Сьогодні — День хрещення Київської Русі-України

 

Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА (з архіву «Голосу України»).

Хрещення Київської Русі-України князем Володимиром у 988 році — епохальна подія в історії нашої держави. Прийняття християнства викликало цивілізаційні трансформації суспільства, стало важливим етапом державотворення, культурного розвитку Русі-України, сприяло формуванню українців як нації зі своїми самобутніми традиціями, культурою і віруваннями. Відтак давньоруська держава приєдналася до загальноєвропейського духовного співтовариства, а київський князь Володимир — до сонму святих, рівних апостолам.

 

День хрещення Київської Русі-України, який згідно з указом Президента України щорічно відзначається 28 липня, є й днем Святого Володимира — одного із засновників та покровителів нашої держави.

Хреститель Володимир, онук київської княгині Ольги та батько київського князя Ярослава Мудрого, став символом соборності всіх українських земель навколо державного й духовного центру — Києва та одним із перших українських святих, названий рівноапостольним, тобто рівним апостолам. Хто ще належить до сонму українських святих та скільки взагалі небесних покровителів у нашого народу? Про це ми поговоримо з доктором богослов’я, доктором філософії, доктором мистецтвознавства, академіком, професором Київської православної богословської академії Дмитром Степовиком.

 

«Хрещення Київської Русі». Володимирський кафедральний собор у Києві.

Фото надано автором.

«Де скарби ваші, там буде і серце ваше»


— В історії Вселенської Церкви апостолами зафіксовані тільки 12 безпосередніх учнів Господа Ісуса Христа. До них приєднані ще 70 апостолів «другого канону», які в І столітті по Різдву Христовому були послані на проповіді християнства по світу. Усіх інших святих, які робили такі подвиги, як ці 12 і 70 апостолів, Церква назвала рівноапостольними. Це, наприклад, римський імператор Костянтин і його мати Олена, солунські брати Кирило і Мефодій, київські князі Аскольд, Ольга і Володимир.


Життя Володимира Великого, — продовжує академік, — поділяється на дві частини, одна з яких протилежна іншій, до хрещення і після хрещення. Князь язичник провадив негідне, аморальне життя, але коли на нього зійшов Святий Дух — перемінився й відрікся від усього грішного. Охрестившись сам та, охрестивши Київ і свій народ, Володимир стає будівничим Христової Церкви на Русі, зміцнює державу.


Відомий історик Наталія Полонська-Василенко писала: «Протягом 35-річного правління Володимир об’єднав не лише всі українські, а й слов’янські племена Східної Європи, а також частину фінських та литовських. Збройною силою, дипломатичними стосунками, торговельними зв’язками, матримоніальними союзами — Українська держава за Володимира стала на одне з перших місць у Європі. Велич цієї держави відповідала величі її столиці Києва». Князь розгортає активне містобудування, споруджує як нові міста — Переяслав, Володимир-Волинський, так і розбудовує старі; в той час вперше в українській історії виникає поняття державного кордону, вздовж якого князь споруджує оборонну лінію.


У нових і старих містах зводять кам’яні храми, а при них школи, де князь звелів навчати дітей «премудрості книжній». «У дев’яте літо (після хрещення. — Авт.) блаженний христолюбивий князь Володимир десятину дав церкві Святої Богородиці від майна свого. Адже про це Сам Господь сказав: «Де скарби ваші, там буде і серце ваше», зазначав чорноризець Іаков Мних у своєму творі «Пам’ять і похвала».


У храмах, які облаштовувалися за велінням Володимира, богослужіння проводилося за православним чином і зрозумілою для народу, рідною мовою, за книгами, які з грецької переклали задовго до цього Кирило і Мефодій.


— Прославився Володимир і своїм милосердям, — додає Дмитро Степовик. — Історія зберегла згадки про те, як князь допомагав немічним, старим і дітям. І цю милостиню він творив не лише в своєму домі, а й по всьому Києву, подорожуючи, в інших містах. Обдаровував бідних, сиріт, сліпих, подаючи потрібне.


— Звертаючись до постаті Володимира, маємо пам’ятати про те, що на наших теренах християнство проповідувалося набагато раніше від офіційної дати хрещення Руси-України у 988 р., за благовірного князя Аскольда, святих братів Кирила і Мефодія, княгині Ольги, — каже дослідник. -Перші зерна євангельської науки були засіяні у часи апостола Андрія Первозваного. Тож якщо відповідати на запитання, хто належить до українських святих, а це ті подвижники, які родом були українцями, або їхнє життя чи праця були пов’язані з нашою рідною землею, то насамперед назвемо апостола Андрія, котрий освятив київські гори. Серед перших святих, які засяяли в Київській Русі-Україні — сини князя Володимира Борис і Гліб, підступно вбиті рідним братом Святополком Окаянним, через що їх ще називають мучениками і страстотерпцями.


— Церква точна у визначенні ступеня святості й ще в ранні віки християнства визначила 12 категорій святості своїх подвижників, — наголошує професор. — Це священномученики (ті, що постраждали у церковному сані), мученики, святі воїни, богоносці, праведні, преподобні, рівноапостольні, блаженні, святителі, чудотворці, благовірні. Іноді святий може поєднувати в собі два або три визначення. Наприклад, Святий Микола — він чудотворець, святитель і блаженний одночасно. Україна більш як за тисячу років буття у ній християнської віри має усі 12 категорій святих, що є свідченням досконалості й величі українського християнства на тлі внеску інших народів у скарбницю церковного подвижництва.


— Щодо числа українських святих, то тільки в українському православ’ї їх більше 280, як це подає Борис Самбор у своїй фундаментальній книзі «Святі землі української», виданій у 2009 р. — продовжує розмову Дмитро Степовик. — Дуже великі списки святих мають Українська Греко-католицька і Римо-католицька церкви. І це лише ті подвижники, які документально зафіксовані церковними соборами, тобто офіційно канонізовані. Але Бог знає тисячі й тисячі українських святих, подвиги яких сховані в анналах історії, але ще не досліджені, не канонізовані.


І це так, адже п’ять століть, з 988-го по 1458 рік міцно трималася неподільна велична Київська митрополія, і протягом п’ятьох століть для всіх православних від півночі до півдня Київ був другим Єрусалимом, а Київська церква — матір’ю, що перша прийняла православ’я з Візантії й понесла його, проповідуючи, далі, на північ, на ті землі, де мешкали племена чудь, лів, вєсь, чухна, чемерис, юрга, зирянь, мокша, мещера, єрзя, мурома і де пізніше постала Московська держава, зазначає Дмитро Степовик.


Отже, список святих, що просіяли в українській землі, чималий. У ньому і Ярослав Мудрий, яким на берегах Дніпра було збудовано «Новий Константинополь» зі своєю Софією, Золотими воротами, храмами Ірини та Георгія (таким було втілення ідеологічної концепції щодо уподібнення Києва Царгороду). Із «Сказання про побудову града Ярослава» дізнаємося про те, як князь прийшов з Києва правити у Ростовську землю, щоб навернути її до Бога (був там щонайменше 10 років). Місцеве язичницьке населення зустріло його вороже і навіть випустило на нього лютого ведмедя. Ярослав прогнав звіра, а наступного разу прийшов разом зі священиками й майстрами, щоб охрестити «медвежий угол» і збудувати там храм. Але язичники знову випустили з клітки дикого ведмедя й злих псів, та князь «сокирою своєю победи зверя» і поставив тут дерев’яний хрест, а потім і церкву святого Іллі.


«Шукайте спочатку Царства Божого і все інше додасться вам»


— Належно впорядкувати справу канонізації українських святих зміг Київський митрополит Петро Могила, — каже Дмитро Степовик. — У 1635 р. у Києві було перевидано житіє Печерських святих, або «Патерик», який містив оповіді про всіх стародавніх, переважно домонгольських, печерських подвижників. У 1638-му з благословення і за підтримки святителя виходить книга «Тератургема, або чуда, що були в самому Печерському монастирі та в обох його печерах». У ній видатний богослов, монах Афанасій Кальнофойський описав 64 чуда, що сталися в обителі.


У 1643 р. Петро Могила канонізував 69 святих, що на горі печерській просіяли. Серед них і преподобний Ілля Муромець, котрий жив у другій половині XІІ ст. (за однією з версій народився не в російському Муромі, а містечку Морівськ на Чернігівщині) і своє земне життя завершив ченцем Києво-Печерської лаври. У Російських синодальних святцях його ім’я з’явилося аж у 1762-му. До речі, у Володимирі-на-Клязьмі, Суздалі, Ростові були свої святі, яких на наших землях не знали, їх у Московщині шанували, а українських святих до 1762 р. взагалі не визнавали.


Петро Могила на акт канонізації подвижників української церкви (у літописах і на географічних мапах вже звучала назва «Україна») запросив Константинопольського патріарха Парфенія І. Той замість себе відправив екзарха, грека Мелетія Сирига, який не лише взяв участь у канонізаційному Соборі, а й став автором відповідної служби «Канон Преподобним Отцем Печерським. Твореніє Мелетія Сирига». Ця служба була присвячена й іншим святим українським, оскільки в ній згадувалися княгиня Ольга, мученики Борис і Гліб. Як зазначає Борис Самбор, ще на початку XІX ст. ця служба значилася в молитвословах, виданих у Києво-Печерській лаврі, втім, потім за наказом цензорів із сторінок книг зникає. Адже синод Російської церкви пильно стежив за тим, щоб у так званих «малоросійських єпархіях» після приєднання Київської митрополії у 1686 р. до Московського патріархату не було й натяку на якихось українських святих.


Ще до Петра Могили Київський митрополит Іов Борецький канонізував священномученика Макарія, якого вбили, аби не допустити посилення Київської митрополичої кафедри і повернення сюди митрополичої резиденції з Вільно, де вона тимчасового перебувала. А після Петра Могили, що також належить до сонму українських святих, було канонізовано Афанасія, ігумена Берестейського, преподобного Іова, ігумена і чудотворця Почаївського, Макарія Овруцького, святителя Афанасія, патріарха Константинопольського, відомого як Лубенський. У жовтні 1652 р. він покинув Константинополь і рушив з місією у далекі краї, де відвідав молдавського господаря Василя Лупулу, Богдана Хмельницького і московського царя Олексія Михайловича. Коли святитель повертався додому, то зупинився у Мгарському монастирі під Лубнами. Свята обитель, закладена сестрою Петра Могили Раїною Вишневецькою, що й сьогодні стоїть над тихоплинною Сулою, так вразила патріарха, як і чудова природа Полтавщини, місцевий покозачений люд, що той вирішив назавжди залишитися тут. Афанасій, який тричі займав патріарший престол, невдовзі відійшов у засвіти й був похований возсідаючим на троні під амвоном Преображенського храму. А коли після бачення у сні одному з церковників поховання відкрили, то виявили нетлінні мощі.

Відтоді біля них були зафіксовані десятки чудес зцілення. Шанування Афанасія Лубенського вперше було встановлено між 1672-м та 1676 роком Київським митрополитом Йосипом Нелюбовичем-Тукальським, затятим противником усього московського. Можливо, саме через те Священний Синод російської церкви у 1818-му відклав клопотання полтавського єпископа Мефодія про канонізацію святителя і визнав його святим лише наприкінці століття.


Є в списку українських святих і просвітителі Сибіру, що прийшли туди з нашої землі — Іон і Павло Тобольські, Інокентій Іркутський. А ще праведний Петро Калнишевський, який страждав за любов до України на далекому Соловецькому острові, загубленому в Білому морі. Ще за свого отамування на Запорозькій Січі, знищеній у 1775 році царицею Катериною ІІ, Петро Калнишевський, у роду якого були священнослужителі, активно підтримував церкву й освіту. До сьогодні у його рідному селі Пустовійтівка, що на Сумщині, збереглася збудована ним з міцного дуба Троїцька церква, відновлена за ініціативи Президента Віктора Ющенка. Як і Євангеліє 1762 р., пам’ятка українського золотарства роботи відомого майстра Івана Равича, яке Калнишевський подарував Троїцькій церкві. На його оздоблення сріблом, золотом і дорогоцінним камінням отаман витратив 600 карбованців, величезну на той час суму (кінь тоді коштував 5 карбованців). Євангеліє вберегли дивом у часи більшовицького атеїзму — у 1934 р. тодішній директор Роменського краєзнавчого музею Іван Галюн «загубив» його у фондах. А знайшов унікальну книгу, на срібному окладі якої зберігся дарчий напис Калнишевського, більш ніж через тридцять років дослідник життя отамана Данило Кулиняк. Нині раритет зберігається у фондах музею, що входить, як і Троїцька церква, до Державного історико-культурного заповідника «Посулля».


Коштом Калнишевського була збудована ще одна унікальна церква у Ромнах — Покровська, яку освятили 1770 року. Чимало подібних храмів у стилі українського козацького храмового бароко було згодом знищено, або перелицьовано, адже Святіший Синод РПЦ забороняв будівництво церков українського типу.


Незважаючи на жертовну любов до Всевишнього, сміливість козаків, що винесли на собі тягар російсько-турецьких війн, воюючи за московське царство, Катерина ІІ своїм указом ліквідовує гетьманство. За її велінням 100-тисячна армія оточує Січ, де перебуває на той час тисяча козаків. І хоча сили нерівні — добра сотня московитів на одного запорожця, ті беруться до зброї. Та Калнишевський закликає кинути пістолі й рушниці, бо негоже проливати «крівцю християнську». Подвиг миротворництва оцінено не було — отамана, якому на той час виповнилося 84 роки, відправляють у заслання, за тисячу кілометрів від рідної землі, яку він більше ніколи не побачить. Ні рідня, ні козаки так ніколи й не дізнаються, як Калнишевський каратиметься в кам’яних казематах цілих 25 років. Після звільнення він залишився доживати віку в Соловецькому монастирі, якому теж подарував, як і Троїцькій церкві, дорогоцінне Євангеліє у срібній оправі. Ця книга не збереглася, її конфіскували більшовики, а Петро Калнишевський, явивши світу подвиг терпіння і любові до Бога й свого народу, пішов з життя на 113-му році. Нині він один із тих, хто молиться за Україну на небесах.