ПРОДОВЖЕННЯ. ПОЧАТОК У №№ 101 (6606), 107 (6612), 112 (6617), 121 (6626), 126 (6631), 131 (6636), 136 (6641), 146 (6651), 189 (6694), 192 (6697), 197 (6702), 207 (6712) ЗА 7, 14, 21 ЧЕРВНЯ, 5, 12, 19, 26 ЛИПНЯ, 9 СЕРПНЯ, 11, 18, 25 ЖОВТНЯ, 8 ЛИСТОПАДА
Наша самоідентичність, самодостатність, державність укорінені в написах Кам’яної могили, трипільських містах, скіфських курганах, київських Золотих воротах, Запорозькій Січі, Українській революції і УНР, Акті про незалежність і вплітаються в планетарне майбуття.
Дивними, шарлатанськими є сьогоднішні потуги новоявлених північних керманичів привласнити не належну їм славу, історичну тяглість нашого роду.
Як нероздільні ратай і земля, так неподільні ми, українці, і наш край.
Ми публікуємо серію наукових розвідок, які стисло представляють нашу багату тисячолітню історію.
Богдан Хмельницький.
Тарас Шевченко. «Смерть Богдана Хмельницького».
Корогва Богдана Хмельницького. Реконструкція. Чигиринський історичний музей.
Юрій Ракоці.
Павло Тетеря.
Дізнавшись про переяславську присягу в січні 1654 року, польський король Ян-Казимир назвав втрату України, за словами літописця Самійла Величка, втратою «світу очей наших: за зброєю і стражею (козаків. — В. С.) через многії времена як за кріпкими мурами до сих часів в тишині і покою зоставались ми... Хтозна, чи не повстануть ті, що досі боялися Польщі, чи не огорнуть її звідусіль таким страхом, яким вони досі були огорнені завдяки козацьким силам».
З початком воєнних дій 1654 року Військо Запорозьке справді було включено Богданом Хмельницьким у стратегічні плани московсько-українського командування проти Польщі. А запорожці мали постійно створювати загрозу тилам союзника Речі Посполитої — кримського хана, щоб затримати орду в Криму. За таких умов, за словами українського гетьмана, «тогда б татарове своих городов оберегали, а не к ляхам на помощь шли».
Допомагати запорожцям мали і донські козаки. Так, 10 липня 1654 року Богдан Хмельницький писав Олексію Михайловичу: «Послали есмя указ на Запорожье, чтоб... промысел над Крымом чинити. И тебя в. г. просим: повели войску ц. в. Донскому и иным астраханским и казанским войскам, чтоб, совокуплясь с войском вашего царского величества запорожским, таков же промысел над Крымом чинили».
Але коли московський царизм почав порушувати березневі домовленості, то й козацька старшина змушена була розвинути активну діяльність для забезпечення прав України, здійснюючи в багатьох випадках самостійну політику. Зокрема, гетьман відмовився складати новий реєстр, пояснюючи у листі до Олексія Михайловича неможливість навіть порахувати козаків: «Повеления твоего царского величества исполнить нам ныне немощно, дабы изчислити Войско твоего царского величества Запорожское и списки всех ратных людей к тебе, великому государю нашему, отпустить сего ради, что войско на многие части разделено и иные казаки на Запороже, иные на Кадаку, иные с нами в войску, иные паки оберегают землю нашу и твоему царскому величеству прияют от татар полк Уманский, от волохов полк Брясловский, от ляхов мы и полки Венитцкий, Паволотцкий вниз, которым несть мочно собраным быть и ныне сочислитися, но паче сождем милости Божие и победы на вразех... И аще списки учинили есмя козаков, которых больш ста тысяч и ныне пошло на рать».
Не відчув Богдан Хмельницький достатньої підтримки від Москви, коли на початку 1655 року численні татарські орди вдерлися в Україну. Біля Дрижополя 29—30 січня відбулася одна з найжорстокіших битв, у якій було понад 15 тисяч убитих. Тоді орда спалила більш як 270 населених пунктів, приблизно тисячу церков і забрала в неволю 200-тисячний ясир. Очевидець свідчив, що «самих дітей, подушених по дорогах і в замках, рахую на десять тисяч. Велів я по полях їх ховати, і до одної ями накидали 270, а решту і ховати залишили. Не було між ними старших одного року, — старших орда забирала. Селяни ходять юрбами, оплакують своє нещастя».
Але коли спільне українсько-московське військо загнало поляків за Віслу, взявши восени 1655 року Люблін, і приєднання найзахідніших українських територій — аж по Віслу — стало реальним фактом, то царські воєначальники не дозволяють наказному гетьманові полковникові Данилу Виговському приймати присягу місцевого українського населення на ім’я Богдана Хмельницького. Вони змушують тамтешніх українців підпорядковуватися тільки Олексію Михайловичу, бо останній побачив у цьому поході на найзахідніші землі нашого народу можливість уже тоді втілити в життя ідею «Третього Риму», тобто розширити московські володіння до Вісли.
Це надзвичайно обурило Богдана Хмельницького, який, ще перебуваючи під Львовом, заявляв про те, що він «став уже паном усієї Руси і жадним чином не віддасть її нікому іншому». До речі, тоді ж генеральний писар Війська Запорозького Іван Виговський заявляв польським комісарам: «Доки зайшла козацька шабля, доти і козацька влада мусить бути».
Звернули в Чигирині увагу й на політику Москви в Білорусі, де вже в 1654 році Москва встановила свій контроль у Смоленській, Могилівській і Полоцькій єпархіях Київської митрополії, перевівши ці терени і їхню православну паству під омофор власного патріарха, що було грубим порушенням правил вселенських соборів. А це відбувалося саме тоді, коли білоруські селяни і міщани, вже з 1654-го присилаючи відповідні письмові звернення до українського гетьмана, виявляли бажання бути під протекторатом козацької держави. Відтак розпочинаються конфлікти з представниками царського уряду, які всіляко перешкоджали цьому процесу.
До Війська Запорозького, до речі, хотіли приєднатися й ті вояки, які раніше служили Речі Посполитій. Зокрема, такий намір мали 6 хоругов на чолі з Федором Костянтиновичем. Коли навесні 1656 року вони зупинилися в Кописі, то йому було передано наказ могилівського воєводи Рєпніна їхати до Москви. На це Федір Костянтинович відповів, що він їде до гетьмана, а не до царя, а як гетьман захоче, то може відіслати його до царя. Після цього московське військо напало на загін Федора Костянтиновича. Останній змушений був відходити оборонною рукою в Україну.
Козацькі терени у Білорусі на початку 1656-го сам Богдан Хмельницький окреслює в універсалі, яким призначає туди полковником Івана Нечая: «...От боку нашого зсилаєм на полковництво в Білую Русь, до Могилева, Чаусов, Ново-Бихова і Гомля, і інших мест і мястечек і сел, там се знайдуючих, аби там, зостаючи на пограничу, постерегал, якоби той полк вцале бил захований для дальшеє послуги...» А коли московський уряд протестує стосовно того, що Іван Нечай у Могилеві укріплюється, гетьман відповідає Олексію Михайловичу 19 грудня 1656 року, що «в том никакие кривды не видем».
Олексію Михайловичу це дуже не подобається. Скажімо, ще в квітні 1656-го московський посол Лопухін передав Богдану Хмельницькому ось таку інструкцію царя: «Нехай же гетьман звелить вивести всіх черкасів з Могилівського повіту: Чичерськ, Кричів, Радомисль, Расну, Гори і Горки і Чересів цар. вел. велів піддати своїм воєводам в Смоленську і Могилеві. Івана Дорошенка і сотників нехай він забере до себе і за таку явну зраду, що покинув город (Новий Бихів. — В. С.) без наказу, нехай велить Дорошенка скарати на смерть; в Новім Бихові цар велів бути своїм ратним людям. Іванові Нечаєві нехай також накаже вийти з козаками з Могилівського повіту, Чаусів і з усіх вищеназваних міст до козацьких городів, без усякого спротивлення».
Крім того, цар вимагав покарання для козацького полковника Корнія, який не хотів виходити з козаками з Чаусів, приймав під свій провід селян. Отож хай гетьман не приписує населені пункти в Білорусі до Ніжинського полку і нікому не дозволяє писатися могилівським полковником.
На це гетьман відповів: «Були про се прислані грамоти вел. государя до Поклонського і Золотаренка: велено прибирати козаків, хто схоче, в Могилеві і Чаусах і по инших городах, на тій підставі охочі люди позаписувалися в козаки, живуть вони по тих городах, мають свої доми, і вивести їх звідти до козацьких городів ніяк не можна. Козаків Ніжинського полку, що полишилися на залогах в Могилеві, в Чаусах і по инших містах, або людей неоселих — тих накажу вивести. Але якби почати під теперішню пору виводити в козацькі городи козаків оселих, то в війську піднялось би велике невдоволення, і можна з того сподіватися великої біди. Іванові Нечаєві велів я тими козаками завідувати і могилівським полковником писатись тому, що над тими козаками полковника не було. Поскільки оселих козаків вивести не можна, нема рації лишати їх без полковника».
Коли ж могилівський воєвода Рєпнін розіслав своїх солдатів по селах однойменного повіту для їх охорони, «полковник де Иван Нечай из Могилевского уезда из сел и из деревень тех солдат з залоги выслал, и на их место велел быть на залоге Черкасом». Мало того, Іван Нечай заявив листовно до Рєпніна, «что полковничество Могилевское гетман Богдан Хмельницкий дал ему, Ивану, и там он хочет и велел ему над Белою Русью пановать и уряжать. Да он же пишетца полковником белоруским, могилевским, гомельским, чаушским».
Улітку 1656 року спостерігається козацьке господарювання вже не тільки в Борисівському та Мінському повітах, а й у Новгородському воєводстві. Козацька територія поширювалася і на захід. Тоді ж до козацької держави входять Турів, Пинськ, Лахва, Давидгородок, Янів і Любешів на Поліссі. У червні 1656-го воєводи доносили Олексію Михайловичу: з Києва, Переяслава й інших задніпрянських міст до Слуцька, Петрикова, Давидгородка, Кажангородка з відома козацької адміністрації доправляються великі партії збіжжя, інших товарів.
Перехід кримського хана на бік поляків після Переяславської ради, участь орди в багатьох військових операціях проти Війська Запорозького, як і розчарування Богдана Хмельницького політикою московського царя щодо України, зокрема, грубим порушенням усних домовленостей перед підписанням «Березневих статей», змусили українського гетьмана повернутися до питання про відновлення протекторату Блискучої Порти над Гетьманщиною. З усього видно, що цей задум остаточно визрів у Богдана Хмельницького вже в липні 1656 року після зустрічі з московським послом Василем Кікіним, який приїжджав спеціально до Чигирина перед зустріччю у Вільно делегацій царя й польського короля, де фактично мала вирішуватися доля України. І відповіддю на позицію Москви, яку виклав у козацькій столиці Кікін, було відправлення послів до Туреччини.
Стан українсько-турецьких відносин у цей час досить чітко охарактеризовано в грамоті султана, яку було надіслано до Богдана Хмельницького у вересні 1656 року: «Посли ваші, Роман і Яків, принесли нам уклін і віддали грамоту, в якій ви повідомляєте, що Махмет-Гірей-хан з’єднався з ляхами — та, крім того, з угорцями і з різними людьми землі нашої — і воював проти вас, порушивши свою присягу, і ви, бачучи навколо себе ворогів, вимушені були покликати до себе Москву на допомогу. Тим не менш, однак, ви прибігаєте до нас і просите, щоб ми вас під руку нашу і під оборону прийняли, відповідно давнім зверненням вашим. Ми вас, як вірних і доброзичливих слуг наших, під оборону нашу беремо і обіцяємо допомагати вам проти кожного вашого неприятеля. Раніше візир мій не відчиняв до мене дверей послам вашим, але тепер, зрозумівши достеменно з грамоти вашої, послали ми в усі землі наші, аби всі про те знали і, жодної причини до незгоди не подаючи, жили з вами в дружелюбстві й рук проти вас не піднімали. По всіх землях своїх я оповістив, що військо запорозьке перебуває під моєю рукою, іменуючи вас, як і всіх інших, — вірними і доброзичливими слугами моїми. Затим просимо тебе, гетьмане Богдане Хмельницький, держи в руках війська свої, щоб ні морем, ні сухопуттям не входили в держави наші й не насмілювалися опустошати їх, пам’ятаючи, що і ми всім землям нашим повеліли жити з вами в дружбі. Особливо про те докладіть старання, щоб московські козаки в держави наші не ходили і держав наших не спустошували, і якби хто близький до вас чи далекий став неприятелем і воювати проти нас захотів, — ви б готові були з військом йти на нього. А ми також обіцяємо: хто б тільки став вам неприятелем і розпочав проти вас воювати, — надамо вам допомогу, як тільки ви нам про те дасте знати. Для кращої віри й вірності ви зажадали від нас присяги, — і присяга наша такою є: наперед свідчимося тим, хто створив і землю, і небо, і нас усіх, під рукою якого ми всі живемо, — свідчимося і всіма пророками, яких визнаємо як ми, так і ви. Хай вони стануть на цьому світі свідками в тому, що я з усією державою моєю хочу дотримати мою присягу. Ви також, гетьмане Богдане Хмельницький, з усім військом запорозьким, присягу свою принесли нам у тому, що будете нам вірними й доброзичливими слугами своїми; таким чином ви нам вірте, що ми вас за вірних слуг своїх маємо, а ми вірити будемо, що ви бажаєте бути нашими вірними слугами. Як з попереднім ханом Іслам-Гіреєм жили ви в дружелюбстві, а також з молдаванами, волохами, угорцями — як з нашими вірними слугами — перебуваєте ви в дружелюбстві. Я ж пам’ятаючи, що ви перебували з нами в довголітній дружбі і про неї не забували, при ваших, згаданих вище послах, відправляємо до вас посла нашого Шагин-агу, через якого, за нашим звичаєм, посилаємо до вас шість кафтанів, які прийміть благодушно і не забувайте нас. Бо як ми читаємо ті чотири книги, Мойсеєм нам дані, на яких і присягу нашу дали, то ваше посольство нині закінчилося і, раз присягнувши, необхідно багато років жити в дружній згоді».
За таких обставин різкіше виявлялося невдоволення з боку козацтва на підписання Віленського миру між Москвою й Польщею 1656 року. Переговори, під час яких вирішувалася доля України, відбувалися без участі її посольства, яке очолював Роман Гапоненко, — його просто не допустили туди. Хоч про це було домовлено з царським послом Василем Кікіним, який прибув до Чигирина, щоб гетьман подав свої пропозиції на Віленський з’їзд. Тоді ж Хмельницький вимагав, щоб кордон із Польщею встановлювався «як за давніх князів руських». При цьому царському послу роз’яснювалося, що «...від початку кордон у великих князів руських з польськими королями був по саму Віслу і угорський кордон».
Але московська делегація на чолі з князем Микитою Одоєвським питання про відновлення українсько-польського кордону по Віслу не порушила, натомість заявивши королівським послам: «А быти той Малой Росии и Волыни и Подолю царского величества к Московскому государству по реку Бугу во веки». А це відрізало від суцільного етнічного українського масиву Лемківщину, Надсяння, Холмщину й Підляшшя.
Тож така інформація була сприйнята в Чигирині гнітюче: «Полковники о том учали быть в великом сомнении, какими-то мерами над ними учинилось». Тож коли на початку жовтня 1656 року тут відбулася загальна козацька рада для обговорення результатів Віленської комісії, і посли, котрі повернулися з Вільно, впали до ніг гетьмана й, обливаючись слізьми, казали: «Погибло тепер Запорозьке Військо, помочі не маємо нізвідки, нема куди прихилити голову. Москва хоче віддати Україну назад ляхам — козацьких послів не допустили до посольського табору, як псів не пускають до церкви».
Розповідь послів так вразила Хмельницького, що кинувся «як божевільний, як такий, що зійшов з ума», і заявив: «Діти, ви тим не журіться! Я знаю, що з тим зробити! Треба відступити від православного царя! Підемо туди, куди нам вкаже Всевишній, — не тільки під християнського царя, а й під бусурманського».
Підписання Віленського миру 1656 року, внаслідок чого, по суті, перекреслювалася переяславська усна домовленість, давало нові карти в руки Богдана Хмельницького проти Москви. Відтепер український гетьман і сам починає, не пориваючи з нею, рішуче відходити від пунктів «Березневих статей»: не платить ніяких податків, утримує понад 60.000 козаків Війська Запорозького, незважаючи на протести Олексія Михайловича, веде переговори зі Швецією, Угорщиною, Туреччиною, Польщею, Австрією. Не прислухаючись до застережень і прямих заборон з боку Москви, намагається розширити кордони своєї держави, активніше прилучаючи до неї історичні українські, а також білоруські землі, населення яких виявляло бажання об’єднатися з Військом Запорозьким.
Кредо зовнішньополітичної діяльності Богдана Хмельницького в цей період, на наш погляд, чітко виражено в його зверненні до шведського короля 28 січня 1657 року: «Немає в нас більшої турботи і інших справ, як тільки якнайстаранніше піклування про дружбу з усіма нашими сусідами; якщо вона у нас раз виникла, підтримуємо її вперто і міцно, а якщо ж маємо надію на майбутнє, усім серцем її підготовляємо».
Відтак на початку 1657-го полковник Павло Тетеря навіть заявив від імені Богдана Хмельницького в Москві: «Он, гетман, Виленской комиссии не принял и был о том сумнителен, не для тово, чтоб покою не хотеть, а вести войну... а для того, что поляки на съезде хотели делать оманою».
Але відвертого конфлікту між Москвою і Військом Запорозьким за життя Богдана Хмельницького не сталося, бо завдання, які поставили собі гетьман і московський уряд, торкалися різних сфер і не прийшли до колізії. За словами Андрія Яковліва, Хмельницький найбільшу увагу звертав на міжнародну політику, на зносини з іншими державами, за допомогою яких думав зміцнити державне становище України. На внутрішню консолідацію в державі, на зміцнення її адміністративного устрою він розмірно менше звертав уваги.
Натомість Москва, не припиняючи стежити за зовнішньою політикою Хмельницького, хоч і дорікала йому іноді за неподання інформацій про його міжнародні зносини, але не робила з цього казусу для конфлікту. Зате всю свою увагу московський уряд звернув на вивчення внутрішньої ситуації в Україні, її фінансів, економіки, відносин між різними станами та групами населення. Численні посольства, які московський уряд висилав до України, використовуючи всі можливі для цього приводи, одержували таємні накази, в яких на першому місці стояли інструкції розвідувати, скільки доходів і з яких джерел збиралося в Україні колись на короля, а тепер — на гетьмана, які відносини існують між козацтвом і старшиною, як ставляться до гетьмана, як він поводиться тощо.
Приміром, у Олексія Лешковського, якого цар посилав до Києва для того, щоб заагітувати співака й композитора Йосифа Загвойського переїхати до Москви, після повернення до столиці в Посольському приказі розпитували про політичну ситуацію й плани українського гетьмана. Зокрема, Лешковський повідомив про іноземних послів, які в той час були в Чигирині, але конкретніше не міг сказати, оскільки, мовляв, «а что де о том Хмельницкой учинит, про то им неведомо было».
Особливу увагу звернула Москва на державні фінанси України та на встановлений договором зв’язок між зібраними доходами й виплатою платні військові за «службу». З питанням про доходи було тісно пов’язане питання про царських воєвод, які мали контролювати збирання доходів та приймати їх до царського скарбу. Це теж давало Москві можливість постійного втручання у внутрішнє автономне управління України. Тому Москва не тільки цікавилася всякими відомостями про доходи, а й старалася використати кожний слушний момент, щоб своє зацікавлення практично здійснити.
Уже за життя Богдана Хмельницького Москва намагалася витісняти козацьку владу поки що за межами трьох воєводств, які входили до складу Гетьманщини. Полковник Нечай, наприклад, скаржився до царя 27 серпня 1657 року на його воєвод, різні перешкоди в його діяльності на території Білоруського полку, яких уже не сила було терпіти: «От воевод Оршанского, Борисовского, Мстиславского, Шкловского, Копыского и Менского учиненных терпиты... козаком полку моево, подданным вашего царского величества, обиды чинят, з домов насильством выгоняют и подданья (податей) из них, як з мужиков, требуют, до того чюприны (хохлы) режут, кнутами бьют, грабят».
У серпні 1657-го московська влада продовжує терор і над жителями Могилівського повіту, які покозачилися. Зокрема, місцевий царський воєвода повідомляв, що він «посылал сыскивать капитана Матвея Сыпягина с товарищи»: «С двести человек выписали из козаков и били вместо кнута батоги нещадно, и велели им жить по прежнему на своих жеребьях в пашенных людех, а старых козаков и сотников, и есаулов и атаманов и рядовых били ослопьем, что они вновь козаков писали и уездом владели без указу и выслали вон, у которых дворов нет...»
З огляду на усвідомлення Богданом Хмельницьким власної помилки щодо переяславської присяги, він, зрозуміло, обмірковував нові політичні комбінації, до яких залучав сусідів України. Зокрема, наприкінці 1656 року Хмельницький активно включився у справу розподілу Польщі. За його наказом на допомогу Юрієві Ракоці було спрямоване козацьке військо на чолі з полковником Антоном Ждановичем, який мав довершити приєднання західних «руських земель». Гетьман водночас розсилав універсали до тих, «хто-колвек горнутися маєть до Войска Запорожского, аби найменшоє кривди не міли ні от кого і назначений висланий наместник наш того постерегати маєт, жеби никому утяженья не було, хто при ласце нашой і Войску Запорожском зостават будет; спротивних теж і Войску Запорожскому незичливих і неприхилних росказалисмо громить его, іначей не маєт бить над росказаньє наше».
У березні 1657-го Богдан Хмельницький у спеціальному універсалі повідомляє про підданство Війську Запорозькому Старого Бихова: «Їж з волю божоє упаметавшим шляхта, месчани і вси обивателі... цале і вірне поддалися под владзу і протекцию нашу і присягу виконали нам, нікгди юж нікому іншому тоєй фортеци не подадут, але во вік при Войску Запорозском оную заховати мают». До речі, це стало можливим, як можна зрозуміти з листа гетьмана до Олексія Михайловича від 19 грудня 1656 року, тому, що «как быхавляне услышали о договоре виленском, не похотели под вашего царского величества руку поддатися».
З липня 1657-го до козацької території прилучаються землі Пинського повіту після того, як у Чигирині «приязно і прихильно прийняли послів, присланих від них для затвердження вічної дружби».
На думку М. Грушевського, гетьманські намісники мали приводити місцеву людність під його владу і зверхність, замінюючи собою польських управителів, переймаючи на себе їхні функції з охорони, підтримування ладу і порядку. Цілком ймовірно, що така ж акція «мусіла розвинутись і в північних, білоруських анексах, в зв’язку з загальними завданнями нової українсько-шведсько-семигородської ліги. Козаччина поширювала свою територію, закріпляла її своїми залогами, волею і неволею переводила місцеву боєздатну людність в козацтво, приводила під свій протекторат шляхту і міста і при першій нагоді готовилася виполошити відси Москву з її претенсіями, так само як і Польщу, і перетворити все в замкнене козацьке володіння, оперте о Карпати і Балтику, зв’язане з новими союзними державами — Швецією і Пруссією».
Справа «руських земель» Польщі й Південної Білорусі мала бути вирішена на підставі безпосередньої угоди між Швецією й Україною. Тож ця майбутня шведсько-українська угода мала зв’язати всі попередні поодинокі трактати і завершити оформлення союзу всіх держав у єдиній коаліціі.
Усе це, звичайно, змушувало гетьманський уряд розширювати державні кордони до історичних меж Русі. Тож цілком закономірно, що в цій ситуації для козацької старшини «найбільше природною розв’язкою було прилучення західних українських земель — Поділля, Волині, Галичини, Холмщини. Ці землі були заселені вдвоє густіше, як Наддніпрянщина, мали старі осередки культури, вище розвинене хліборобство, заможні міста, та, що найважливіше, через них ішов торговельний шлях до Балтійського моря, одинокий шлях, котрим прямував експорт з України за кордон».
Для розвитку молодої Української держави ці землі мали першорядне значення. Крім того, козацькій державі необхідно було добиватися доступу до Чорного моря, а головна її комунікаційна артерія — Дніпро в пониззі — перебувала в руках турків і татар.
Увійшовши до окладу Московської держави, Україна змінила вісь її експансії. Якщо до другої половини XVIІ століття метою російської політики було опанування земель над Білим та Балтійським морями і Сибіром, то із приєднанням України московська геополітика спрямовує погляд на південний і східний напрямки, намагаючись оволодіти Кавказом, закріпитись у Середній Азії та посісти північне узбережжя Чорного моря, протоки до Середземномор’я й південні торговельні шляхи. Протистояти реально цим імперським планам тоді могла тільки Україна, утверджуючись потужною державою на сході Європи.
Однак смерть Великого гетьмана поклала край грандіозним соборницьким задумам козацької старшини. Але Хмельниччина стала й справді етапом максимальної мобілізації суспільної енергії. Творчість народних мас виявилася в небачених до того військових успіхах, в економічному піднесенні, що давало можливість вести довготривалу війну з таким могутнім противником, як феодальна Річ Посполита. Сила козацької армії визначалася чіткою організацією її комплектування, складом командних кадрів, озброєнням, матеріальним забезпеченням, моральна сила — духом народу, вихованням його на кращих військових традиціях починаючи з часів Запорозької Січі на Хортиці. Це й справді була, за словами зарубіжного вченого Гюнтера Штекля, золота доба для українця, його історії. Ім’я Хмельницького означало для нього майже завершену побудову окремішньої державності, виключна належність якої українському народові не могла викликати заперечення.
Навіть ті історики, котрі засуджували українського гетьмана за акт Переяславської pади, змушені були визнати, що «жоден гетьман перед ним чи після нього не відігравав навіть і приблизно такої виняткової ролі в європейській політиці, як Хмельницький. Жодна важлива політична комбінація не відбувалася без його участі або хоч без того, аби з його особою не рахувалися. Це засвідчує велика кількість сучасних історичних трактатів про Хмельницького в Польщі, Німеччині, Італії, Франції, Нідерландах, Англії.
У роки визвольної війни гетьман був не тільки головнокомандувачем української народної армії. Його прерогативи полягали в таких функціональних обов’язках, як вирішення адміністративних, судових, фінансових і дипломатичних справ. Поєднуючи функції військової та адміністративної влади, він впливав на цивільне населення, закликаючи його до мобілізації економічних ресурсів народної армії, видаючи з цією метою спеціальні універсали про підготовку до походу. Зазначу, що певною мірою його вплив поширився й на духовенство, про що свідчить грізний лист гетьмана до київського митрополита Сильвестра Косіва влітку 1651 року в зв’язку з тим, що останній переконав козацьких полковників не обороняти Київ від війська литовського гетьмана Януша Радзивілла.
Крім того, важливим для нас є те, на що справедливо вказував М. Колодзінський: «Хмельниччина є доказом бойової спроможності українського народу. Це був єдиний момент у нашій історії, коли весь народ стояв під зброєю. Бо якщо взяти до уваги той факт, що Хмельницький виставляв 1649 року понад 300 тисяч війська, крім залог по містах і тих, хто був зайнятий виготовленням пороху, зброї, випасом худоби для війська, а також постачанням продовольства, то без зайвого перебільшення можна стверджувати: за Хмельницького буквально весь двомільйонний народ України брав участь у війні проти Польщі. Це була війна цілої нації проти ворога. Таку війну два століття тому вела французька революція».
А француз Лесюр так писав для Наполеона Бонапарта про провідника Української національної революції середини ХVІІ століття: «Ніколи козаки не мали вождя, якого можна було б рівняти з Хмельницьким. Розумний, освічений, далекозорий, обережний у раді, відважний у битві, він звик витримувати найбільшу втому, невичерпний у втратах і засобах, активний у перемозі, гордий у поразках, іноді засліплений долею і завжди великий твердістю характеру, варварської поведінки супроти ворогів, але справедливий і великодушний для своїх товаришів. Він бажав надати козакам дисципліну, зробити з них націю, дати їм закони, приготовити їх до того, щоб були нацією, яку певно зробив би незалежною, якщо вона була б здатна до цього».
Він мав політичну волю узяти на себе провід революційної України і мав мужність, щоб визнати власну помилку щодо присяги самодержавній Москві. А тому закликав українське суспільство відступити від православного царя...
Володимир СЕРГІЙЧУК,
доктор історичних наук,
професор Київського національного університету
ім. Тараса Шевченка.
ДАЛІ БУДЕ.
