ПРОДОВЖЕННЯ. ПОЧАТОК У № 77 (6832) ЗА 25 КВІТНЯ.

 

Гетьманська столиця Івана Мазепи Батурин,
пограбована і спалена у 1708 р. «братською» армією Петра I,
котра вивезла в Московію і скарбницю, і арсенал, зокрема всі гармати,
нині популярний туристичний об’єкт.

 

Пам’ятник українським козакам, 
які в Конотопській битві 1659 р. 
перемогли стотисячну московську армію,
поблизу села Шаповалівка на Сумщині.

 

Міф № 4. Міста Південної та Східної України засновані Росією.
З метою легітимізації концепції «Новоросія» Росія нав’язує переконання, що історія сучасних Дніпра, Одеси, Запоріжжя, Кропивницького та інших міст починається винятково з останньої чверті XVIII ст. — відколи почалася посилена інтеграція краю до російського простору. В такий спосіб нав’язуються штучні дати заснування населених пунктів, прив’язані, звісно ж, до появи тут росіян. Вони свідомо відкидають цілі пласти історії, європейську практику датування міст і переконують, що за точку відліку історії міста слід брати винятково час перетворення поселення на місто, й рахують це перетворення від дати відповідного царського указу. Та чомусь такий підхід не використовується для датування тієї ж Москви, яку, щоб задавнити, цілком по-європейськи виводять від 1147 року на підставі першої згадки про поселення, а не місто, під цією назвою. Достатньо виявилося туманної літописної згадки про те, що князь Юрій Долгорукий передав через свого посла запрошення князю Святославу Ольговичу «прийди до мене, брате, в Москву».
Історичні факти свідчать, що переважна більшість сучасних міст Південної та Східної України мають козацьке коріння, а то й глибше. Зокрема, сучасний Дніпро виник на конгломераті козацьких містечок і слобід — Новий Кодак, Старий Кодак, Половиця, Таромське, Сухачівка, Діївка та інших. Новомосковськ постав на місці козацьких Самари, Старої Самари, Новоселиці, Самарчика, Херсон — із скупчення козацьких зимівників. У межах сучасного Луганська був козацький зимівник Кам’яний Брід. Донецьк постав із козацького села Підгороднього, Нікополь — із містечка Микитиного, Лисичанськ — із зимівників на Лисичому Байраці, Маріуполь — із козацького поселення Домаха, яке у свою чергу з’явилося на місці давнього генуезького міста Адомаха. Одеса продовжила історію Коцюбієва-Хаджибея, перша згадка про який належить до 1415 року. У 1764 р. турки збудували у Хаджибеї нову фортецю, що мала передмістя і форштадт. У 1789-му російські війська оволоділи нею, а 27 січня 1795-го Катерина II видала указ, який неспростовно свідчить, що Одеса — це лише назва Хаджибея: «Наказуємо створити Вознесенську губернію з губернським містом Вознесенськом при р. Буг, а із знову утворюваних міст — татарське поселення Хаджибей перетворити на м. Одеса, приписане до татарського округу».
Надаючи містам нові назви та нав’язуючи штучні дати їх заснування, Росія прагнула насамперед укоренити уявлення про російськість краю. Звідси використання імен цариць і царів — Катеринослав, Олександрівськ, Павлоград, Єлисаветград тощо.
Показовим є випадок із спробою заснування губернського центру Новоросійської губернії Катеринослава. У 1776 році його запланували поставити на річці Кільчень, на голому місці, «без коріння». Проте невдовзі з’ясувалося, що локація цілком не придатна для цього. У 1784 р. Катерина II була вимушена видати указ про перенесення губернського центру на правий берег Дніпра до конгломерату козацьких поселень — містечок Новий і Старий Кодак, слободи Половиця та інших. Упорядники «Опису Катеринославського намісництва» (1784) зазначали: «Катеринослав (сучасне Дніпро. — Авт.) — знову утворюване місто з містечка, яке називається Новий Кодак і яке лежить на правому березі Дніпра навпроти гирла річки Самари».

Міф № 5. Україна — органічна частина «русского мира», а не європейського світу.
Ідеологічна мета міфу — утвердити переконання, що українське суспільство не має нічого спільного з Європою, натомість є невіддільною складовою російського простору. Відтак природне місце України у складі імперії. Спроби представити український світ відгалуженням «русского мира» мають куди глибший підтекст, ніж тези про «спільне минуле», «тісне переплетіння історичних доль» тощо. Міф на позір зводиться до спрощених мантр, а насправді призначений для того, щоб викорінити в українців уявлення про свою історичність і самодостатність. У центрі міфу лежать ідеї про спільний цивілізаційний код та цілковиту відмінність від начебто згубної моделі європейського світу.
Насправді ж українське та російське суспільства належать до різних цивілізаційних орбіт. По-перше. Організація суспільства та влади на українських землях відповідає європейській моделі. Це добре простежується уже з часів середньовічної держави — Русі, тісно пов’язаної з Європою і торговельними відносинами, і династичними шлюбами. Тоді й надалі цивілізаційний код українського соціуму визначав «лицарський» тип стосунків. У суспільстві виробилися захисні механізми від тиранії, потяг до демократизму, найвищими виявами яких стали вічові традиції на Русі, станова шляхетська демократія XVI—XVII ст., козацьке самоврядування як предтеча устрою Гетьманщини та Конституції Пилипа Орлика 1710 року. Цей документ був просякнутий ідеями суспільного договору між правителем та елітою, обмеженням гетьманської влади, розподілу повноважень тощо. Українська правова система ввібрала в себе базові принципи римського права. Відкрита для новацій Україна постійно черпала з європейської інтелектуальної скарбниці ідеї і по-своєму, але органічно переживала процеси, що відбувалися в Європі: Відродження, Реформацію, формування міського самоуправління на засадах Магдебурзького права, Просвітництво. І сама Європа сприймала Україну як частину свого простору, східну браму Європи. У австрійського історика Й. Х. Енгеля не було сумнівів:  Україна — «стіна, що відділяє культурну Європу від дикої Азії», «твердиня проти татар і росіян».
Порівняно з Україною Московія — інша планета. Московський світ сформований під величезним впливом деспотичної Золотої Орди. Суспільство Московії було запрограмоване на формування самодержавства з холопством усього, без винятку, населення перед государем. Тому московські бояри, не кажучи про дворян, чулися холопами царя і не знали гербової традиції, цієї сповненої гонору візитівки українських князів, панів і шляхти.
Для формування цивілізаційного коду Московії визначальними були впливи ординської організації суспільства і влади. З інтелектуальної спадщини Київської Русі не було взято нічого. Деспотична, самодержавна Москва була антиподом Києва і вороже ставилася до всього, що його відрізняло від неї. Навіть на рівні символів — імена представників еліти, архітектура Кремля, культ святих — не видно, що Москва є справді другим Києвом. Єдина сфера, де московіти наголошували на спадкоємності — це ідея перетікання прав на «київську спадщину» саме до московських правителів як Рюриковичів. Унікальність московської цивілізації ще й у фундаментальній ворожості до європейського світу.

Міф № 6. Поняття «Україна» виникло для позначення окраїн російських земель.
Підґрунтя спекуляції — у співзвучності понять «Україна» та російського «окраїна». Мета міфу — накинути поняттю «Україна» виразний хуторянський наліт, намагання підтримувати в українському суспільстві комплекс меншовартості. Вже перша згадка про Україну дисонує з концепцією «окраїнності». Згідно з літописом, після смерті переяславського князя Володимира Глібовича «За ним же Україна багато тужила». Переяслав явно не належить до окраїн середньовічної держави, навпаки: трикутник Київ—Переяслав—Чернігів був її ядром. Дві інші ранні згадки 1189-го і 1217 років розміщують Україну у Галичині. Справжній сплеск згадок про Україну спостерігається у XVI — першій половині XVII ст. Більшість із них містяться в документах польського та московського походження. У Польщі поняття «Україна» прикладалося до території навколо Сянока чи до Волині. В Московії поняття «степная Украина» та «Слободская Украина» (1670-ті роки) позначали землі, розташовані в колись нічийній степовій зоні, далеко від корінної території держави. Уявлення про «Україну» як про територію розселення українців проникло і до світогляду європейців, які відвідували наші терени. Україна у знаменитому «Описі України» французького інженера-фортифікатора Г. Боплана, який у 1630-х був залучений до будівництва фортець у Барі, Бродах, Кодаку, Кременчуці, займає територію від «кордонів Московії до границь Трансільванії». Спеціальна карта Боплана розуміє під Україною Люблінське, Київське, Белзьке, Подільське, Брацлавське воєводства, Покуття з Холмщиною.
Поняття «Україна» як самоідентифікатор українських земель посилюється у XVII—XVIII ст., його використовують Мазепа, Пилип Орлик, козацька старшина.

Міф № 7. Росія — пряма і єдина спадкоємиця Київської Русі як держави.
Перші спроби видати Русь (Київську Русь) за давню російську державу були зроблені у XV — на початку XVI ст. У Москві сконструювали династичну теорію, яка проголошувала право московського князя на «київську спадщину». Підставою для цього послужив той факт, що московські царі були Рюриковичами, династія яких раніше правила Руссю. У другій половині XVI ст. виникає концепція «Москва — другий Київ». У наступні століття ідея перетікання Русі у Велике Володимирське князівство, а далі Московію/Російську імперію стає наріжною російською ідеологемою. Цю концепцію М. Грушевський назвав «звичайною схемою російської історії». У радянський час Кремль надав їй статусу офіційного канону.
Від початку формування з V ст. на прабатьківщині слов’ян — це Київщина, Поділля, Волинь, Прикарпаття — етнічного субстрату українців і до сьогодні тут простежується спадкоємність основного масиву населення. На цих теренах утворилося ядро Русі, і тут завжди був її центр, і саме український етнос, незалежно від походження тих чи інших князів, уособлював державність. Етнічну територію росіян — міжріччя Верхньої Волги та Оки — було приєднано до ядра Русі набагато пізніше, ніж утворилася сама держава. Сталося це внаслідок експансії Києва, тобто розширення меж первісної Русі. Немає історичних свідчень про те, що після монгольської навали князі північно-східних князівств (майбутньої Московії) вважали себе продовжувачами саме київської державницької традиції та політичної культури. Натомість такими себе вважали князі Галицько-Волинського князівства, які взяли під свій контроль Київ на початку XIII ст. Крім того, ростово-суздальський князь Андрій Боголюбський взяв курс на протиставлення свого княжого міста Володимира-на-Клязьмі Києву, який він погромив у 1169-му і 1172 роках. Нова українська еліта після відновлення української держави у середині XVII ст. у вигляді Гетьманщини постійно підкреслювала спадкоємність української історії від києворуських часів. У Європі аж до XIX ст. Руссю називали українські землі, Росію ж позначали «Московією», тобто зовсім іншою, відмінною від Русі, територією і державою.

Міф № 8. Українці та росіяни — один народ.
У Москві давно намагаються видати українців за росіян. У 2013 році під час прямої лінії Путін заявив: «У нас спільна традиція, спільна ментальність, спільна історія, спільна культура. У нас дуже близькі мови. У цьому сенсі, я ще раз хочу повторити, ми — один народ». Коріння цієї мантри — в середині XVII ст., відколи у Москві взялися за ідеологічне обґрунтування прагнення поглинути Україну. Це і концепція Малоросії як частини Великоросії, і концепція «єдиної давньоруської народності», «колиски трьох братів» та «росіяни — старший брат». Згідно з ними в часи Київської Русі нібито існувала специфічна етнічна спільнота — «давньоруська народність», природний розвиток якої мав би привести до появи росіян. А українці та білоруси з’явилися лише тому, що держава розпалася через зовнішню агресію, а слідом і «давньоруська народність», ставши колискою трьох народів. Магістральний напрям еволюції, за теорію Москви, — формування російського етносу, українці та білоруси — побічний продукт. Але концепція про єдиний народ спростовується такими доказами. По-перше, українці належать до іншого антропологічного типу (будови тіла), ніж росіяни та білоруси. Разом із словаками, чехами, сербами, хорватами, словенцями українці мають динарський антропологічний тип, тоді як росіяни та білоруси — віслянський. По-друге. Сукупність археологічних, лінгвістичних та писемних джерел засвідчує, що праукраїнці, праросіяни і прабілоруси розвивалися окремими історичними шляхами ще від початкових стадій формування. Коріння сучасних українців сягають V ст., праукраїнцями були слов’янські племена, згадані у «Повісті минулих літ», — поляни, уличі, тиверці, деревляни, волиняни, сіверяни. У V—VI ст. частина цих племен рушила на північ, до Десни і Верхнього Дніпра, де, змішавшись із балтськими племенами, дала старт появі етнічного субстрату білорусів. Російський етнос сформувався найпізніше — лише в XI—XII ст. На майбутній етнічній території росіян — Верхньому Поволжі — проживали різні фіно-угорські племена: меря, весь, чудь, водь та інші. На їхній базі почав формуватися субстрат росіян. Про існування окремого російського етносу можна говорити лише з другої половини XII ст. Українська мова є безпосередньою спадкоємицею тієї праслов’янської мови, якою розмовляли слов’яни до свого розселення. Усі сусіди ніколи не змішували українців і росіян, яких аж до середини XVIII ст. називали «московітами», тоді як українців — «русинами».
Керівник Центру стратегічних комунікацій НАТО в Ризі естонський полковник Айвар Яескі, досліджуючи тему інформаційних війн Росії на території України, зазначає, що дії Кремля — це «операція з психологічного впливу на противника». Під час цієї кампанії використовуються «старанно відібрані повідомлення, націлені на певну аудиторію в Україні, Росії і на Заході». Головною зброєю російської пропаганди є підроблені факти та фотографії. А як засвідчує дослідження Віктора Брехуненка, у тому числі й історичні московські міфи, 39 з яких він спростовує у своїй останній книжці.

Підготувала Світлана ЧОРНА.
Фото автора.