ПОЧАТОК У №№ 110, 115, 118, 124, 129, 133,140, 144, 149, 154.


«Став клятвопреступником, бо давніш присягав патріарху Вселенському»

 

Дзвіниця Мгарського монастиря, побудованого у стилі українського козацького бароко..

Фото автора.


Хрест на незалежності Київської митрополії від Москви поставив єпископ Луцький Гедеон, князь Святополк-Четвертинський. Претендуючи на митрополичу кафедру, в листопаді 1684 року він пише смиренні листи до Москви — цареві і патріарху, розповідає про свою втечу з ненависної Польщі і заявляє про повну свою покору північному цареві. Як підкреслював Іван Огієнко, «патріарх милостиво відповів і прислав щедрий подарунок — 10 рублів».

Відписав і цар, але не назвав Гедеона князем, через що той захворів і трохи не помер, бо навіть польський король завжди називав його князем. У лютому 1685 року Москва наказує Самойловичу провести вибори митрополита, вимагаючи «власть Константинопольского патриарха отложить» і «новоизбраннаго митрополита, для архипастырскаго рукоположения, отпустить в Москву». Гетьман, маючи владу, підтримує і просуває кандидатуру свого свата — єпископа Гедеона, угодного Москві, бо їй такого і треба — корисливого і спраглого влади.


«Отож, як бачимо, уряд московський самовільно вдерся до прав патріарха Константинопольського й безправно їх порушив», — зазначає Іван Огієнко.


Вибори, на які прибуло дуже мало духовенства, і то переважно москвофіли, відбулися 8 липня 1685 року. На думку істориків церкви, законність вимагала їх скасувати. Утім, вибори, якими знехтував архієпископ Баранович, відбулися. Четвертинський погодився «прийняти жезл архипастирский не от кого другого, как от московскаго патриарха». Іван Огієнко вважає, що з того часу Гедеон став клятвовідступником, адже раніше він присягнув Вселенському патріархові.


Незабаром українське духовенство, протестуючи проти обрання Четвертинського митрополитом та його політики, збирається на новий Собор. Визначний учений того часу Печерський архімандрит Варлаам Ясинський, інші представники вищого духовенства заявили, що перший Собор був незаконний і не мав ніякого права вирішувати питання про підпорядкування Української Церкви Москві, бо це справа не вузького кола осіб, а всієї Церкви, зокрема Константинопольського патріарха.


...Із Москви Гедеон повертався на подарованій кареті, обшитій оксамитом і оббитій міддю та запряженій у шестеро коней. Задоволеним залишився й гетьман Самойлович — він досяг бажаної повноти влади, адже тепер міг впливати не лише на козацькі справи, а й на церковні.


Як зазначає митрополит Іларіон (Огієнко), після посвяти Гедеон отримав від царя й патріарха вітальні грамоти, втім, про права Київської митрополії там ані слова. «Так потроху почали відбирати права від київських митрополитів», — зазначає Іван Огієнко. А з ними і вплив на політику, культуру, освіту, суспільне життя на українських землях.


До грамоти додали соболів і двісті рублів


Після обрання угодного Москві Гедеона перед царем постає нове, складніше, завдання — добитися від Вселенського патріарха передачі йому Київської митрополії. Із такою місією московський уряд відправляє в Царгород делегацію, що має передати Вселенському патріарху грамоту із проханням поступитися Українською Церквою. А до грамоти московіти додають соболів і 200 рублів.


Про те, наскільки важливе було питання перепідпорядкування Київської митрополії, свідчить той факт, що грамоту та інші необхідні папери Московський патріарх Яким підготував за три дні по присязі Гедеона. Він, творячи черговий московський міф, переконував Царгород, що стати під руку Москви бажає весь український народ, а Гедеона висвятив у Білокам’яній, бо боявся, щоб із тим нічого не трапилося дорогою до Царгорода. Та й узагалі, зазначав він, від Києва дуже далеко до того славного міста, до Москви ближче. Про те саме писав патріарху і цар, сподіваючись на позитивний результат, адже додав до паперів соболів, золото й обіцянку надалі фінансово підтримувати Вселенський патріархат. Із цими грамотами за море поїхав бувалий дяк Микита Олексіїв.


«Добравшись на Схід, посланці прибули до Адріанополя і тут несподівано застали патріарха Єрусалимського Досифея. Патріарх Досифей непривітно зустрів царського посланця. Він почав розмову з того, що не буде радити патріархові Царгородському відступати Українську Церкву, бо це заборонено правилами св. Отців. Та й чого просять тепер, потому, як уже силою забрали Церкву», — зазначає Іван Огієнко.


Відомо, що Досифей обурився спробою підкупу, заявивши послам, що і за більшу казну свого благословення не дав би, бо ті грамоти «супротивні Церкві і Богу» та й узагалі «не подобає просити духовні дарування за гроші».

Саме в цей час до Андріанополя, по затвердження у великого візира, приїхав новий Константинопольський патріарх Діонисій. Дізнавшись про посольство з Москви, він посилає до Олексієва архімандрита. Той в обмін на фінансову допомогу (Східні Церкви після захоплення османами Константинополя, розорення багатьох храмів гостро потребували грошей) обіцяє підписати грамоти, щоправда, пізніше. Олексіїв стояв на своєму: спочатку грамоти, потім гроші.


«Таким чином, обидва патріархи рішуче відмовилися задовольнити бажання московських царів», — констатує Іван Огієнко.


Царське посольство не могло повернутися в Москву ні з чим і Олексіїв звертається по допомогу до великого візира. Він, ураховуючи той факт, що Польща, Австрія і Венеція якраз ішли війною на Туреччину, хотів зберегти дружні відносини з московським урядом. Тож пообіцяв Олексієву покликати до себе Константинопольського патріарха і наказати йому перепідпорядкувати Москві Київську митрополію. Саме так і сталося. Після візиту царського посла до візира обидва патріархи, за висловом Івана Огієнка, пом’якшали і у травні 1686 року Діонисій віддав Київську митрополію. Бо її, власне, і так забрали.


Митрополит Іларіон (Огієнко) зазначає: «До нашого часу збереглася коротенька розписка з травня 1686 року цього патріарха; цю розписку Діонисій видав московському послові Микиті Олексієву, що брав у нього грамоти на Київську митрополію. Діонисій писав: «Приняли есмы милостыню святаго вашего царствия от посланного вашего господина Никиты Алексеевича три сорока соболей (120 шкурок. — Авт.) и двести червонных; податель же благих Господь да будет мздодавец вашему державнейшему царствию». Досифей теж повідомив московське посольство, нібито він знайшов у правилах, що вільно «всякому архієрею відпустити із своєї єпархії іншого архієрея», і теж отримав своїх 200 золотих.


«Так сталася велика трагедія українського народу — загублення своєї національної Церкви...», — писав митрополит Іларіон (Огієнко).


«Ніхто нічого не виграв, ніхто нічого не здобув»


Гроші і прагнення влади — ось два головні чинники, що вирішили у 1686 році долю Української Церкви, яка від своїх початків, від Володимирового хрещення у 988-му підпорядковувалася Вселенському патріарху, а за Гедеона перейшла до Москви, рік за роком втрачаючи свою окремішність.


Дехто й нині нехтує державними інтересами і приймає рішення, виходячи з інтересів власної, а не державної, загальнонародної вигоди. Та чи виграють вони від того?


Ті, хто дбав про «особисті цьогосвітні розкоші», вирішуючи долю Української Церкви на наступні століття, нічого не виграли і нічого не здобули, як підкреслював Іван Огієнко, бо Москва всіх обдурила. «Почати з самої Турції: не встиг посол Олексіїв з дорогоцінними грамотами переїхати кордони турецькі, як Москва вже оголосила війну Турції, бо коханцеві царівни Софії, князю Голіцину, так бажалося ще військової слави. І цінна послуга великого візира, яку той зробив Москві, пішла ні на що... Тоді Турція насіла на невинного патріарха Діонисія, що вів переговори з Москвою, а тепер ця Москва йде війною на неї. Незадоволене Діонисієм східне духовенство (воно нічого не одержало за підписання грамот, хоч Олексіїв обіцяв нагородити й їх, але слова не додержав) скликало Собор, і насамперед за те, що Діонисій неканонічно відступив Українську Церкву Москві, скинуло його з патріаршого престолу...»


Повідомляючи Московському патріарху Якиму про свої негаразди, Діонисій закидав йому, що Москва не присилає обіцяних грошей, «а він же таку велику послугу зробив московським царям...». На що Яким невдячно відповів, що відступлення Київської митрополії — це справа така маловажна, що й не заслуговує особливої подяки.


— Москва завжди вміло розставляла сіті на мисливців за чинами й грошима, а потім, використавши їх, відверталася чи прибирала, як непотрібних свідків, про що треба пам’ятати й сьогоднішнім діячам. Так сталося і з гетьманом Іваном Самойловичем, — каже кандидат історичних наук, лауреат Шевченківської премії Раїса Іванченко. — Поки Московський патріархат утверджувався у своїх правах, набирався сили, Самойловича милували.

За «верноє радетельство» цар послав йому жалувану грамоту, золотий ланцюг та діамантові клейноди. Але після того, як кримська кампанія князя Голіцина — спільний україно-московський похід на півострів, завершилася невдачею, доля відвернулася від гетьмана. Самойловича, що був проти знищення Кримського ханства, яке залишалося чи не єдиним його союзником, цар змусив піти в похід на чолі 50-тисячної армії козаків разом із 150-тисячним московським військом Голіцина. Дізнавшись про наступ, татари підпалили степ, що зробило неможливим просування вглиб півострова ворожого війська, яке, як пише автор «Історії Русів», маючи «великі втрати у людях і худобі від голоду і спраги», змушене було повернути назад. Винним у невдачі московський уряд зробив Самойловича. Підіграла Голіцину, який бажав помститися гетьману за критику організації походу, і козацька старшина, котра була незадоволена гетьманським користолюбством і роздачею посад за родинним принципом, а дехто не пробачив йому здачу Москві Української Церкви. Тож Самойловича, звинуваченого в бажанні відірвати Гетьманщину від Москви, у зв’язках із татарами, підпалі степу й інших гріхах, заарештували, позбавили гетьманства і разом з родиною відправили в Сибір, де він і помер у 1690 році. Сина Григорія, чернігівського полковника, по-звірячому закатували, а все багатство Самойловича разом із золотим ланцюгом та діамантовими клейнодами, отриманими за «верноє радетельство», без суду конфіскували в царську казну.


Схожа доля і в іншого прислужника Москви — гетьмана Івана Брюховецького, який все просив прислати до Києва митрополита-московіта. Він, щоб продемонструвати своє «вєрноподданчество», навіть бажав, щоб його оженили на «московській дівці».


— У грудні 1665 року Брюховецький підписує Московські статті, які значно обмежують права Гетьманщини, — каже Раїса Іванченко. — Зрештою, він швидко розчаровується в царській політиці і сам вирішує очолити антимосковське повстання, та було вже пізно. Учорашні прибічники буквально голіруч розтерзали гетьмана «як скаженого пса» у 1668 році поблизу Диканьки на Полтавщині.


Поплатився за свою зраду і митрополит Гедеон Четвертинський. Передавши Українську Церкву Москві, він втратив повагу і своїх, і чужих. Москва в черговий раз обдурила своїх прислужників — уже в 1688 році, 27 січня, як зазначає Іван Огієнко, Гедеону було наказано підписуватися «Митрополит Киевский, Галицкий и Малыя Россия», а не так, як було написано на митрі, подарованій у Москві, «Митрополит Киевский, и Галицкий, и Всея России», що саме по собі свідчило про звуження його повноважень та прав. Під владою Гедеона не залишилося жодного архієрея, до нього ніхто не дослухався, до того ж митрополит розгубив церковні маєтки. Невдовзі, у квітні 1690 року, Четвертинський помер усіма забутий. А нині його згадують як людину, з волі якої сталася справжня трагедія — приєднання Української Церкви до Москви.


«Подія ця в житті нашому виявилася сотнею найрізніших наслідків, бо, власне, з нею розпочалося вже реальне обмосковлення всього українського життя. Звичайно, це приєднання логічно випливало з приєднання політичного, з акта 1654 року, і не допустити його не було сил. Тридцять два роки (1654—1686) боронило духовенство незалежність своєї Церкви — і можна тільки дивуватися, що воно так уперто та довго не здавало своєї волі», — так підсумував події тих часів митрополит Іларіон (Огієнко).

ДАЛІ БУДЕ.

Науковий консультант — доктор церковно-історичних наук, проректор з наукової роботи Київської православної богословської академії протоієрей Віталій Клос.