(До 95-річчя створення в еміграції Центрального союзу українського студентства)

Після поразки національно-визвольних змагань 1917—1921 рр. чимало українських студентів опинилися в еміграції. А разом із ними й тисячі недавніх солдатів Армії УНР, котрі перебували тоді в таборах для інтернованих у Польщі, Австрії, Чехословаччині.

Репродукції: обкладинка брошури ЦеСУСу «В роковини. Українське студентство в минулому й сучасному». 1938 рік;

Президія Управи ЦеСУСу в 1936—1937 рр.

Фото зі згаданої брошури.

Молоді українці за кордоном не втрачали надії отримати вищу освіту. Однак виші повоєнної Європи не могли задовольнити всіх охочих. Отож очільники української еміграції взялися за створення власних ВНЗ. Так постали Український вільний університет (Відень, Прага), Українська господарська академія (Подєбради), Український вищий педагогічний інститут імені М. Драгоманова та Українська студія пластичного мистецтва (Прага), Український науковий інститут (Берлін).
У Чехословаччині тоді склалися сприятливі умови для емігрантів. Українці могли вчитися в українських вишах або вступати до чехословацьких університетів. За ініціативою президента Чехословацької Республіки Томаша Масарика у 1921 р. урядом ЧСР розроблено план, що передбачав створення українських наукових, культурницьких, навчальних установ, закладів, товариств.
Студенти-українці в еміграції мали багато матеріально-побутових проблем. Вирішити їх поодинці вони не могли й почали гуртуватися, створювати свої організації.
Найбільше українських студентських організацій зосередилось у Чехословаччині. Тут діяли: Українська академічна громада, Товариство «Велес», «Гурток українських студентів-пасічників у Празі», Громада українських студентів Великої України, Союз відродження українського студентства, Студентська громада ім. Сковороди, Українська студентська організація ім. Драгоманова, Студентське товариство «Громада», Ділове об’єднання поступового студентства, Група української націоналістичної молоді, Легія українських націоналістів та інші.
Стриманішим було ставлення до українського студентства в Польщі, Німеччині, Австрії та Румунії. Проте і тут налагоджувалась діяльність студентських об’єднань.
Розпорошеність організацій по Європі спричинила потребу створення консолідуючого об’єднання. Влітку 1922 р. в Празі відбувся 3-й конгрес українського студентства західних земель України та еміграції — представників студентських організацій Буковини та Східної Галичини. Студентів з Радянської України не було.
З привітаннями на конгресі виступили ректори вищих українських навчальних закладів у ЧСР, голови дипломатичних місій УНР, ЗУНР у Празі.
Учасники конгресу заснували Центральний союз українського студентства (ЦеСУС), який протягом 1922—1923 рр. об’єднував 22 організації за кордоном, незалежно від їхніх ідейних переконань. Першим президентом Центрального союзу обраний Петро Ган. Разом із ЦеСУСом створили і Центральну допомогу українському студентству (ЦеДУС) для фінансового забезпечення членів ЦеСУСу. Через рік ЦеДУС припинив діяльність, а його функції перебрав на себе Економічний відділ ЦеСУСу. Пресовими органами союзу були «Студентський вісник» та, частково, «Студентський шлях».
Принципи демократизму та толерантності до студентських організацій усіх ідеологічних напрямів, закріплені в статутних документах, давали ЦеСУСу змогу репрезентувати українські студентські емігрантські організації на міжнародній арені. У 1922 р. ЦеСУС вступив до Міжнародної студентської конференції (CІE — Confederatіon Іnternatіonale des Etudіants). ЦеСУС виступив співзасновником Міжнародної студентської ліги нової Європи (ІSS). Активність студентської Централі на міжнародній арені сягала небувалого розмаху. Так, протягом 1922—1937 рр. ЦеСУС був представлений на 28 міжнародних конгресах, відкрив свої представництва у Відні, Берліні, Брюсселі, Едмонтоні, Загребі, Нью-Йорку, Парижі, Празі, Римі, Софії та Харбині. Втім, у таких напрямах міжнародної діяльності, як спортивні змагання, Централь супроводжували невдачі. Приміром, ЦеСУС не зміг домогтися участі українських студентів-емігрантів у всесвітніх студентських спортивних універсіадах. Це сталося через протидію деяких європейських держав (насамперед Франції).
ЦеСУС вирішував також проблеми ідейно-політичної консолідації. У Празі були зосереджені представництва практично усіх українських політичних партій — від комуністів до монархістів і націоналістів. Вони пропагували свою ідеологію серед студентів. Уже на середину 1920-х років серед студентів-емігрантів сформувалися два непримиренні табори: прорадянський та антирадянський, де головну роль відігравала націоналістична молодь.
На перших порах, попри протилежність поглядів, українські студентські організації співпрацювали у складі ЦеСУСу. Протиріччя досягли кульмінації у липні 1924 року на ІІ з’їзді Союзу у Подєбрадах (ЧСР). Тут на ідеологічному підґрунті відбувся остаточний розкол в українському студентському русі. Прорадянський блок організованого українського студентства, або «купка дрібнобуржуазних комуністів», як було визначено в ухваленому з’їздом комунікаті, вийшов із ЦеСУСу та згуртувався навколо Ділового об’єднання поступового студентства (ДОПС).
Співпраця між ЦеСУСом і ДОПСом не могла бути довгою, адже кінцевою політичною метою першого була Українська Самостійна Соборна Держава та підготовка української інтелігенції для роботи у Великій Україні. А завданням ДОПСу було вести боротьбу з правими — тобто з тими, хто стояв на чолі ЦеСУСу, та орієнтація на Радянську Україну. У відповідь ЦеСУС оголошував бойкот членам ДОПСу, розсилав комунікати студентським організаціям, де вказувались імена та прізвища бойкотованих студентів.
Другий з’їзд ЦеСУСу ознаменувався початком наступу націоналістичних сил у його середовищі. Централь на деякий час консолідувала свої позиції на націоналістичній платформі.
Нова стратегія націоналістичного керівництва ЦеСУСу спрямовувалась на ідеологічне виховання молодих студентів, відмежування від представників інших ідеологічних напрямів і політичних партій, сприяла утвердженню націоналістичної ідеології серед українського студентства в ЧСР. На ІХ з’їзді ЦеСУСу в 1933 р. в Празі націоналістичну ідеологію взяли за основу, а потім офіційно проголосили програмовою.
Перетворення Чехословаччини на еміграційний центр українського студентського націоналістичного руху непокоїло чехословацьку владу. Українські націоналісти спричинили зростання самостійницької орієнтації у суспільно-політичному житті Закарпаття, а ЧСР, як і Польщу, Румунію та СРСР, вони вважали окупантом українських земель. Тому чеський уряд чекав нагоди, щоб позбутися цього небезпечного елемента. Після вбивства 15 червня 1934 р. українськими націоналістами польського міністра внутрішніх справ антиукраїнця Перацького Польща почала вимагати від ЧСР вислати за межі країни провідників українського націоналістичного руху. Адже замах на вбивство підготував один із лідерів ОУН, 24-річний Микола Лебедь, активний учасник молодіжних та студентських націоналістичних організацій. Восени 1934 р. чехословацький уряд усунув з Праги актив ЦеСУСу, який переніс свій осідок до Відня.
Після Другої світової війни ЦеСУС відновив діяльність у Мюнхені, з кінця 1950-х рр. переїхав до США. Проте політичне суперництво між прихильниками різних течій українських націоналістів, а також фінансові труднощі призвели до того, що в 1977 р. ЦеСУС остаточно занепав.
Нижче подаємо витяги з документів з колекції «Український музей у Празі» щодо історії ЦеСУСу, які зберігаються в Центральному державному архіві громадських об’єднань України (авторська стилістика, орфографія та пунктуація збережені).
Витяг із вітального слова ректора Українського вільного університету в Празі Олександра Колесси на відкритті 3-го Конгресу українського студентства західних земель України і еміграції 28 червня 1922 р.:
«[...] Оцей Конгрес української молодіжі має тим більше тут значення, що молодіж се-ж серце нації, в якій зосереджується бажання народу, його біль — туга, його думи, його світлі пориви. Велика частина зібраної тут молоді, се борці, що коли було треба то кров’ю припечатували силу своїх переконань в обороні рідної землі. Велика частина всіх тих, що проживають тепер на еміграції, ті перемінили меч на моральну зброю, не на серп і молот, а на книжку й науку, на головне завдання організації фахових наукових сил.[...]»
Витяг із вітального слова посла УНР у Празі М. Славінського на відкритті конгресу 28 червня 1922 р.:
«[...] Ви панове, студентська молоде... мусите пам’ятати, що кожний з вас персонально мусить нести обовязки й памятати, що до смерти не буде зміни, бо на це людей нема. Бо 10, 9, 8 літ ми бємось, нищимось і нічого ненапрацьовуємо нового. Творчої роботи нема, є тільки на Україні бійка, в тій бійці ми прожили 10 літ. Мільйони згинули, між ними сотки тисяч найкультурніших людей. І тому цей з’їзд в вашій памяті хай положить глибоку моральну свідомість, хай видрукує велике завдання об’єднання, яке лягло на вас. [...]»
Витяг із резолюції конгресу щодо тактики студентства в громадському і студентському житті українства, 22 червня — 7 липня 1922 р.:
«[...] У своєму внутрішньому життю студентство повинно керуватися принципами толеранції супроти усіх ідеологічних напрямків і правдивого демократизму у чутті поодиноких організацій і в їх взаємовідносинах. Студентству, яке на еміграції, слід усе пам’ятати про обов’язок гідного представництва перед чужинцями. [...]»
Витяг із комунікату Управи Центрального союзу українського студентства Ч. 6 (ІІІ. Справи організаційні) від 27 жовтня 1924 р.:
«[...] 6. Управа ЦЕСУС-а проголошує бойкот студентів:
Костя Танчаківського, студента в Празі,
Д-ра Мирона Чеховича, абс. [абсольвента] -»- 
Василя Міхалкіна, студента -»- 
Миколи Тютюнника, -»- 
та Осипа Рудзінського, -»- 
як осіб, які поповнили злочини, звернені для розкладу українського студентства (підписання першими трьома протесту проти заступництва ЦЕСУС-ом українського студентства на 2 Конгресі C. І. E. у Варшаві, ведення всіма п’ятьма так званої «Тимчасової Експозитури Ділового Об’єднання Поступового Студентства» — «ДОПСа», який головною метою своєї діяльності має внесення розкладу поміж українським студентством на Західних землях України та на еміграції та,
організований бойкот «ДОПСа».
Управа ЦЕСУСа накладає відвічальність за точне переведення в життя цього бойкоту на відділи громад — членів ЦЕСУСа.
Бойкот згаданих п’яти студентів має в першу чергу полягати в тому, щоби ніхто із студентів, об’єднаних в ЦЕСУСі, не входив з ними в жодні зносини якого будь характеру, та щоби на кожному кроці їх трактувалось, як осіб, що поповнили ворожі супроти українського студентства вчинки. Українське студентство в Празі має подбати щоби ці бойкотовані не мали змоги перебувати в оточенні українського студентства. [...]»
Витяг із політичного звіту середовища УНР про діяльність українських соціалістів-революціонерів та націоналістів у Чехословаччині та Франції [1928 р.]:
«[...] Ближчі завдання Проводу Союзу українських націоналістів
Опріч пропагандистської та організаційної праці, Провід С[оюзу] Укр[аїнських] Нац[іоналістів] задається метою, яка свідчить про далеко йдучи його заміри. Найближчими завданнями Провід поставив собі наступні: 1) опанувати ЦЕСУСОМ, себто Центральним Союзом Українських Студентських організацій, який є репрезентантом українського студентства та має зв’язки з ріжними чужеземними студентськими організаціями. 2) запропонувати українському генералітетові перейти до С[оюзу] Укр[аїнських] Нац[іоналістів] для праці по військовому фахові. [...]»
Витяг із комунікату Управи Центрального союзу українського студентства Ч. 3 від 6 вересня 1940 р.:
«Стоїмо на порозі нового академічного року. Перед нами новий рік праці, праці скерованої до здобуття фахової освіти, праці над собою, над виробленням характерів гідних імені українського націоналіста.
Провідною нашою думкою протягом нового року праці хай буде так як все: потреби Нації, все для Неї! Тепер, як ніколи, мусимо твердити цілість, міцну, непохитну, непереможну в своєму просуванню. Тепер, коли в негідний спосіб силкуються окремі одиниці з найближчого оточення Голови Проводу українських націоналістів, а навіть ще недавній герой Бандера, підірвати міць організації і внести згубну струю в національні маси, — мусимо ще більше скріпленою лавою стати на охорону того руху, що одинокій в стані вивести українську націю з рабства до вільного життя. Дати відсіч рішучу і негайну — наш обов’язок! Хто повстав проти Голови Проводу полк.[овника] Андрія Мельника — і хай те буде ще недавній герой — той ставить себе на рівні з шкідниками національної справи. В і р н і с т ь  В о ж д е в і  і  с в я т і с т ь  І д е ї  —  ц е  т в о р ч а  п і д с т а в а  н а ш о г о  ч и н у!
[...] Управа ЦЕСУС-а бажає всім своїм членам в новому академічному році здобути якнайбільші осяги в студіях та працею над собою і в ріжних ділянках українського життя дати вияв зрозуміння часу й потреб української нації.
Слава Україні!
Підпис: (Дмитро Равич)»

Віктор ТИХОМИРОВ,
провідний науковий співробітник
Центрального державного архіву громадських об’єднань України.