Наша самоідентичність, самодостатність, державність укорінені в написах Кам’яної могили, трипільських містах, скіфських курганах, київських Золотих воротах, Запорозькій Січі, Українській революції і УНР, Акті про незалежність і вплітаються в планетарне майбуття.
Дивними, шарлатанськими є сьогоднішні потуги новоявлених північних керманичів привласнити не належну їм славу, історичну тяглість нашого роду.
Як нероздільні ратай і земля, так неподільні ми, українці, і наш край.
Ми публікуємо серію наукових розвідок, які стисло представляють нашу багату тисячолітню історію.
ПРОДОВЖЕННЯ. ПОЧАТОК У №№ 101 (6606), 107 (6612), 112 (6617), 121 (6626), 126 (6631), 131 (6636), 136 (6641), 146 (6651), 189 (6694), 192 (6697), 197 (6702), 207 (6712), 223 (6728), 230 (6735), 235 (6740) ЗА 7, 14, 21 ЧЕРВНЯ, 5, 12, 19, 26 ЛИПНЯ, 9 СЕРПНЯ, 11, 18, 25 ЖОВТНЯ, 8, 29 ЛИСТОПАДА та 8, 15 ГРУДЯ, 55 (6810) за 23 БЕРЕЗНЯ.
Портрет Івана Мазепи. Осип Курилас. 1909 р.
Полтавська битва. Дені Мартен. 1726 р.
Сформувавши самобутні демократичні традиції, козацька вольниця могла висувати зі свого середовища чимало провідників української національної ідеї. Але той, хто зважувався брати гетьманську булаву після Самойловича, мав усвідомлювати, який величезний тягар бере на свої плечі в обороні вже загроженого на самостійне існування українства.
Виявлялося це насамперед у нестримному прагненні царської влади якомога швидше поставити Україну під свій контроль руками козацької старшини, що полегшувалося після передачі Царгородом Київської православної митрополії Москві. І справа полягала не тільки в занадто низькій ціні за цю акцію — «три сорока соболів і 200 червоних», а й у безмежному москвофільстві київського митрополита Гедеона Четвертинського. Саме через нього можна було чіткіше проводити концепцію про єдину церкву і єдиний народ.
Тож ця тенденція, яка вже набуває поширення через спільні шлюби після одруження Івана Брюховецького в Москві, під час обрання нового гетьмана на Коломацькій раді в липні 1687 року на вимогу московської сторони оформляється окремою статтею: «постановлено стараться, чтобы малороссияне с великороссиянами вступали в родство и свойство». Зокрема, в Коломацьких статтях наголошувалося, що «гетман обязывается всеми силами народ Малороссийский всякими мерами и способы с
Великороссийским народом соединять и в неразорванное и крепкое согласие приводить узами супружескими». А все це для того, «дабы Малоросию не называли землей Гетманской, а лишь признавали землей, которая находится в Царской самодержавной власти... чтоб было под одною их царского пресветлого величества державою обще, яко единой Християнской веры».
Важливим нововведенням у московсько-українських договорах стає «вольный переход жителем из Малороссийских городов в Великороссийские городы имети». Що, зрозуміло, також призводитиме до розмивання етнічної спільноти українства й послаблення його консолідації.
Зрештою, поряд з обмеженням економічного розвитку, що виявилося насамперед у позбавленні права вивезення до Московщини таких українських товарів, як тютюн і горілка, заборона Гетьманщині міжнародних контактів означала, що Коломацькі статті остаточно визначали статус України як колоніальної території, якого позбутися вже не вдасться ніколи.
Щоправда, багато залежало і від нового гетьмана. Перед ним, як і перед усіма претендентами на владу в Україні, передусім поставала найголовніша проблема: чи готовий він віддати себе повністю служінню своєму народові, а якщо треба, то і пожертвувати власним життям. Син козацького старшини, вихований при дворі польського короля, навчений у європейських університетах, Іван Мазепа вирішив узяти на себе цю місію, намітивши свій план гетьманування, таємниці якого не розкривав аж до критичного моменту.
Насамперед він намагався завоювати довіру Москви ретельною службою. Виконував усі забаганки царської влади, яка нагородила українського гетьмана своєю першою державною відзнакою — орденом Андрія Первозваного. Мазепа одержав його 8 лютого 1699 року з рук Петра І «за многие ево в воинских трудах знатные и усердно радетельные верные службы, которые он с его, великого государя, Малороссийскими регименту свого ратными людми против его, великого государя, непреятелей салтана Турскаго и хана Крымскаго, чрез 13 лет воинские многие храбрые победы чинил».
Не всі, щоправда, раділи з цього приводу. Скажімо, запорожці цю вірнопідданість схарактеризували ось так: «Душа Мазепи в Москві, а в Україні лише її тінь». Природно, що й до гетьмана доходили такі несхвальні відгуки. І йому вдвічі важче було сприймати таку оцінку своєї діяльності народними масами, бо сам ще гостріше від них відчував і сприймав проблеми Гетьманщини.
Так, свою державність Україна втрачала. Особливо ж гостро Мазепа став відчувати експансію московського абсолютизму в Україні з приходом до влади Петра І, який фактично заборонив український експорт у Європу, бо змушував його здійснювати через... Архангельськ. Тобто із Гетьманщини прядиво, поташ, юхту, сало та інші товари слід було спершу везти через Москву до Білого моря, а потім навколо Скандинавії до Англії, Німеччини...
За цим треба було бачити бажання Петра І силоміць відрізати Україну від закордону, щоб вона втратила характер самостійного економічного організму й поступово перетворилася на звичайну колонію Москви, в якій тільки й можна було б реалізовувати сировину й продукти з України. Водночас остання мала стати постійним ринком збуту московських виробів, переважно гірших і дорожчих, ніж європейські. Таким чином, примусове втягнення до всеросійського ринку українського господарства спричинилося, по суті, до розорення останнього.
До того ж Петро І чинив перешкоди Україні не лише у спробах зміцнити економічні зв’язки з Європою, а й у посиленні господарських контактів Лівобережної України з Правобережною та Слобожанщиною, тобто боявся створення єдиного економічного механізму. Монарх, очевидно, розумів, що заходи Мазепи в цьому напрямі (інтеграція економіки України в Європу, створення українського капіталу) — чи не головна козирна карта у протистоянні натиску московського самодержавства.
А в Україні ж пам’ятали «Березневі статті» 1654 року, зокрема й щодо козацького війська. Тож коли Петро І взявся реорганізувати козацьку армію, що мало призвести до її ліквідації, і Мазепа спробував заперечити, то п’яний цар бив гетьмана по щоках...
Тим часом козацьке військо змушене було брати постійну участь у численних походах і важких боях, не одержуючи за це не тільки жодної винагороди, а й зазнаючи всіляких образ від московських воєначальників. Дійшло навіть до того, що російські солдати стягнули з коня наказного гетьмана Дмитра Горленка і ледь не побили його. «В Україні московські війська, — писав зарубіжний дослідник Л. Левіттер, — своїми грабунками, підпалами, побоями та знасилуванням нагадували радше карну експедицію, ніж союзне військо».
Велике невдоволення викликало в українського населення й те, що його постійно залучали до будівництва Петербурга. У неймовірно важких умовах щороку на берегах Неви працювали тисячі українців, значна частина яких через хвороби і каторжну працю гинула в болотах. А скільки полягло їх при спорудженні каналів?
А починалося все це за часів гетьманства Мазепи. Така гірка статистика вже потрапляла до його рук. Як йому було сприймати зведення про навічно полеглих синів свого народу в чужих землях?
Це, а також політичне обмеження Гетьманщини викликали широке невдоволення козацької старшини ставленням царського самодержавства до України, тож призвело до укладання таємних угод Мазепи зі шведським королем Карлом XII та польським Станіславом Лещинським. Зокрема, за допомогою першого, гетьман, враховуючи, що тоді «Швеція була однією з найвеличніших, якщо не найвеличнішою військовою державою в Європі», вирішує остаточно порвати з російським самодержцем. Цьому, нагадуємо, сприяв і той спалах невдоволення, який уже досить виразно проріс з середовища козацтва, особливо його старшини.
Масла у вогонь, як кажуть, долило ще й спорудження Печерської фортеці в 1706—1707 роках у Києві. Пилип Орлик, генеральний писар Мазепи, згадував: «Зачалася робота коло фортифікації Печерської, наступили переходи через українські городи до головної армії то рекрутів, то всяких начальників, і полковники з старшиною, часто приходячи до гетьмана, з жалями оповідали, що пристави коло тої фортифікаційної роботи козаків палицями по голові б’ють, вуха шкодами обтинають і всяку наругу чинять. Козаки, покинувши доми свої, косовицю і жнива, зносять тяготу і спеку на службі царського величества, а там великоросійські люди доми їх грабують, розбирають, палять, жінкам і донькам їх чинять насильства, коней, худобу і всяке майно забирають, старшину б’ють смертельним боєм.
Два полковники, Апостол Миргородський і Прилуцький (Горленко. — В. С.), як головніші й від інших до Мазепи сміливіші, так сказали гетьманові: «Очи всіх нас на тя уповають, і не дай Боже на тебе смерти, а як зістанемося в такій неволі, то й кури нас загребуть». А прилуцький то потвердив такими словами: «Як ми за душу Хмельницького завжди Бога молимо, так навпаки ми і діти наші во вічні роди будемо і душу і кості твої проклинати, коли нас за свого гетьманства в такій неволі зоставиш...»
Під осінь 1708 року театр подій Північної війни проліг до кордонів України. Після битви під Лісною, де було розбито шведський обоз, Карл XII вирішив повернути в Україну. Як свідчать зарубіжні історики, саме шведський король напросився перезимувати в Україні, бо відступаючи до Москви, Петро І залишав за собою повністю спустошену територію, на якій шведи могли б знайти собі погибель від голоду і холоду.
Це, звичайно, ламало всі плани українського гетьмана, який не хотів допустити, щоб воєнні дії перенеслися на територію України. Козацькі полки були розкидані по всіх театрах Північної війни. Ні лівобережні козаки, ні запорожці, як, до речі, і все населення України, нічого не знали й не були підготовлені до того, на що зважився Мазепа з генеральною старшиною. Це загрожувало катастрофою, яка вже наближалася, оскільки московське військо поспішало сюди, щоб не тільки стати проти шведів, а й взяти під контроль дії гетьмана.
І коли Мазепа дізнався від свого генерального осавула Андрія Войнаровського про випадково ним підслухану розмову двох офіцерів-іноземців в армії царського воєначальника Олександра Меншикова, що готується ліквідація старшинського управління, гетьман вирішив остаточно порвати з Петром І. На Євангелії перед генеральною старшиною, полковниками, сотниками й знатним товариством присягнув, що «він не для приватної своєї користі, але для загального добра всієї Вітчизни і Війська
Запорозького прийняв протекцію короля шведського», після чого зажадав від присутніх, щоб поклялися у вірності йому й на протекцію шведську.
Іншого виходу вже не бачив для України, тим паче не міг відмахнутися від переданих Войнаровським слів німецького офіцера з оточення Меншикова про українців: «Сжалься, Боже, над тими людьми, завтра вони будуть в кайданах»...
Дізнавшись про перехід Мазепи на бік Карла XII, Петро І негайно віддає Меншикову наказ: не допустити, щоб козацьке військо, котре перебувало біля Десни, переправилося за неї і вирушило до шведського табору. Потім, оголосивши про зраду Мазепи, вимагає старшині й духовенству поспішати до Глухова для обрання нового гетьмана.
Щоб привернути на свій бік населення України, цар наступного дня звертається до всіх жителів з відозвою, в якій йдеться про те, що Мазепа задумав «Малороссийскую землю поработить по прежнему под владение Полское и церкви Божие и святые монастыри отдать в унию». Крім цих елементів гібридної війни проти Мазепи Петро І додає, що нібито «бывший гетман хитростию своею без нашего указу аренды и многие оные поборы наложил на малороссийский народ, будто на плату войску, в самом деле ради обогащения своего».
Це, до речі, робилося за підказкою Меншикова. Ось що він радив Петру І: «И для того за благо вашей милости советую при таком злом случае надлежит весма здешний простой народ утвердить всякими обнадеживаниями чрез публичные универсалы, выписав все ево, гетмана, к сему народу озлоблення и тягости, и чтоб на ево ни на какие прелести не склонялись, пожеле когда он сие учинил, то не для одной своей особы, но и всей ради Украины. И бес того не пройдет, чтоб каких не было от него здесь прелестных универсалов или тайных каких оракций. Прочее то все отдаю в ваше высокоздравие розсуждение».
Підступно взятий через зраду наказного прилуцького полковника Носа Батурин зазнав цілковитого знищення. За словами англійського посла в Москві Чарльза Вітворта, там було «зарізано жорстоко 6000 осіб без огляду на вік і стать», що стало першим прикладом масового брутального винищення українства. Цей геноцид настільки шокував населення України, що, відчуваючи його страх перед новими репресіями, Мазепа змушений з гіркотою був визнати: «Тепер все піде інакше: Україна, перестрашена долею Батурина, буде боятися триматися з нами заодно».
Петро І наказує не тільки вивезти з гетьманської столиці артилерію, а й «строения сжечь». Через три дні цей наказ повторюється: «Батурин... другим для примера сжечь весь». Багатьох захисників міста прибивали цвяхами чи прив’язували до колод і пускали вниз за течією Сейма — до впадіння в Десну, з-за якої повинні були прийти шведський король Карл ХІІ і гетьман Мазепа.
Першого листопада 1708 року цар звернувся з ультиматумом до військової старшини, яка перейшла з Мазепою на бік шведів: якщо до 1 грудня не повернуться, «кто будет против нас служить тем нашим неприятелям, тех обьявляем изменником нашим и
Отчизны вашей. И будут их чины и маетности и пожитки их отобраны и розданы верным за службу их. Також жены и дети их взяты и сосланы будут в ссылку. А кто из них поиманы будут, и те, яко изменники, казнены будут смертью без пощады».
І ті оргії над мазепинцями, які з наказу Петра І чинилися в Глухові, Ромнах, Лебедині, засвідчували, який страх у Москві викликали прагнення українства вибирати самостійно свою долю.
Щоб задушити українську волю українськими руками, було вирішено залучити і Семена Палія, засланого раніше царем до Сибіру, бо той, мовляв, «у легкомысленных имеет любов и немалый кредит». Настільки важливим було Москві використати Семена Палія в боротьбі проти українського самостійництва, що Петро І свої укази щодо повернення колишнього фастівського полковника із сибірського заслання повторює тричі. Скажімо, на початку грудня 1708 року цар писав московському комендантові князю Гагаріну: «О полковнике черкаском Палее паки подтверждаем вам, дабы оной, как наискорей взят был к Москве и оттоль прислан был сюды на почтовых подводах, что весьма нужно надобно».
Велику увагу було звернуто на притягнення до боротьби з Мазепою миргородського полковника Данила Апостола, котрий раніше пішов за своїм гетьманом до шведів. Дізнавшись, що на вимогу царя Апостол покинув гетьмана, Петро І наказував: «И буде полковник миргороцкой где в близости обретатца, то прикажи ево сыскав к нам прислать, обнадежа ево милостию нашею, потому что он великой неприятель был Мазепе».
Природно, для ліквідації української державності Москва взялася використати й запорожців, яких пропонували «порознь разделить, понеже в оных, кроме своеволства и опасности, лишней службы не будет». Крім того, Петро І наказав послати до них листа «преосвященного Иоасафа Краковского, митрополита Киевского и Малой Росии, из знатных духовных особ Межигорского монастыря иеромонах, который ныне архимандрит Иродион Жураковский, для такова ж их увещевания от всех архиереев и духовного чина Малой Росии к верности к нам, великому государю, претя за противность церковною клятвою».
Але ні гроші, ні лист духовних владик не подіяли на низове козацтво. Москва змушена була визнати, що «те запорожцы приняв у тех посланных наши, великого государя, грамоты и архиерейской лист и получа себе то наше жалованье, тех наших посланных безчестили и хотели одного из столников наших посадить в воду, а иеромонаха называли шпегом и хвалились его зжечь в бочке смоленной». А в листі до Петра І запорожці писали «с нариканием и бещестием и на самую нашу высокую особу, чиня многие неприличные запросы и досадительные укоризны и угрозы».
Зрештою, використавши зраду наказного полтавського полковника Ґалаґана, Москва зруйнувала Запорозьку Січ. У своєму листі до Петра І від 19 травня 1709 року Меншиков хвалився, що «живьем взято старшин и казаков с 300 человек, пушек, також и амуницыи взято в оном городе многое число, о чем еще за скоростию имянной росписи не прислано. А ис помянутых живьем взятых воров знатнейших велел я удержать, а протчих по достойности казнить и над Сечею прежней указ исполнить, також и все их места разорить, дабы оное изменческое гнездо искоренить».
Зрозумівши те, що лише частина козацької старшини зрадила Мазепу, Петро І, щоб не допустити приєднання до війни на боці України і Швеції кримського хана, не тільки підкупив оточення султана, яке відповідним чином вплинуло на Бахчисарай, а й пішов на дуже важкий для себе крок: на очах турецьких спостерігачів спалив узимку 1709 року в Таганрозі Азовську флотилію. Хотів переконати Османську Порту в мирних намірах Росії на півдні — тільки б не отримали підтримку козаки Мазепи.
Не всі вірили в це. Один з перебіжчиків від Карла ХІІ на бік Москви повідомив, що волоський полковник Сандул поїхав до сераскир-паші з проханням про допомогу шведському королю і Мазепі. В зв’язку з цим московський канцлер Головкін 10 травня 1709 року просив молдавського господаря Раковицю: «по христианской своей любви не допусти онаго полковника до такого дела, а если мочно чрез какой способ отвратить его от такого намерения и службы еретической, ибо оный ваш труд будет у царского величества в немалое благодарение».
Новий кримський хан також був схильний підтримати гетьмана Мазепу. Після свого призначення він три дні радився з великим візиром щодо подальших дій у Північному Причорномор’ї, потім консультувався з усіма міністрами і був відправлений із Стамбула з великими почестями. Одразу ж, як прибув до Перекопа, сконтактував із запорожцями, яких запевнив, що проти шведів воювати він не збирається, «а на Москву с охотою ради то чинить».
Австрійський посол у Туреччині доповідав ще 7 квітня 1709 року, що протягом останнього часу до Порти прибули кілька гінців з листами від хана, в яких наголошувалося на необхідності підтримки збройних акцій проти Московської держави, що укріплювала свої рубежі спорудженням міцних фортець на Дніпрі й Азовському морі. З метою реально оцінити ситуацію султанський уряд відправив спеціального уповноваженого до Криму, від доповіді якого залежало рішення щодо виступу проти Москви. Очевидно, саме після його повернення з Криму на початку травня 1709 року було відправлено велику кількість боєприпасів у Північне Причорномор’я.
Така активність кримського хана, зокрема його контакти із запорожцями, дали підставу для хвилювань у Москві, де вирішили за допомогою султана відвернути кримських татар від участі в протимосковських акціях шляхом задобрювання оточення падишаха, для чого до Константинополя прибули «різні московіти з багатими подарунками з чорних лисиць і соболів, а також із значною сумою грошей, щоб за допомогою цих подарунків відвернути небезпеку, яка загрожувала з боку Туреччини».
Ось як важливо було для Москви здолати Україну. І Петро І це ще раз продемонстрував під Полтавою, де, святкуючи власну перемогу, запросив на пишний банкет своїх воєначальників і взятих у полон шведських офіцерів. Українське козацтво до столу переможця тоді не допустили.
Тут, під Полтавою, Москва здобула над Україною за допомогою самих українців свою найбільшу перемогу, до якої вперто йшла понад півстоліття, починаючи одразу після Переяславської ради в січні 1654 року. Упиваючись цією перемогою, московський сатрап видає 27 липня 1709 року вказівку стольнику Ізмайлову стежити за гетьманом Скоропадським і козацькими полковниками. Саме так поставилися в Москві до «верного подданного и наинижайшего раба», котрий «с подданским поклонением лобызал десницу» царя.
Таке ставлення було й до інших зрадників гетьмана Мазепи. Так, 19 квітня 1713 року царський вельможа Протасьєв казав генеральній старшині за столом: «У меня де вам всем катарга готова, а полковник гадяцкой вор и изменник...»
Не «забули» в Москві і про Семена Палія та його прибічників, що так ревно допомагали Петру І в боротьбі проти Мазепи. Невдовзі після Полтавської битви з’являється розпорядження, «дабы та вновь Палеем собранная наволочь в прежние свои места до полков, на которых было, разошлися».
Ось чого дочекалася Україна, байдуже поставившись до заклику Мазепи ще в листопаді 1708 року: «Щоб ні в чому Москві не вірили»...
Але поразка під Полтавою 1709 року — це не тільки трагедія України, це і оглушливий програш Європи, який відгукуватиметься століттями. На якийсь час тоді це зрозуміли в Туреччині. Бо коли московський посол у столиці Високої Порти Петро Толстой запропонував за голову Мазепи живого чи мертвого 300 тисяч єфімок, то султан відмовився.
Посланців московського царя, які прибули до турецької столиці з повідомленнями про перемогу Петра І і з пропозицією не тільки відновити дружній договір, а й продовжити його на кілька років порівняно з умовами Карловицького та вимогою видати втікачів, султан однак не поспішав приймати.
Перед тим як це вчинити, великий візир провів кількаденні консультації з міністрами. Зокрема, він зажадав від муфтія спеціального легального рішення, що можна зробити за мусульманськими законами, щоб не видавати Мазепи, чого наполегливо добивалися московські посли, пропонуючи великі гроші. Аудієнція московському послу у султана була надана лише 3 вересня із простими почестями, під час якої посол передав володарю Високої Порти царських подарунків на суму 25 тисяч талерів.
Спроби московського посла Петра Толстого протестувати щодо такого принизливого ставлення до нього позитивного відгуку не мали, тож він змушений був змиритися, усвідомлюючи, що не може диктувати своїх умов. На думку вищезгаданого Тільмана, султан мав достатньо підстав для такого ставлення до московського посла. По-перше, цар побудував фортеці на кордоні, порушуючи домовленості. По-друге, султан вважав себе у вищій мірі ображеним тим, що Петро І у тоні наказу повторно письмово вимагав видачі шведського короля і Мазепи. І по-третє, що московські генерали переслідували переможених шведів кілька миль територією Османської Порти, де багатьох знищили й звідки забрали в полон.
Тим часом Мазепа, повідомляв 18 липня 1709 року з Константинополя австрійський посол, надіслав детального листа на восьми сторінках до Юсуфа-паші в Бендери, останній це повідомлення переслав через яничара до столиці Порти. У своєму листі український гетьман детально виклав причини, які змусили його залишити московського царя й укласти союз із шведським королем, зокрема постійні порушення Петром І привілегій і вольностей козаків, що перетворилося на нестерпне ярмо. Гетьман також заявляв, що всі козаки готові перейти на його бік, лише чекають першої можливості, щоб визнати його офіційно. Тож для Туреччини «немає нічого кращого, якби вони, козаки, знову були зміцнені в своїх старих правах і тим самим, як вільний народ між Москвою і Туреччиною, представляли б собою міцний бар’єр. Король шведський також має намір повернути козакам їхні старі вольності, і цей намір особливо зримо міг би бути здійснений, якби і Росія доклала до цього свою руку допомоги».
Далі Мазепа писав, що він краще за інших знає про честолюбні плани московського царя, який після придушення козаків нападе на Крим, потім сушею і морем хоче проникнути в Молдавію й Валахію, а також і в Туреччину за допомогою православного населення. Саме тому український гетьман наполегливо просив Юсуф-пашу взяти до уваги його інформацію й проінформувати про це Порту, яку переконати в необхідності надати йому допомогу.
Одержавши цього листа, Юсуф-паша справді негайно переслав його до столиці Порти, але будучи підкуплений Москвою, дописав від себе, що не треба втягуватися у війну з нею, оскільки у шведів справи погані. З огляду на це великий візир тричі порадився зі своїми наближеними чиновниками, після чого доповів султанові. В результаті ухвалено рішення озброїтися на суші й на морі та направити війська до московського кордону. В зв’язку з цим було наказано капудан-паші, котрий у цей час перебував у Середземному морі, направити в Північне Причорномор’я великий загін бойових кораблів. Крім того, було видано наказ, щоб в Трапезунді і прилеглих місцях зібрали до чотирьох тисяч яничар, з якими мали вирушити до московського кордону в Румелії паша із Сіваса і паша з Софії.
Коли ж 26 липня 1709 року в Стамбулі одержали повідомлення про прибуття Карла ХІІ і Мазепи під Бендери, то великий візир уже наступного дня скликав велику конференцію всіх турецьких міністрів і доповів султану про ситуацію, яка склалася на кордоні володінь Порти у Північному Причорномор’ї. Було ухвалено послати велику армію до московського кордону, для чого послано наказ в Азію зібрати кілька тисяч верблюдів і мулів для легкого вантажу; з Румелії затребували велику кількість волів з возами для доставки провіанту і буйволів для перевезення артилерії. 21 і 22 серпня в присутності султана і великого візира було випробувано 270 відлитих гармат різного калібру, для них відливалася велика кількість куль.
Водночас уряд відправив спеціальних кур’єрів до віддалених фортець Азії — Багдада, Дамаска, Алеппо, Сайди, Діозорії та Єрусалима, щоб яничари із вказаних гарнізонів поспішали до центру імперії у визначені місця для готовності виступити в похід у будь-який час.
Заробити на трагедії козацтва намагався тоді лише молдавський господар Михайло Раковиця, який у вересні 1709 року повідомляв Москву, що король шведський і Мазепа збираються при невеликому турецькому конвої проїхати до Сучави. З огляду на те, що по дорозі гора Кулумбуцька, «чрез которую пойдут, есть неудобопроходима, где без проводников могут заблудитца... Я, если б не было много причин, которыя мне мешают, а найпаче безмочье, конечно б привез к вам в дар и короля шведцкого и Мазепу, и сам бы с ними приехал, обманув их, но не можем того учинить для многих причин». Однак не маючи можливості заробити на цій операції, Раковиця рекомендував Москві: «Того ради радейте и промышляйте о поиманье их, и тот час пошлите довольное войска туда, и надеюсь на бога, что их поимаете и поведете их как гной».
Однак цього не сталося, бо Мазепа несподівано помер у Варниці під Бендерами. Похований на чужині він залишився в пам’яті на рідній землі. А зведені ним собори зберігали таку потужну енергетику його духу, що навіть Петро І не наважився зруйнувати
їх, щоб стерти спомини про непокірного гетьмана. Один з його наступників на царському престолі, відвідавши в Києві Микільський військовий собор, де дізнався від настоятеля, що в цьому храмі моляться за його будівничого — Мазепу, аж здригнувся, після чого в задумі видихнув: «То й моліться! — і поспішив геть.
Дух Великого Гетьмана відроджував історичну пам’ять українства. І вже помисли його звірялися з новими етапами національного державотворення. Бо заради всієї України він пожертвував собою, залишивши приклад і для нинішніх поколінь, які іменуються як мазепинські.
Володимир СЕРГІЙЧУК,
доктор історичних наук, професор Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.
