Телеграма Сталіна від 1 січня 1933 року керівництву УСРР про покарання так званих злісних саботажників непосильних (особливо порівняно з російськими регіонами) хлібозаготівель* вилученням усіх продуктів остаточно прирекла українське село на голодне вимирання.
Страшний мор набрав жахливих обертів від Сіверського Дінця до Дністра, Збруча, Прип’яті і Сожу. Голодні харківські селяни, наприклад, усвідомлювали, що все це сплановано, бо в сусідніх російських селах вони бачили (коли їх туди ще пускали!), як «мололи жито для коней, там для громадського харчування варили пшеничні галушки і видавали колгоспникам по 1 кілограму хліба». Тому, щоб «тысячи паломников-колхозников с Украины» не «попрошайничали, чем разлагали колхозы», їх звідти просто виганятимуть.
Голодні повертатимуться до своїх хат і приречено чекатимуть смерті, бо влада, яка вчора заганяла до колгоспу, де мало бути все, тепер рятувала тільки родини активістів і комуністів. У сусідньому з Росією Дворічанському районі Харківщини, за далеко неповними даними, тоді вмерло: у райцентрі (лише мешканців вулиці Куп’янської) — 211 осіб, у Западному — 120, в селах Кам’янської сільради — 625, Новоєгорівської — 956, Жовтневої — 597, Рідкодубської — 390, Токарівської — 498, Колодязненської — 630, Вільшанської — 370, Кутьківської — 115....
У Богодухові в січні 1933 року з’явилося на світ 12 немовлят, а помер 31 житель, у лютому відповідно 11 і 54, у березні — 13 і 105, у квітні — 9 і 164, у травні — 17 і 243, ще 149 відійшли в засвіти в червні. Усього Богодухів 1933-го недорахувався понад тисячі своїх мешканців. У родині Євмена Бондаренка в лютому смерть забрала чотирирічну Тетяну, у квітні — десятирічного Федора, а 12 травня — одразу двох — шестирічного Костю і восьмирічну Марійку.
Подібне відбувалося і в інших районах України. Слідчим з важливих справ Наркомату юстиції УСРР Чумалом було встановлено, що саме через насильне вилучення продуктів у селян у селі Костянтинівка було 500 вимерлих хат, за грубими підрахунками померло від 2, 5 до 3 тисяч осіб. Смертність у Смілій, що на Черкащині, у 1933 році сягнула 798 жителів, у Балаклії — 484, у Білозір’ї — 694, у Сунках — 729, у Ташлику — 793.
У родині Грищуків з Фосні Овруцького району нинішньої Житомирської області померло тоді п’ятеро дітей, троє з них — в один день.
Документи приміських сільрад Вінниці, які збереглися, засвідчують, що Голодомор мав успішні жнива і на Поділлі. Так, у Сокиринцях у травні 1933-го народилося 1 дитя, а поховали 37, у червні 78 мешканців померли.
На жаль, не збереглося подібних актових записів з Переорської сільради, керівники якої просили органи ЗАГСу «передати через посланого виконавця книгу записів про смерть, в котрій заявляється крайня необхідність».
Уцілілі зведені підсумки про рух населення в тодішній Київській області також засвідчують про масовий характер смертей у 1933 році, особливо в першому півріччі. Так, документ про підсумки реєстрації актів громадянського стану в Богуславському районі показує, що тут народилося за 12 місяців 1.196 дітей, а померло — 16.118 жителів.
У Володарському районі тоді ці показники були відповідно 309 і 8.335, у Погребищенському — 884 і 7.477, у Ружинському — 1.372 і 12.258, у Сквирському — 1.154 і 12.081.
Однак це далеко неповні дані: примітки в документах свідчать про те, що сільради названих чотирьох останніх районів не здали тоді відповідно 28, 101, 33 і 20 місячних звітів про рух населення. Підтвердженням цьому може також слугувати документ про перевірку реєстрації смертей у Сквирському й Володарському районах, яка відбулася взимку 1933 року. Зокрема, доповідна записка заступника наркома охорони здоров’я УСРР Хармандар’яна до генерального секретаря ЦК КП(б)У Косіора від 6 червня 1933 року констатує: «Безсумнівним слід вважати значно применшені цифри померлих, так як перевірка на місцях і ретельне дослідження місцевого матеріалу свідчать про значно більші цифри: так по Сквирському району з 1.01 по 1.03 за звітними даними померло 802 особи, тоді як перевіркою встановлено на 15.01 1.773 смертельні випадки, у Володарському районі на 1.03 йдеться про 742 смерті, тоді як насправді до цього часу померло понад 3.000 осіб».
Ознайомлення з документами, що збереглися в Державному архіві Київської області, засвідчує: жодних змін у документацію після виявлення спеціальною перевіркою 1933-го недообліку смертей не було внесено, тому і донині тодішня офіційна статистика не дає реальних даних про втрати нашого народу, а суттєво їх применшує. Бо в цілому райони тодішньої Київської області не подали 1.632 місячні звіти про рух населення в 1933 році, що не дає змоги реально оцінити втрати від Голодомору, які повинні були бути зареєстрованими за місцем проживання.
На жаль, така картина спостерігалася в усіх регіонах України. Зокрема, дуже поширеною виявилася практика несвоєчасного обліку померлих. Скажімо, в Усатівській сільраді Біляївського району Одеської області часто реєстрували їх тільки через кілька тижнів.
Природно, що не було змоги порахувати жертви канібалізму, який мав прояви ще з весни 1932 року. У березні 1933-го тільки в Харківській області було зареєстровано 9 випадків людоїдства, у квітні — 58, у травні — 132, у червні — 221.
Однак один з головних московських ставлеників у поневоленій Україні Станіслав Косіор 15 березня 1933 року цинічно вважав, що «цей голод ще нічого не навчив» українців. Лише пізніше, коли переконається в страшних наслідках Голодомору 1932—1933 років, напише: «Визнаючи ту величезну роботу... в боротьбі проти українських націоналістів та інших контрреволюційних елементів, роботу, що не припинялася і не повинна припинитися, мусимо, звичайно, визнати, що ми завдали націоналістам удару, вразливого удару, і можна сказати, здобули нищівний успіх».
У тодішній більшовицькій періодиці зарясніють і такі визнання: партія «доклала геркулесівських зусиль у знищенні націоналістичних елементів в Україні». А ще один з найодіозніших більшовицьких діячів Мендель Хатаєвич відверто вихвалявся: «Знадобився голод, щоб показати їм, хто тут господар... Ми виграли цю війну».
Заклавши в постулати боротьби проти непокірного українського селянства війну з нашим національно-визвольним рухом, яка здійснювалася через винищення хліборобів голодною смертю, російські більшовики на десятки років візьмуть на озброєння й поширюватимуть фальшиві концепції так званого класового протистояння. Наприклад, перший секретар Донецького обкому партії Саркіс проголошував на ІІ обласній партійній конференції: «Нет и не может быть успехов борьбы за уголь, за металл, за большевистский колхоз, если последовательно не осуществлять ленинскую национальную политику, если решительно не изгнать и не уничтожить все националистические элементы из всех участков, если не сосредоточить огонь борьбы против местного национализма, являющегося сейчас главной опасностью на Украине...».
Його гасла одразу ж розвинув секретар Краматорського міськпарткому Просвірін: «Україна у зв’язку з успіхами 1933 року вступає по-більшовицькому в роботу і стає передовою республікою Радянського Союзу, такою самою, якою вона була кілька років тому під керівництвом Кагановича. Тому в завдання керівників українських партійних організацій, у завдання більшовиків Донбасу входить збереження більшовицьких традицій такого керівника, як тов. Каганович».
Ось чому можна погодитися з американським правником українського походження Віктором Рудем, що Голодомор «був такою мірою ефективним, що після скасування його наприкінці весни 1933 року Сталін відчув достатньо впевненості для перенесення тимчасової радянської столиці з Харкова до історичної української столиці Києва».
Зрозуміло, що втішившись з цієї трагічної картини українського села, більшовицька влада зрозуміла недоречність чергового перепису населення, який планувався на 1933 рік і з приводу чого вже були підготовлені відповідні документи й створені лічильні комісії. Стало очевидним, наприклад, що тільки у Вінницькій області, за дослідами професора Іллі Шульги, не дорахуються 1.634.093 осіб за два голодні роки.
Та московську владу менше всього турбувала втрата власне корінних хліборобів — вона перекине у вимерлі українські села вихідців з російської глибинки й Білорусі, до збирання врожаю залучить армію й городян.
Тим паче, що заступник наркома робітничо-селянської інспекції СРСР Верменичев повідомляв 15 січня 1933 року про досить цікаву тенденцію: «Из колхозов Западной области участились случаи самовольного переселения колхозников на Украину, чем в значительной степени способствуют местные и областные колхозные и зем. организации Украины. Так, коммуна им. Ленина (Шумячского района Запад. обл.), не вошедшая в план переселения, самовольно отправила ходаков в Донецкую область и там заручилась ходатайством Донецкого Обл. ЗУ, Буденновской МТС о переселении к ним коммуны.
Ровнянские организации (Одесская обл.) способствуют переселению группы колхозников деревни Воронцы (Смоленский район Запад. обл.). Нововасильевское РайЗО Днепропетровской обл. 22. Х сообщило Зап. ОблЗУ, что колхоз «Краском» Ельнинского района Зап. обл. ими приписан в колхоз «Гигант» их района».
А ще ж відбувалися планові переселення червоноармійських родин, главам яких у дорозі видавали по 800 грамів хліба на добу, а членам — по 400.
У той же час 50 плановим переселенцям колгоспу «Червоний Бір» зі Сновського району Чернігівської області відмовлено у вселенні в колгосп імені Хатаєвича Великолепетиського району на той час Дніпропетровської області.
Спокійні були в Москві і щодо забезпечення робітниками будівельних майданчиків в УСРР. Так, член колегії Наркомпраці Худокормов 8 січня 1932 року доповідав Раднаркому УСРР про те, що для забезпечення промисловості й будівництва робочою силою в 1932 році необхідно мати додатково приблизно 600 тисяч осіб, у тому числі 130 тисяч для шахт Донбасу. Для останніх з УСРР планувалося завербувати 44 тисячі, а з РСФРР — 64 тисячі.
Потребу в 130 тисячах кваліфікованих робітників планували покрити за рахунок підготовки господарським способом 70 тисяч, а також шляхом вербування 20 тисяч з районів УСРР і 40 тисяч — з РСФРР.
І ця установка чітко витримувалася. Так, на шахти тресту «Кадіїввугілля» у жовтні 1932 року прийняли на роботу 859 осіб, з них з УСРР — тільки 123.
Ініціативу в цьому плані доручалося виявляти місцевим «смотрящим Москви». Так, секретар Дніпропетровського обкому партії Хазанов 25 вересня 1933 року, повідомляючи Кагановича й Постишева про те, що на будовах регіону працює до 25 тисяч завербованих колгоспників із Середньої Волги, просив дозволити «на заработанные ими деньги в организованном порядке закупить хлеб в период разрешения свободной торговли хлебом».
Через три тижні Дніпропетровський обком просить Кагановича дозволити «выделить дополнительные лимиты на ввоз в область рабочей силы на 36.000 чел., желательно из Татарской, Башкирской и Белорусской республик».
Таким чином, голодні українські селяни, які кинулись до міста, щоб влаштуватися на роботу з метою врятувати від голоду свої родини, до уваги не бралися, їхні трупи щоденно стягуватимуть до великих ям і засипатимуть землею безіменними без будь-якого християнського пошанування до небіжчика. Водночас робоча сила шукатиметься на стороні, їй ще й дозволятимуть вивозити зерно з голодуючої України...
Найбільше стурбувала Москву тоді катастрофічна смертність серед дітей, особливо початкової школи, яка була вже обов’язковою. Тимчасом шкільні класи вже з осені 1932 року почали рідіти, що особливо проявилося в перші місяці 1933-го. Наприклад, 4-б Хацьківської семирічної школи Смілянського району, що на нинішній Черкащині, 1 вересня 1932 року розпочав навчання в складі 41 учня, але на кінець цього навчального року за парти сідало вже тільки 8 дітей.
Подібна картина спостерігалася скрізь. Зі спогадів Миколи Романчука, скажімо, довідуємося: «Я з горем пополам ходив до школи. Вчився в четвертому класі. На моїх очах прямо за партою поснули від голоду чотири моїх однокласники».
Мешканець Кодими Одеської області О. Пражина згадував, що й до кінця життя йому не сходить картина: «Ми, діти, голодні, ледве тримаючись на ногах, дивимося, як трьох наших сусідів-однолітків разом з батьком Софронієм Білоусом скидають на підводу і відвозять з дому назавжди».
У Київській області за даними тільки з 36 районів на початок липня 1933 року в початкових школах уже офіційно недорахувалися 16.668 учнів (зі 109.135), у семирічках — 40.824 (з 244.056), десятирічках — 956 з 5262. А в цілому по області вибуло понад 100 тисяч, що, як сигналізувала до наркома освіти УСРР Затонського член колегії Прянишникова, «заставляет бить тревогу».
Усвідомлюючи небезпеку величезної некомплектності шкільних класів з вересня 1933-го, Затонський заздалегідь ініціює облік дітей не тільки 1925 року народження, які 1 вересня мають прийти в 1 клас, а й тих, хто народився 1926, кому до школи йти в 1934 році, а також усіх, хто досі не був охоплений школою. 23 червня 1933 року він звертається до ЦК КП(б)У з проханням підтримати його пропозицію перед ЦК ВКП(б) щодо переходу навчання дітей у початковій школі з 7 років. Запроваджувати це він пропонував з початком 1933—1934 навчального року, використавши і передбачені асигнування на нульові групи. Таким чином, мало бути залучено до навчального процесу ще 124 тисячі дітей.
Намагалися докинути в цьому процесі свої 5 копійок і лідери українського комсомолу. Зокрема, 13 серпня 1933 року секретар ЦК ЛКСМУ Андреєв запропонував секретарям ЦК КП(б)У Попову і Любченку провести 25 серпня 1933 року «День школи» як день пробної явки дітей у школи, як день перевірки готовності шкіл, учнів до нового навчального року». Однак партійний штаб чітко усвідомив, яким скандалом може обернутися ця ініціатива, коли виявиться, що багато дітей узагалі ніколи не зможуть сісти за парти, бо вже лежать у сирій землі. Тож резолюція гласила «про недоцільність проведення пробної явки».
Грім справді вдарив 1 вересня 1933 року. Незважаючи на підтягування, як то кажуть, усіх можливих «резервів», у тому числі й оформлення до 1 класу дітей, яким не виповнилося ще 8 років, і так званої нульової групи, явка була катастрофічною. Так, у постанові Вінницького облвиконкому від 9 вересня 1933 року зазначалося, що «школи Новоушицького району почали навчання з 45%, Янушпільського — 56%, Городоцького — 50%, Козятинського — 66% та інш.».
20 жовтня 1933 року Дніпропетровський обласний відділ народної освіти спішним листом до всіх своїх районних і міських структур звертався з вимогою «перевірити згідно зі списками школярів кожної школи, групи за даними комплектування 1932/1933 р. і 1933/1934 нав. року, точно на підставі цього виявити відсів, причини його, охопити негайно дітей школою...». При цьому повідомлялося, що в Запоріжжі недоохоплено школою за планом 4.000 дітей, у Кривому Розі — 3.000, Дніпропетровську — 2.500, Царекостянтинівському районі — 2.000, Магдалинівському — 1.000, Синельниківському — 800, Новомосковському — 500 тощо.
У той же час у цьому листі не згадувалося про недобір школярів у Петриківському районі. А там порівняльна таблиця кількості учнів тільки початкових класів була таки сумною:
У цьому районі, як це видно з таблиці, 1 вересня 1933 року в початкові класи прийшло менше на 1.535 учнів, ніж рік тому. Але ще разючіші цифри, коли йдеться про тих, які продовжили навчання в 1933 році, перейшовши відповідно з 1-го в 2-й клас, з 2-го в 3-й, і з 3-го в 4-й — таких тільки у 3-х класах не дорахуємося вже 1719. І це враховуючи ту обставину, що нам невідомо, скільки повинно було прийти до 1-го класу в 1933 році, і скільки четвертокласників набору 1932-го вижило станом на 30 червня 1933 року.
Виникають питання й щодо заповнення початкових класів приміського Дніпропетровського району, де багато батьків працювало на промислових підприємствах міста, тому одержували стабільне продовольче забезпечення, що було порятунком для родини. Якщо, скажімо, 1 вересня 1932 року до цих груп прийшло 12.834 дитини, то 30 червня 1933-го, тобто наприкінці навчального року, залишилося тільки 11.214. Різниця — 1.620 школярів. І не могли вони всі перейти на навчання до міських шкіл Дніпропетровська, оскільки початкові класи там з 1 вересня 1932 року по 30 червня 1933 року зменшилися на 833 учні.
Справді, виконуючи директиву про негайний подвірний обхід з метою залучення до навчального процесу всіх дітей, які народилися 1926 року, працівники шкіл сумлінно впоралися з цим завданням. Наприклад, серед архівних матеріалів уже згадуваної Хацьківської семирічної школи знаходимо навіть звіти про обхід окремих сільських вулиць. Один з них дослівно є таким:
Понад половина учнів з одного сільського кутка Хацьків, як бачимо, не пережила Голодомор 1933 року. У тому числі двоє близнюків з двору Джулаїв, що дав назву цій сільській околиці, Яків і Михайло.
А скільки таких прикладів по Україні! Хіба в уже згадуваному Петриківському районі Дніпропетровщини не така сама картина, де майже половина дітей не перейшла до наступних класів початкової школи через голодну смерть. Зрештою, якщо вірити офіційній статистиці, нібито у вересні 1933 року до початкових класів прийшло 3.281,3 тисячі дітей (у тому числі й сотні тисяч 1926 року народження), то чому їх було тоді не 4.019,6 тисячі, як планувалося ще на початку 1932-го, коли статистики освіти не розраховували на втрати від Голодомору? Навіть у разі зі штучним залученням сотень тисяч семирічних дітей до школи постає чітко питання: а де їх ще принаймні 738,3 тисячі, тобто майже по 200 тисяч на вікову групу?
На ці питання нарком освіти Затонський відповів виданням довідника «Освіта на Україні в цифрах» (К., 1936), де зазначалося, що в 1933—1934 навчальному році в початкових класах навчалося 3.193.186 дітей, у 1934—1935 — 3.305.353, у 1935—1936 — 3.367.867. Даних про кількість учнів початкових класів у 1932—1933 навчальному році в цій книзі немає. Це цілком прогнозовано, щоб не можна було порівняти показники 1932 і 1933 років, що було невигідно більшовицькій владі.
Однак підганяти вигідні дані під уже проголошені плани на другу п’ятирічку вона була спроможна. При цьому факти про те, що з початком 1936—1937 навчального року, скажімо, Синютинська початкова школа на Чернігівщині не змогла набрати 1 класу, а в 2-му і 3-му виявилося тільки по 12 учнів, до уваги не бралися.
Але вже з початком 1938—1939 навчального року ця проблема набула особливої гостроти, оскільки не було чим закривати втрачений під час Голодомору контингент першокласників. Так, 434 сільські школи України навіть не набрали учнів до першого класу, бо не виявилося по 10 дітей 1930 року народження у відповідних населених пунктах, що могло давати підставу для відкриття прийому за тодішніх умов. При цьому доречно нагадати: до Голодомору 1932—1933 років початкові класи нараховували навіть до 50 дітей в одному.
З огляду на цю ситуацію, Раднарком УРСР 19 лютого 1939 року ухвалив негайно перевірити стан з охоплення навчанням дітей шкільного віку. Але які могли бути результати цієї перевірки, коли виникла диспропорція в діях тепер уже колишнього наркома освіти Затонського, що став «ворогом народу», і реаліях українського села, яке втратило в 1932—1933 роках дітей шкільного й дошкільного віку в небачених досі в історії масштабах?
Скажімо, виконувач обов’язків голови виконкому Чернігівської обласної ради Костюченко повідомив уряд УРСР, що «в 30 районах Черниговской области имеется 99 начальных школ, где нет первых классов в связи с тем, что детей восьмилетнего возраста имеется в ряде селений менее 10 человек. Вследствии этого 1.550 детей восьмилетнего возраста в школе не обучается. В этих же районах по аналогичной причине не обучается 2.200 детей 9—10-летнего возраста».
Що це означало? А те, що, по-перше, не набрали першокласників принаймні 55 семирічних шкіл, а, по-друге, залишалися порожніми щонайменше 220 других і третіх класів загальноосвітніх шкіл тільки однієї області. І це також було наслідком Голодомору 1932—1933 років.
Легше цю проблему було розв’язати, на перший погляд, у степових районах, куди у вимерлі села завезли родини росіян і білорусів. Але попри це статистика й там засвідчує різке зменшення дітей у початкових класах, наприклад, у 1940 році, коли за парти сіли ті, хто народився в першому голодному році — 1932-му. У тому самому Петриківському районі Дніпропетровської області картина має такий вигляд:
Порівнюючи кількість учнів перших класів 1932 року, бачимо, що вона 1940-го менша більш ніж удвічі.
Уважне вивчення руху учнів початкової школи дає змогу зробити розрахунки щодо втрат дітей до 17-річного віку. Зокрема, привертає особливу увагу й така обставина: якщо в 1930—1931 навчальному році до першого класу прийшло 1.102.843 учнів, то ця сама кількість за невеликим зменшенням (до 2%) мала навчатися в 1931—1932 навчальному році в 2-му класі, у 1932—1933 — у 3-му, а в 1933—1934 — у 4-му. Однак, як засвідчує довідник «Освіта на Україні», вчилося тоді в 4-му класі тільки 674.311 учнів, а не принаймні 1 мільйон. Таким чином, втрати першокласників 1930-го, а четвертокласників 1934-го становили понад 325 тисяч!
Ще одна суперечність радянської статистики після Голодомору: якщо в 1924 році в УСРР народилося 1.162.852 дитини, то з урахуванням природних втрат, зокрема, до 1 року життя померла 149.131 дитина, 1932-го до першого класу мав прийти той же мільйон учнів. Ця кількість повинна була перейти в 2-й клас у 1933—1934 навчальному році, але прийшло тільки 798.305. Тобто, маємо понад 200 тисяч нестачі ще однієї вікової дитячої групи, якщо брати до розрахунку навіть статистику більшовицької влади, яка вже грішила вигідними для неї перекрученнями.
З архівних документів відомо, що загальна кількість дітей 5—15 років 1933-го становила, за даними Управління народногосподарського обліку УСРР, 8.106,4 тисячі (від 862,5 тисячі до 543,0 тисячі; розрахунки академіка Михайла Птухи були дещо меншими — 7.7725,2 тисячі дітей: від 861,6 тисячі до 412,4 тисячі). Якщо взяти за мінімальну кількість втрат кожної вікової групи в середньому щонайменше 200 тисяч, то виходимо на загальну кількість дитячої смертності в 3 мільйони.
Вікові групи від 6 до 50 років станом на 1 січня 1933 року становили 23.447,011 осіб, що до всієї людності УСРР (31.986,349) охоплювало частку в 70,3 відсотка. Переконаний, що глибокий порівняльний аналіз цих вікових груп переписів 1926, 1937 і 1939 років дасть багато фактів для роздумів. Як тенденція щодо різкого скорочення після 1933 року смертності в старших вікових групах. Врахувавши її, маємо змогу побачити справжню картину зі смертністю саме під час Голодомору.
Зрештою, якби ми мали достовірні дані всесоюзних переписів 1937 і 1939 років, то не було б особливих труднощів установити конкретні втрати кожної вікової групи українського населення, а як наслідок — і загальну кількість жертв цієї трагедії. І тоді не виникало б дискусії щодо свідчень німецьких дипломатів про втрати українства під час Голодомору — геноциду від 7 до 10 мільйонів, включно з нашими поселеннями на Північному Кавказі, у Поволжі, у Казахстані.
На жаль, значною мірою подані з України до Москви показники коригувалися там, про що свідчать первинні документи наших архівів. Так, згідно з офіційними даними Всесоюзного перепису 1939 року в Кам’янець-Подільській області (тепер — Хмельницька) нараховувалося 1.789.083 мешканця. У той самий час первинні документи Кам’янець-Подільського обласного відділу статистики ніде не називають згадану цифру. Наявного населення на теренах області переписниками нараховано було в 1939 році тільки 1.637.654 осіб. При цьому вони не могли зрозуміти, чому за умови приросту населення за 1937—1938 роки в області в кількості 69.968, його 1939-го стало менше на 19.524.
Оголосивши 2 червня 1939 року дані цього перепису, а потім дещо надрукувавши з нього, Москва тільки через рік спромоглася на інструкцію щодо їх використання. Так, 27 липня 1940 року звідти було розіслано в усі регіони такі директиви за підписом заступника начальника Центрального управління народногосподарського обліку Держплану СРСР Возіна: «Посылаемые нами данные переписи Вы можете использовать для своих работ, а также предоставлять для служебного пользования государственным учреждениям и общественным организациям.
Опубликованию эти данные не подлежат — до особого распоряжения.
Пользоваться этими данными, а также предоставлять другим учреждениям и организациям следует, как правило, в той группировке возрастов, в которой они были опубликованы в печати за 28 апреля 1940 г., т. е. до 7 лет, 8—11, 12—14, 15—19, 20—29, 30—39, 40—49, 50—59, 60 и старше: погодные данные, особенно с подразделениями по полу, можно предоставлять только в отдельных случаях, лично начальникам учреждений».
А далі був цікавий реверанс: «При пользовании высылаемыми данными просим учесть следущее:
1) В отношении общей численности эти данные несколько отличаются от опубликованных в печати за 2 июня 1939 года, а также от данных по имеющимся у вас ф. № 2 и ф. № 3; это объясняется тем, что данные ф. № 2 и ф. № 3 и опубликованные в печати 2/ VІ — 39 г. являются данными предварительного подсчета на местах, а посылаемые теперь данные представляют собой окончательные итоги, полученные при подсчетах на машинно-счетной станции».
У результаті 6 червня 1940 року начальник Харківської машинолічильної станції зафіксував такі остаточні дані з перепису 1939 року по Кам’янець-Подільській області: чоловіків у містах — 93.402, жінок у містах — 110.852, чоловіків у селах — 721.334, жінок у селах — 813.495, усього — 1.739.083.
Це лише підтверджувало те, що перепис 1939-го — сфальсифікований. Про справжній результат його повідомляв 2 лютого 1939 року начальник управління народногосподарського обліку Держплану УРСР Рябічко в таємному донесенні на адресу голови Раднаркому УРСР Коротченка: насправді в Україні населення тільки 29,4 мільйона осіб. При цьому уточнювалося, що враховуючи приріст населення за 1937—1938 роки в півтора мільйона, цей показник мав би сягати 29,9 мільйона, але такої кількості людності в УРСР таки немає. Зрозумівши, що «вилізли» невміло приписані півмільйона під час перепису 1937 року, після кількох місяців роздумів у Москві дописали ще мільйон, який доручили машинолічильній станції розкидати по окремих областях у відповідних пропорціях.
Про ці махінації з даними всесоюзних переписів 1937 і 1939 років уже два роки як повідомлені наші демографи й окремі історики, котрі не працюють з первинними документами українських архівів. Однак вони чомусь продовжують ігнорувати виявлені матеріали, намагаючись утримати свої позиції, вдаючись до всіляких маніпуляцій. Зокрема, заявляють, що світ уже знає про 3,5—3,9 мільйона втрат, ці цифри, мовляв, визнали авторитетні зарубіжні вчені, такі, як Тімоті Снайдер, Андре Граціозі, Енн Епплбаум, тому необхідно на них і зупинитися.
Наводиться й такий надуманий аргумент: якщо говоритимемо про втрати від 7 до 10 мільйонів, то ООН не визнає Голодомор 1932—1933 років геноцидом українського народу.
Щоправда, при цьому вже не замовчується, що саме з подачі деяких київських учених зарубіжні авторитети, як і заокеанські наукові українські інституції, поширюють дозволені ще комуністичною цензурою дані про втрати українського народу від Голодомору-геноциду 1932—1933 років в 3,5 мільйона осіб. Тобто маємо відпрацьовану схему, як подати чужими руками своє бачення історичних подій.
Останнім часом представники цієї групи демографів і істориків намагаються розмити цілісність проблеми Голодомору як геноциду українського селянства саме в 1932—1933 роках, розширюючи його рамки, акцентуючи увагу на нібито великих масштабах у містах тощо. Вони хочуть переконати громадськість не тільки в тому, що 1932-го в Україні був тільки так званий всесоюзний голод, а Голодомор лише в 1933-му, а й що більші втрати від голоду, ніж в Україні, були в окремих районах Росії, зокрема в Республіці німців Поволжя. При цьому називається цифра втрат у 30 відсотків.
Однак, озвучуючи таке ноу-хау, його автори виявилися не ознайомленими з публікаціями російських істориків, які ще кільканадцять років тому повідомили: у Республіці німців Поволжя до лютого 1932 року вже покинуло населені пункти 60 тисяч мешканців, що становило 32,8 відсотка від загальної кількості...
Житель села Литвинівка Жашківського району Черкаської області Ілля Білецький свої спомини про велику трагедію нашого народу розпочав словами: «Я все своє життя чекав правди про той страшний 33-й рік. Вона повинна бути!». В умовах власної незалежної держави українська наука спроможна встановити кількість жертв Голодомору-геноциду 1932—1933 років, щоб всіх невинно убієнних гідно вшанувати. Треба для цього небагато: сумлінності й відповідальності перед пам’яттю загиблих нинішнім і майбутніми поколіннями.
* Маючи приблизно однакові площі посівних земель, писав до секретаря Харківського обкому партії Терехова керівник Вовчанського райкому Воропаєв, сусідній російський Шебекинський район Центрально-Чорноземної області здавав з гектара в 1931 році по 2 центнери зерна, 1932-го — по 1,1, а Вовчанський — відповідно — по 7 і 5,1 центнера.
Володимир СЕРГІЙЧУК,
професор Київського національного університету
імені Тараса Шевченка,
доктор історичних наук.
