і в подальшому не зникала серед української людності. Скажімо, 1476 року частина української еліти підписала знамените «Послання Мисаїла» до Папи Римського Сикста ІV щодо вірності йому. Особливо ж цей процес посилився з прийняттям Люблінської унії, що означало входження українських земель до складу Польської держави, де наші представники фактично не мали права голосу. Ідею унії підтримувала і верхівка українського духовенства й світських феодалів, які прагнули добитися однакового політичного становища з польськими магнатами, зміцнити свою позицію в боротьбі проти антифеодальних народних рухів.
Було й чимало інших причин до запровадження релігійної унії в Україні. Зокрема, це і невдоволення православних єпископів тим, що у церковні справи дедалі більше втручалося міщанство, організоване у братства; бажання єпископів звільнитися від підлеглості східним патріархам, які підтримували братства; намагання верхівки православного духовенства добитися рівності з католицькими єпископами, які засідали в сенаті Речі Посполитої, титулувались «князями церкви» і залежали тільки від Папи, від короля — почасти.
Доливали масла у вогонь і різні полемісти, які з середини XVІ століття розгорнули боротьбу проти православної церкви. Скажімо, Петро Скарга в своїй книзі «Про єдність костьолу Божого» (1577) гостро засуджував православну віру і доводив конечну потребу злуки з Римом, посилаючись при тому на перспективи розвитку освіти та культури й на матеріальні вигоди для української шляхти, які дала б їй унія, а ще більше для православного духовенства, яке вийшло б із приниженого стану. Він вважав також, що справу злуки повинен вирішити Собор із православних і католиків.
Треба зазначити, що ця книга присвячувалася князеві Костянтинові Острозькому, саме тому, який 1583 року виступає з ініціативою щодо переходу православних Київської митрополії з-під влади Царгородського патріарха під омофор Папи Римського. Щоправда, коли розгорілася гостра полеміка з цього питання, він відмовляється від своєї пропозиції й переходить до табору запеклих антиуніатів.
Однак його ідея наприкінці XVІ століття несподівано одержала новий імпульс з боку православних владик. Значною мірою спричинилася до цього політика двох східних патріархів — антіохійського Йоакима і, особливо, царгородського Єремії ІІ — під час подорожі їх Україною: вони підтримали братства, дозволивши собі зневажливо поставитися до владик. Незадоволення останніх викликало позбавлення сану митрополита Онисифора за двоєженство, висвята на його місце Михайла Рогози, обраного лише світськими особами, а також призначення єпископа Луцького, Кирила Терлецького, своїм екзархом, котрий, по суті, мав наглядати за Київським митрополитом, — сан, якого не було раніше. Тож унаслідок такої ситуації у різних колах православних поширилася думка про унію, яка мала оздоровити церковну атмосферу в Україні.
Але серед причин Берестейської унії не всі наші дослідники звертають увагу на можливий московський слід, який старанно заховувався за раптовими турботами східних православних патріархів про долю нашої церкви наприкінці ХVІ століття. «Тої турботи не було видко, — пише Дмитро Блажейовський, — заки греки не зачали їздити до Москви по милостиню, і тому, здається, не в Константинополі, а у Москві треба шукати за джерелом тої надзвичайної турботи греків про долю Київської церкви і вмішуватися в українські справи. Все це вийшло на користь Москві, тому й родиться думка, що грецька діяльність в Україні була інспірована і плянована в Москві. Тяжко повірити, що Москва давала грекам гроші зі самого лише милосердя і що греки проводили московську роботу в Україні без інструкцій з Москви та без якогось далекосяглого пляну».
Підстави для такого висновку є, адже програвши 1582 року Лівонську війну Польщі збройно й політично, московський цар Іван Грозний з метою досягнення поставленої його попередником Іваном ІІІ мети про створення Третього Риму, до якого мали увійти й усі землі Русі, вирішує опановувати наші терени зсередини, залучивши для цього козацтво, силу й значення якого в Москві вже відчули.
Ухвалено добитися наміченого завдяки впливу на українство східних патріархів, які часто їздили за милостиню до Москви через наші землі. Бо й справді велич Візантії продовжувала залишатися в уяві наших предків незбагненною притягальною силою. «Для нас, українців, — вважав відомий маляр Олекса Грищенко, — немає яскравішого слова над слово Царгород. Воно освячене сторіччями і пов’язане з найвидатнішими подіями нашої історії. Від свого першого культурного пробудження, від свого хрещення, стара Русь обертається обличчям до славної столиці — центру найбагатших ринків.
Один по одному слідують завойовники, зміняються культури, народжуються нові політичні й соціальні концепції. Але живучість та особливий чар Царгороду ніколи не в’януть. У них віддзеркалюються цілі епохи. Їхня стародавність і вага губляться у сивині часу. В них зосереджується таємна сила, яка владно притягала найнеймовірніші народи далеких сторіч і недавнього минулого... Немає в цілому світі другої країни чи нації, яка переховувала б спогад про Царгород з такою ревністю і яка століттями мріяла б про нього так містично, як Україна. Ні розлогість кордонів, ні наїзди орд, ні зміни урядів, ні останні криваві лихоліття, ніщо не може відвернути або затемнити погляд, який одного разу звернувся до чудового міста, «цариці-міста, захисника всіх інших міст, усіх церков, осередку знань і мистецтв», як висловився один візантієць».
Як наслідок, вищі духовники грецької церкви розпочинають регулярно відвідувати наші землі, опікуючись тутешніми віруючими. І тому, коли внаслідок тієї опіки у нас витворюються ставропігії, що почали систематично відправляти свої посольства з «інформацією» не до Константинополя, а до Москви, яка не була для нашого православ’я тоді керівним центром, то український єпископат цілком слушно став вбачати в цьому шпигунську роль братств.
Тогочасні документи свідчать, що в шпигунській діяльності запідозрили й грецьке духовенство. Так, Київський митрополит Михайло Рогоза в грудні 1594 року в умовах унії зазначав, щоб «чернци теж з Кгрециї аби больше в панстві єго королевськой милости не бивали і до землі непріятельскої московської жеби пропущани не били», а також просив польські власті, аби «перехожих і переїждчих з листами от патріархов не пущано: бо тих шпекгами розумієм з певних причин».
Не тільки це бралося до уваги: на той час у Москві, через сто років після проголошення концепції ІІІ Риму, посилено намагалися втілити її в життя, поєднавши політичні засади з релігійними, оскільки військовими успіхами вона поки що не освячувалася. Саме з цих міркувань було ухвалено проголосити власний патріархат, що було б можливою складовою месіяністичних устремлінь Москви.
І коли у серпні 1586 року до «білокам’яної» прибув антіохійський патріарх Йоаким, то цар Федір Іванович звернувся до нього з проханням підтримати цю ідею. Той пояснив, що без ухвали собору всіх східних патріархів цього неможливо вчинити. В сподіванні, що це буде швидко організовано, Москва щедро обдарувала Йоакима й просила скликати всіх патріархів у найближчий час. Однак коли через два роки царгородський патріарх Єремія ІІ прибув за черговою «милостинею» без належної патріаршої грамоти з дозволом на заснування окремого патріархату, це викликало в Москві гнів.
З уст самого Єремії ІІ в Україні знали, як посадили його з прислугою в Москві «на хліб і воду» за те, що не хотів спочатку здійснити чин висвячення. А коли зломлений погодився на те, щоб вивести з-під своєї влади московські терени і підписав Уложену грамоту, до тексту якої вносилася концепція ІІІ Риму, то був щедро обдарований. Відтак на святкових урочистостях у царському дворі піднесено (хоч і крізь сльози, як сам розповідав!) промовляв: «О, ти величне царство й побажаний царю Третього Риму!». Для московського правителя це було дуже бажаним, тим паче що в 1576 році австрійський імператор уже погодився визнавати його ще й з титулом «государя всея Руси», як це зробили набагато раніше і правителі Великого князівства Литовського.
Саме це, тобто ймовірність поширення впливу православного царя на українські терени, очевидно, найбільше й налякало українських православних владик — якщо ось так учинити можна з Вселенським Патріархом, то що буде з ними, коли Москва доб’ється опанування їхніх володінь, про що вже прямо ставилася вимога перед Єремією ІІ?
Тож відчувши, яка велика загроза насувається на Україну, її церкву, чотири єпископи останньої, щойно Єремія ІІ від’їхав до Царгороду, таємно збираються 1590 року в Белзі й обмірковують ситуацію. Львівський Гедеон Балабан на тій нараді першим вніс пропозицію про унію. Його тоді ж підтримали єпископи Холмський Діонізій Зборуйський, Пинський Леонтій Пельчинський і Луцький Кирило Терлецький. Згодом до них приєднається і нововисвячений єпископ Володимирський Іпатій Потій. Маючи на етапі підготовки підтримку такого впливового українського магната, як князь Костянтин Острозький, вказана група протягом 1590—1595 рр. скликала п’ять синодів, на яких узгодила всі питання переходу Київської православної митрополії під владу Папи Римського. Ці дії були також узгоджені з польським королем, який підтримував ідею унії.
Протягом цих п’яти років спостерігалася також активізація контактів українських православних братств з Москвою, що дуже затривожили і єпископів, і київського митрополита Михайла Рогозу. Коли ж останні дізналися про те, що, отримавши від грецьких патріархів ставропігію, львівські братчики вже 1592-го поїхали до Москви за грішми, де заявили про спільність віри і походження українців і москвинів, то, зрозуміло, прискорили цей процес. Тримали його в таємниці навіть від князя Острозького, який, як виявилося, чомусь не підтримав особисто львівських братчиків матеріально, а дав їм з цього приводу рекомендаційні листи до далекої Москви.
Цей неспокій того року посилився ще більше, бо стало відомо, що до Москви таки було прислано від царгородського патріарха й Вселенського православного собору грамоту про підтвердження окремого патріархату. За це, до речі, до Єрусалима було відправлено для роздачі по різних церквах і монастирях 2.544 золотих. Для патріарха тамтешнього окремо було послано 500 золотих, митра, золота чаша для святої води з перловим пояском і чотири сорока соболів.
А коли 1595 року в Україні закружляли чутки про те, що повстанські загони Северина Наливайка зібралися перейти на службу до московського царя, запитуючи в того: «А идти да им, государь, к тебе ко Государю гетману Наливайку с своими черкасы на Чернигов или на Смоленск», справа ще більш прискорилася.
Справу переходу до унії продовжували тримати у великій таємниці, і навіть не всі єпископи знали про переговори з королем. Князеві Костянтинові Острозькому також довго не розкривали їхнього змісту, а коли нарешті він про них довідався, то був дуже обурений, що така велика, всенародна справа здійснювалася таємно. Ніякі пояснення й слізні прохання його близького приятеля володимирського єпископа Іпатія Потія, в тому числі на колінах, щодо приєднання до унії не допомогли: князь залишився непохитним і попередив, що боротиметься проти унії, проведеної в такий спосіб.
Настійну вимогу князя Острозького скликати собор, щоб обговорити справу унії, передали королю, але той рішуче відмовив, мовляв, владики і без мирян можуть вирішувати цю справу. Король боявся, що на соборі виявиться сильна опозиція, і наказав православним делегатам їхати негайно до Риму. Відтак після видання ним спеціального універсалу, в якому сповіщалося про перехід православних під владу Папи, єпископи Кирило Терлецький і Іпатій Потій вирушили до Риму, де представили 33 статті угоди, підготовлені на підставі умов Флорентійської унії.
При цьому необхідно акцентувати увагу на дуже важливому моменті: побачивши, яку зацікавленість в укладенні унії виявляють влада й католицьке духовенство Речі Посполитої, єпископат Київської митрополії зрозумів, що поляки прагнутимуть використати перехід православних під омофор Папи Римського як можливість прискорити асиміляцію українського населення через окатоличення.
Природно, це загрожувало існуванню нашої нації. Відтак Кирило Терлецький та Іпатій Потій мали чітку інструкцію від Собору українських православних і митрополита Рогози: добиватися об’єднання з Римом на умовах створення в структурі католицької церкви окремої української, яка збереже всі основні свої обрядові традиції й водночас не управлятиметься католицьким примасом Польщі. Тобто віруючі українці, як і поляки, матимуть однакові права в католицькому світі, відтак будуть захищені Папою Римським перед агресивною експансією останніх.
Саме про це протягом вересня — грудня 1595 року дискутували в Римі наші православні владики. Прийнявши їх обох на спеціальній аудієнції, Папа Римський 23 грудня 1595-го погодився на таких основних умовах Берестейської унії, які влаштовували й посланців православного українського духовенства.
Зрозуміло, насамперед проголошувалося, що православні України приймають католицьку догматику й визнають зверхність Папи Римського. Але далі йшлося вже саме про збереження православної візантійської обрядовості та юліанського календаря, проведення богослужінь церковнослов’янською мовою, виборне право на заміщення митрополичої й єпископської кафедр із наступним затвердженням обраних духовних осіб світською владою.
Крім того, уточнювалося збереження за нижчим духовенством права одружуватися (на відміну від обов’язкової безшлюбності латинського духовенства (целібат), підтвердження східних принципів організації чернечого життя, зрівняння у правах руського духовенства з латинським у Речі Посполитій (звільнення від сплати податків, право обіймати державні посади, надання єпископам прав сенаторів), навчання у школах та семінаріях на україно-білоруських землях повинно проводитися грецькою та слов’янською мовами, підпорядкування братств єпископам. Наголошувалося й на тому, що уряд Речі Посполитої вважатиме унію обов’язковою для усіх православних на її території з тим, щоб православ’я опинилося поза законом.
Вістки про те, що єпископи пристали на унію, святкове проголошення якої планувалося в жовтні 1596-го в Бересті, викликали в Україні хвилювання. На сеймиках воєводств Волинського, Київського, Брацлавського, Руського шляхта доручила депутатам заявити протест проти самовільного вчинку владик, які не мали від неї уповноважень і згоди на прийняття унії.
Сам князь Острозький, не діставши згоди короля на скликання православного собору, видав «Окружник» проти унії, особливо проти тактики владик. Водночас князь вирядив посланців на з’їзд протестантів, який зібрався в Торуні, запрошуючи їх взяти участь у протиунійному соборі. Православні також запросили на нього протосінкела Царгородського патріарха Никифора, який був ректором еллінських наук у Падуанському університеті і деякий час був намісником кількох патріархів. Його заарештували польські власті, але завдяки князю Острозькому тому вдалося втекти із в’язниці.
Тож 6 жовтня 1596 року зібрався Собор у Бересті в церкві Св. Миколая, на який з українських владик не прибуло лише двоє — Гедеон львівський та Михаїл перемиський, котрі розірвали з унією. Вони разом з протосінкелами царгородським і александрійським, сербським митрополитом Лукою, численними архімандритами, ігуменами, воєводами, безмандатною шляхтою й міщанами засідали на так званому антисоборі під охороною війська князя Острозького.
Ніхто нікому не хотів поступатися, одні кляли й позбавляли сану й посад інших. Вселенський патріарх затвердив ухвали Православного Собору, а польський король — Уніатського. А далі розпочалася полеміка щодо того, який же собор правосильний, чи треба згадувати під час богослужінь Папу Римського. Зрештою, все це переросло в ненависть і розгортання запеклої війни між уніатами й православними, яка супроводжувалася виданням низки антиуніатських творів, серед яких особливе місце посідали праці відомого полеміста Івана Вишенського.
Але в чиєму інтересі була антиунійна боротьба з боку, скажімо, князя Костянтина Острозького, якщо його діти, як і більшість православної шляхти, перейшли на латинство, відрікшись від українства?
Чи подумали саме ці представники української еліти, маючи значний вплив на козацтво як збройну силу свого народу, що Берестейська унія — це не просто навернення до Апостольського Престолу, це повернення — хай і підсвідоме на той час! — до звичного для нашого народу місця в колі європейських, що визнавалося ще з часів Русі?
А чи враховували вони, що об’єднання з Апостольським Престолом — це повернення до порядку, якого ніколи не було і не могло бути в православній церкві, бо вона століттями не скликала своїх соборів для очищення й реформування, на відміну від католицької, яка постійно розглядала ці питання.
Крім того, справа порядку — це справа католицької церкви, це справа європейської культури — а значить, і взагалі культури. «Порядок та ідея його, — наголошував Олександр Баранів 1929 року на Міжнародній конференції, —це є основний двигун життя в територіальних межах Римської церкви. Ці межі на сході Европи є майже ті самі межі, що були межами імперії римських консулів та цезарів. Римська церква не вийшла поза межі Римської імперії, не переступила кордону римської культури, кордону витвору римського генія — порядку».*
На жаль, це ми тільки тепер бачимо, що знамените гасло «Геть від Москви!», яке проголосив у ХХ столітті Микола Хвильовий, постало вже у ХVІ ст. й означало цивілізаційний вибір українства, до якого воно рішуче повернеться в ХХІ ст., добиваючись вступу до НАТО і Євросоюзу. А ті, хто розпочав боротьбу проти уніатів наприкінці ХVІ століття, насамперед славні козаки, вже не пам’ятали того, як засновник Запорозької Січі на Хортиці князь Дмитро Вишневецький змушений був утікати від деспотизму свого двоюрідного племінника — московського царя Івана Грозного: вони радше слухали заклинання східних патріархів, котрі, відробляючи видану в «білокам’яній» милостиню, переконували дніпровську вольницю в тому, що порятунок українства залежить від доброї волі єдиновірного православного самодержця.
Провідники козацтва не усвідомлювали, що релігійна унія з Римом — це єдиний шанс на той час урятуватися від загрози майбутнього поневолення східним сусідом. Вони не зрозуміли, що унія зберегла український народ від змосковщеного православ’я й цезаропапізму і водночас стала заборолом проти ополячення. Вони чомусь не бачили, що з’єднання з Римом зупинило відступництво шляхти від церкви й народу, уніатські школи зацвіли високими науками, поширилася видавнича й письменницька діяльність.
Православні противилися й пропозиції Київського уніатського митрополита Вельяміна Рутського заснувати Український Патріархат у Києві, який об’єднає всіх християн. У відповідь козаки не тільки розправляються з уніатами в Києві, вони й утопили гетьмана Грицька Чорного, коли запідозрили його в прихильності до унії.
Але головне, що серед народу піднеслася національна свідомість, бо з 1636 року в уніатських храмах стали проповідувати вже не важко зрозумілою церковнослов’янською, а українською мовою. Чи ж не тому київський митрополит Петро Могила розпочав тоді обдумувати шляхи поєднання з уніатами для створення єдиної помісної Христової церкви в Україні? Чи він підтримував ідею Українського Патріархату тільки для того, щоб першим його очолити?
Так, польська влада прагнула унії, бо сподівалася, що таким шляхом прискорить процес окатоличення, а відтак і ополячення українства. Однак вона прорахувалася, оскільки православні владики уклали унію безпосередньо з Римом, що дало можливість мати прямий вихід на Апостольську столицю й незалежність перед польськими римо-католиками.
І саме з огляду на це поляки дуже швидко розчарувалися в Берестейській унії, про що свідчить лист Великого канцлера Великого князівства Литовського Леона Сапіги до греко-католицького єпископа Йосафата Кунцевича від 12 березня 1622 року. Зрозумівши, що українське уніатське духовенство має за своє покликання захист національних інтересів свого народу, цей високопоставлений урядовець Речі Посполитої дорікав проводу греко-католицької церкви за те, що він, мовляв, став «причиною і підпалювачем тих небезпечних іскор, що всім нам грозять пожаром, або дуже руйнуючим, або всепожираючим». Тільки тоді польсько-литовська влада зрозуміла й визнала письмово, що «з їх (православних. —В. С.) послуху більші виходять для краю користі, ніж з Вашої Унії».
Дуже жалкувала вже тоді римо-католицька влада Речі Посполитої, що свого часу підтримала унію. Бо тепер, мовляв, «коли прийняли в свій гурт якусь сварливу і неспокійну приятельку (унію), через неї на кожнім сеймі, на кожних народних зборах, на кожному повітовому засіданні переносять чимало суперечок і плюгавень. Видно, що ліпше й корисніше було б для загалу з такою сварливою товаришкою (унією) цілком розійтись, бо ми ніколи в нашій вітчизні не мали таких сварок, які нам спричинила та красненька Унія».
Тому й не дивно, що коли Папа Урбан VІІІ стає в обороні уніатів, звертаючись зі спеціальною буллою до поляків, щоб залишили українців у спокої, ніколи цю грамоту Варшава не оприлюднювала.
Ще більше усвідомили поляки українську сутність Берестейської унії через сто років: 1717-го влада Речі Посполитої видає спеціальну інструкцію «На зніщення Русі...», в якій детально розписуються директиви щодо компрометації й поступового розшматування Української греко-католицької церкви...
Те, що не вдалося полякам, довершила на відведених їй україно-білоруських теренах Російська імперія після трьох поділів Речі Посполитої у ХVІІІ столітті, де в брутальний спосіб ліквідовано унію. Російські більшовики в ще брутальніший спосіб знищили Українську греко-католицьку церкву в 1946-му і 1949 роках — її вони найбільше боялися серед усіх конфесій.
Інша справа, що українські греко-католики вижили, відродилися й працюють на благо українства на всіх континентах, бо вони завжди залишалися справді національною церквою рідного народу.
* Ті канони перейшли і в сучасність: хто хоче жити нині за правилами цивілізованого світу, має прийняти умови його співжиття. А намагання потрапити туди з оглядкою на традиції візантизму, замішані на звичаях угро-фінів, не дістає там підтримки. Тож якщо ми хочемо щось мати від Європи, то мусимо підпорядковуватися тим загальним правилам, які там діють на благо всіх з найдавніших часів. Ті правила поєднують цілий комплекс норм поведінки, які освячуються Апостольською столицею.
Володимир СЕРГІЙЧУК,
доктор історичних наук,
професор Київського національного університету
ім. Тараса Шевченка.
ДАЛІ БУДЕ.
