За статистикою участь у Євромайдані взяли чотири мільйони українців із усіх регіонів країни. Це були люди різного статусу і доходів, різного освітнього рівня і віросповідань, прихильники різних партій та громадських рухів. Їх усіх об'єднало прагнення позбутися рабства минулого, яке й надалі нав'язував клан Януковича, та повернутися в європейський дім. Адже ментально українці, як писав Вольтер, завжди прагнули свободи і були європейцями. Про ментальність Майдану ми поговоримо з лікарем-психотерапевтом, одним із волонтерів майданівського шпиталю Олександром Стражним.
Олександр Стражний на Євромайдані.
— Українцям завжди були притаманні такі риси, як хазяйновитість, консерватизм, миролюбність, оптимізм, життєрадісність, розвинене почуття гумору, — каже Олександр Стражний. — А ще обережність, схильність до певного балансу між прагматизмом і безкорисливістю, пасивністю й ініціативністю, працьовитістю і лінощами, індивідуалізмом і колективізмом. Традиційно стриманих і толерантних українців сприймали як таких, у кого «моя хата скраю». Але у 2013 році в українській ментальності спрацювала прихована пружина, спрацювала так, як ніхто не міг передбачити.
На думку автора книги «Український менталітет. Ілюзії — міфи — реальність», баланс між пасивністю і ініціативністю українців схилився у бік дії 17 листопада 2013-го, коли у Львові люди, протестуючи проти згортання президентом євроінтеграції, вперше масово вийшли на вулиці. Але тоді на протестні акції львів'ян ніхто не звернув увагу — ні політики, ні мешканці інших регіонів, ані Захід, ні Росія, начебто їх і не було.
— Російська ментальність це: «Від нас нічого не залежить, усе вирішить барін», а українська: «Я сам собі господар, і сам зроблю своє життя таким, яким я хочу, щоб воно було», — продовжує Олександр Стражний. — Наступні події показали, що українці вже були готові самі обстоювати своє майбутнє. Світосприйняття «хай правителі ідуть за нами, а не ми за ними» із давніх часів міцно закарбовано в архетипах українського менталітету.
Хвиля протестного руху, що зародилася в Україні наприкінці листопада 2013 р., не була, як каже дослідник, «ексклюзивною подією». Впродовж останніх 15 років «кольорові революції» прокотилися багатьма країнами: Югославією, Грузією, Узбекистаном, Киргизією, Лівією, Таїландом. Акції протесту відбулися і в Росії в 2011 р., коли після парламентських виборів у Санкт-Петербурзі, Москві та ще 90 містах люди, невдоволені політикою Путіна, вийшли на мітинги. У столиці на Болотній площі під гаслом «Наш дурдом голосует за Путина» зібралося, за різними оцінками, від 30 до 80 тис. людей. О 18.00, як і передбачав регламент, мітингарі розійшлися. А в Києві на Майдані 21 листопада, у перший день протесту, мітинг тривав усю ніч. Намагаючись залякати протестувальників, влада вимкнула освітлення, припинилася трансляція веб-камер, перестав працювати мобільний зв'язок, а площу, з боку Інститутської та Городецького, оточили «беркутівці».
— Перший тиждень протистояння підтвердив ще одну рису ментальності українців, — зазначає Олександр Стражний, — добродушні та терплячі українці терплять лише доти, доки з ними не починають поводитися, як з «бидлом» — ігноруючи, принижуючи, називаючи чорне білим. З'ясувалося, що українці не люблять, коли їм брешуть. Ще однією особливістю виявилося те, що після судової заборони (вночі на 24 листопада на Європейську площу, де перебувало майже 300 осіб, прийшов судовий виконавець, щоб заповнити акт про заборону зібрань) на проведення мітингів на улиці вийшло вдесятеро більше людей, ніж було до цього.
Тим часом влада звозила до Києва з Донеччини, Луганщини, Полтави бюджетників і кримінальних і напівкримінальних ті тушок для участі в антимайдані, який влаштували у Маріїнському парку. У неділю, 24 листопада, на мітинг проти корумпованої влади вийшли майже 150-200 тисяч киян і людей з різних регіонів. Від пам'ятника Тарасу Шевченку вони рушили до Європейської площі, де відбулося народне віче. Побачивши таку кількість прихильників євроінтеграції, тисячі зо дві тітушок, що намагалися разом із «беркутівцями» перекрити сквер на бульварі Шевченка і Майдан Незалежності, повернули в Маріїнський парк.
— Якби на мітинг вийшло 10—15 тисяч, то силовики швидко розправилися б з мітингувальниками, — каже Олександр Стражний. — Гопники спромоглися розгромити євротабір лише в Дніпропетровську, де людей було мало. Слід зазначити, що практично з першого мітингу почався спротив міліції, яку влада активно використовувала для придушення акції протесту.
Після народного віче 24 листопада, коли колона рушила до Кабміну, дорогу їй перекрили правоохоронці. В них полетіло каміння, арматура, запалені фаєри. Це вже були акції громадянської непокори, люди почали позбавлятися «совкового» страху перед владою і міліцією.
Після першої атаки влади на мітингувальників і побиття студентів, коли після 30 листопада поливальні машини змивали на Майдані кров перших постраждалих, відбувся марш мільйонів.
— По-звірячому побивши мітингарів 30 листопада, влада вирішила силою поставити крапку на протестному русі. Вона розраховувала на прогнозовану реакцію суспільства, звичайний тваринний страх людей, — каже Олександр Стражний. — Така тактика застосовувалася і спрацьовувала у багатьох диктаторських країнах. Але не в Україні. Тоді відсутність страху виявили і ченці Михайлівського монастиря, котрі надали прихисток жертвам розгону, хоч розуміли, що «Беркут» може піти на штурм обителі. На допомогу оточеним силовиками з самого ранку прийшли сотні киян. Вони зібралися на мітинг біля пам'ятника княгині Ользі, були налаштовані рішуче, і розходитися не збиралися.
Мітинг не припинявся весь день. Незважаючи на собачий холод, люди прибували на Михайлівську. Багато народу вже встигло приїхати з інших областей. Ліворуч від центрального входу до монастиря поставили два чи три столи, де волонтери складали списки іногородніх, тих, хто шукав даху над головою, і киян, які були готові взяти до себе приїжджих. Список бажаючих допомогти був набагато більшим за список тих, кому допомога була потрібна. До столів із монастиря кинули подовжувачі, тут вже працювала «станція» із підзарядки мобільних. Русява дівчина-волонтер приймала теплі речі, щось писала і одночасно за відсутності власників мобільних відповідала на дзвінки, якщо на екрані висвічувалося слово «мама», терпляче пояснюючи стурбованим мамам, що син чи донька тут, поряд, просто п'є каву-чай та слухає музику біля сцени.
Замість 300 побитих, на Майдані стояв мільйон людей
— 1 грудня вперше на Майдані прозвучало гасло «Банду — геть!», — нагадує співрозмовник. — До того ж не коли-небудь, як пропонували опозиційні політики, а негайно. Ця вимога була, скажемо відверто, утопічною. Президент Янукович з неї щиро посміявся і полетів з візитом до Китаю. А його партія в цей час ініціювала війну кримінальних угрупувань із власним народом. Тітушок нагнали навіть у Верховну Раду, на вулицях і підземних переходах чатували спецпризначенці. Дії влади майданівців не злякали: в екстремальних умовах кудись зникла традиційна українська неспішність — на Майдані за лічені дні з'явилися Штаб національного спротиву, загони Самооборони, медичні, психологічні, юридичні волонтерські структури, мистецьке об'єднання. Прислів'я «Моя хата скраю» виявилося зовсім не про українців.
Протягом трьох місяців Майдан уперто стояв на своєму. Щонеділі тут збиралося народне віче, висуваючи нові вимоги до влади, що чинила злочини проти власного народу: від куль загинули Сергій Нігоян, Михайло Жизневський, Роман Сеник, жорстоко закатований, викрадений з лікарні, Юрій Вербицький.
— Відчуття волелюбності на Майдані просто зашкалювало, — зазначає Олександр Стражний. — Людей не залякали ані провокації спецслужб, ані міліцейські безчинства, ані рейдерські атаки на бізнес, ані підпали автомобілів, напади бандитів. Явний приклад відсутності страху показували автомайданівці.
16 січня 2014 р. Верховна Рада ухвалює пакет законів, що значно обмежують права і свободи громадян та мали б перетворити Україну на тоталітарну, поліцейську державу. Підписані вже наступного дня президентом «закони про диктатуру» обіцяли 15 діб за встановлений намет, арешт за допомогу протестувальникам, арешт за порушення організації мітингів, в'язницю за захисний шолом чи маску, два роки за груповий протест, шість — за блокування житла. Встановлювалися нові правила купівлі SIM-карт — тільки за паспортом, а також руху — не більше п’яти автомобілів в одному напрямку.
— Ефект ухвалення драконівських законів виявився діаметрально протилежним, — наголошує Олександр Стражний. — Розраховуючи залякати людей, влада ще більше згуртувала українців.
На наступне віче тисячі протестувальників, глузуючи з влади, прийшли не лише в масках, мото- і велосипедних шоломах, шляпках із вуалями і навіть каструлями на головах. Активісті Майдану так приходили і на телевізійні інтерв’ю, а одягнені в «заборонені» речі зібралися біля Лук’янівського СІЗО із закликами: «Заарештуйте нас і посадіть у в'язницю».
Рух спротиву тримався і на сміливості журналістів. 93% громадян отримували інформацію з телевізора. Копіюючи Росію, влада спробувала встановити жорсткий контроль над телеканалами, але «1+1», «5 канал», «Громадське ТБ», «Espreso TV», інтернет-видання продовжували подавати правдиву інформацію.
До речі, серед цих видань був і «Голос України», на шпальтах якого щодня виходили чесні репортажі з Євромайдану.
Це і народовладдя, це і є демократія
Українська влада і Росія, де керівники держави і пересічні громадяни вважали акції протесту проектом американських чи західних спецслужб, не могли пояснити феномен Майдану. Для них було абсолютно незрозумілим, що в Україні з'явився новий лідер — громадянське суспільство. Саме цим можна пояснити і високу здатність громади до самоорганізації та волонтерський ентузіазм. Крім вже згаданих Штабу національного спротиву і Самооборони, тут діяли бібліотека і пошта Майдану, лекторій, SOSМайдан та інші структури, які не мали одного лідера, але діяли чітко і злагоджено.
— Волонтерський рух Майдану — унікальний прецедент у світовій практиці, — підкреслює Олександр Стражний. — Такого «дев'ятого валу» добровільної допомоги з боку небайдужих громадян в інших країнах до цього часу практично не існувало. Люди на Майдані: учені, банкіри, журналісти, мистецтвознавці, бізнесмени, програмісти, студенти безплатно працювали день у день: готували їжу, прибирали площу, підвозили харчі і дрова, чергували в шпиталях. Багато з них заради волонтерства покинули прибуткову роботу. Бажання і вміння працювати заради інших вщент зруйнувало й старий імперський міф про традиційну українську скупість.
— Сталося те, чого не міг спрогнозувати жоден аналітик, — продовжує розмову учасник Революції Гідності, — люди масово понесли на Майдан гроші, продукти харчування, постіль, одяг, ліки, продукти харчування. А годували тут не лише мітингарів, а й безхатьків і антимайданівців. За своїм психологічним станом українець, на думку Олександра Стражного, людина обережна. Але виявилося, що за ідею, за Україну готова до самопожертви. Гасло «Воля або смерть», з яким стояв Майдан, — не порожні слова.
— На Майдан люди вийшли не за Європу і не проти влади. Вони вийшли за право розпоряджатися своєю долею. Щоб відстояти свою гідність. Тому замість того, щоб триматися подалі від смертельної небезпеки, масово йшли під кулі і своєю присутністю забезпечили перемогу Руху спротиву, — каже Олександр Стражний. — Майдан сміливо можна назвати архетипом українського менталітету.
Фото надано Олександром СТРАЖНИМ.
