Революція Гідності перемогла тому, що українці виявили величезну силу духу, згуртованість і жертовність. Кожен, хто був на Майдані, займався своєю справою: одні з палицями і каменями в руках боронили свою територію свободи, інші займалися логістикою — довезенням людей, постачанням харчів, лікуванням поранених, а дехто здійснював інформаційний спротив шаленій пропаганді, що линула з екранів проплачених антиукраїнськими олігархами телеканалів.
Народний депутат Роман Заставний (на знімку) належав до тих воїнів, котрі вели боротьбу на інформаційному фронті. І не тому, що він журналіст, а тому, що аналітика — це його стихія. А ще тому, що він уважно стежить за сучасними технологіями, більше того, сам бере участь у створенні нових інноваційних проектів.
Утім, надамо слово самому Романові Заставному.
— Від самого початку Революції Гідності я разом із синами аж до перемоги перебував на Майдані в Києві...
— А чому не в Тернополі, адже на той час ви були депутатом міської ради?
— На моє глибоке переконання, створити Майдан у Тернополі, де 99 відсотків населення прагне змін у суспільстві і перемоги демократії, не було складно. Створити всеукраїнський Майдан — ось яке було глобальне завдання.
І ще одне: дуже неприємно про це говорити, але в містах, де населення одностайне, більше того, без вагань жертвує гроші на потреби революції, на місцевих майданах траплялися випадки банального заробітчанства, побудованого на горлопанстві. Утім, хай це буде на совісті тих політиканів, котрі цим займалися.
Але... Саме ці речі допомогли мені усвідомити, що моє місце в Києві.
— Вам було страшно?
— Так, було. Для багатьох людей, особливо, тих, котрі не були на Майдані в Києві, Революція Гідності сприймається як щось піднесене, романтичне... Можливо, для історії саме так і має бути. Але... Я знав більше, ніж інші. Я знав, що ситуація була критична, загрозлива, непередбачувана, що в будь-який момент проти народу могли кинути озброєні війська, «тітушок» тощо. І жертв могло бути в десятки, а то й у сотні разів більше.
Я тверезо оцінював ситуацію. І тому був страх. Але саме страх спонукав нас до прийняття рішень і до дій.
— І в чому вони полягали?
— Разом із друзями, більшість з яких львів’яни, ми створили ініціативну групу і поставили перед собою завдання — організувати дієвий спротив шаленій, неймовірно шаленій антимайданівській, антиукраїнській пропаганді. За винятком кількох телеканалів та ефемок, які досить об’єктивно висвітлювали тодішні події, більшість із них розв’язали огидну за суттю, але досить ефективну інформаційну кампанію, спрямовану на протиставлення Заходу та Сходу України. Східні регіони, зокрема Донбас, подавалися як годувальники, як донори держави, а західні — як кубло сепаратистів, путчистів...
Час від часу ми збиралися в одній із кафешок поблизу Майдану і методом мозкового штурму шукали способи розповісти східним українцям усю правду про Майдан, про ситуацію в державі.
Перша наша акція мала назву «Зателефонуй побратиму на Схід». Поблизу Будинку профспілок поставили кілька наметів, встановили величезний інформаційний плакат, закупили кілька сотень мобільних телефонів... Усі, хто мав друзів, знайомих на сході, мали змогу подзвонити їм і розповісти правду про те, що реально відбувається в Києві. Особливо цінні були дзвінки майданівців, котрі приїхали зі сходу. Вони телефонували до рідних — батьків, дітей, братів — і заспокоювали їх: на Майдані дуже дружня обстановка, жодної агресії, ніхто нікого не вбиває, не ображає тощо.
Згодом стало зрозуміло, що одних дзвінків замало: кількісно недостатньо, а витрати часу — великі. Було прийнято рішення відправляти на схід есемески. Їх тексти ми погоджували з координаційною радою Майдану. Загалом було відправлено майже мільйон повідомлень. Разова розсилка сягала 200—300 тисяч.
— А де ви брали базу номерів мобільних телефонів?
— Про це краще мовчати, — жартує Роман Йосипович, — але тепер можна сказати. Звісно, ми порушували закон, але в тих умовах це було виправдано. Багато працівників—операторів мобільного зв’язку були прихильниками Майдану, тому йшли на співпрацю. Більше того, вони відправляли есемесок більше, ніж ми проплачували. Нам ішли назустріч навіть у компанії МТС, яка була російською.
— Скільки грошей було витрачено на ці акції?
— Принаймні мені відомо про 700 тисяч гривень, які витратила наша група, а також посприяли підприємці, що перебували на Майдані. Утім, ця справа була варта за потреби навіть більших грошей.
— Ще одне запитання. Як почувалася ваша дружина, знаючи, що чоловік і сини перебувають у такій гарячій точці?
— І не питайте. Щодня телефонувала, просила наглядати за ними, стримувати їх. Що й робив. Хоча це було непросто: завзяті, гарячі, вони постійно прагнули бути на передовій.
Михайло ЛИСЕВИЧ.
Фото надано Романом Заставним.
