Наша самоідентичність, самодостатність, державність укорінені в написах Кам’яної могили, трипільських містах, скіфських курганах, київських Золотих воротах, Запорозькій Січі, Українській революції і УНР, Акті про незалежність і вплітаються в планетарне майбуття.
Дивними, шарлатанськими є сьогоднішні потуги новоявлених північних керманичів привласнити не належну їм славу, історичну тяглість нашого роду.
Як нероздільні ратай і земля, так неподільні ми, українці, і наш край.
Ми публікуємо серію наукових розвідок, які стисло представляють нашу багату тисячолітню історію.

ПРОДОВЖЕННЯ. ПОЧАТОК У №№ 101 (6606), 107 (6612), 112 (6617), 121 (6626), 126 (6631), 131 (6636), 136 (6641), 146 (6651), 189 (6694), 192 (6697), 197 (6702), 207 (6712), 223 (6728), 230 (6735), 235 (6740) ЗА 7, 14, 21 ЧЕРВНЯ, 5, 12, 19, 26 ЛИПНЯ, 9 СЕРПНЯ, 11, 18, 25 ЖОВТНЯ, 8, 29 ЛИСТОПАДА ТА 8, 15 ГРУДНЯ, 55 (6810) ЗА 23 БЕРЕЗНЯ, 74 (6829) ЗА 20 КВІТНЯ. 

Усі, хто близько співпрацював з гетьманом Мазепою, вже не могли не стати мазепинцями, тобто оборонцями прав українського народу. Саме такі в найскладніших ситуаціях знаходили можливість продовжувати його державотворчу традицію, яка привертала увагу можливих союзників. Про це чітко заявляв і наступник першого українського еміграційного гетьмана Пилип Орлик: «Після смерти гетьмана Мазепи, блаженної пам’яти, в Бендерах, козацька армія з Божою допомогою і протекцією ясновельможного шведського короля вибрала мене новим гетьманом згідно стародавнім законам. Хоча кон’юнктура нині дуже важка, поважна й навіть небезпечна, я згодився прийняти на себе це величезне завдання управляти з допомогою Господа Бога і в громадських інтересах нашої улюбленої батьківщини армією Запорозькою і всією Україною».
І в інтересах її майбутнього новий гетьман укладає документ, доти невідомий у європейському світі, але який залишить помітний слід у його історії аж донині — йдеться про «Пакти і Конституцію прав і вольностей Війська Запорозького», що увійшли в історію як «Конституція Пилипа Орлика», або «Бендерські пакти». Це виписаний на папері договір між владою й суспільством, яке делегує останньому свої повноваження.
Схожість цього документа із сучасними конституціями проявляється вже з перших рядків, оскільки ними окреслюються загальні означення подібного зводу законів. Ідеться про преамбулу, якою пояснюється причина укладення подібних пактів і наводяться найважливіші її положення. Зокрема, за Києвом закріплюється статус «столичного міста».
Якщо ж аналізувати основний текст документа, то впадає в око насамперед особливе значення для української нації православної церкви під зверхністю Царгородського патріарха, закріплення державного кордону по річці Случ, а також повернення власності війську Запорозькому Низовому, яке на чолі з кошовим Костем Гордієнком перебувало тоді в Бендерах. При цьому зазначається, що всі фортифікаційні споруди, зведені московським урядом на козацьких теренах, будуть знесені.
Стосовно організації й ведення державних справ, то вони будуть вирішуватися спільно гетьманом і радою генеральної старшини, яка збиратиметься тричі на рік — на Різдво, Великдень і Покрову. Але для нагляду за справедливістю ухвал цього вищого органу влади створюється окрема рада зі «старих, заслужонних козаків» — по одному від кожного полку, яка перевірятиме відповідність прийнятих законів. До речі, це був прообраз верхньої палати нинішніх парламентів у багатьох країнах. Крім України, звичайно, яка хоч і є автором цієї неодмінної складової законодавчої влади.
Ще одне важливе застереження для повноцінного функціонування влади — це вимога, щоб гетьманські джури, тобто канцеляристи, які покликані обслуговувати першу особу, не втручалися в державні справи. Проти гетьмана могли виступати як старшини, так і генеральна рада, якщо він не дотримується відповідних приписів основного закону, однак критикувати необхідно було справедливо й тактовно. А встановлювати справедливість у таких випадках міг тільки генеральний суд. Аналізуючи уважно текст Бендерської конституції, бачимо також закладену в ній можливість сучасного імпічменту.
В решті 16 статтях, які прописують правила відносин між владою і населенням, тобто виборцями, вказується на відділення гетьманського скарбу від державного, який передається у відомство генерального підскарбія. Крім того, спеціальна комісія мала перевірити, як використовують державні землі старшини, як сплачується податок та інші аспекти наповнення бюджету. При цьому скасовувалися оренди й стації для компанійців і сердюків, а генеральна рада на утримання війська повинна була знайти інші джерела фінансування.
Окремо стояло питання про підтвердження прав сиріт і вдів полеглих козаків. Але якщо вдова виходила заміж удруге, то вона втрачала свої права. Гетьман також мав пильнувати, щоб на козаків і посполитих не накладали надмірних повинностей тощо.
Документ, який народився в Бендерах, справді став підвалиною світового конституційного процесу, його концептуальними засадами користуються й понині. Скажімо, архітектоніка цього документа збереглася в багатьох конституціях світу. Ця подія невипадково сталася в середовищі українського козацтва, бо саме воно, витворивши Запорозьку Січ як християнську республіку, заклало підвалини демократичного розвитку суспільства, що буде унаслідувано світовою цивілізацією. Подібний правовий документ, який регламентував взаємовідносини влади і народних мас, з’явиться в Західній Європі тільки наприкінці ХVІІІ століття в результаті перемоги революції у Франції.
«Прийняв я також це достоїнство, — писав Орлик, — під умовою, що ясновельможний шведський король загарантує козацькій нації, що він буде домагатись її прав перед москалями; і в цій меті сей ясновельможний шведський король оголосив в урочистій грамоті, що він не завісить зброї й не ввійде ні в які перемовини з Москвою, не рахуючись з інтересами козацької нації».
Шведський король Карл ХІІ, давши подібні гарантії, справді розвинув активну діяльність стосовно повернення прав українському народові. Тим паче, що йому вдалося організувати в Бендерах своєрідний політичний і військовий центр, де збиралися вороги польського короля Августа ІІ і московського царя Петра І. Уже наступного після прибуття до Бендер 1710 року тут нараховувалося понад 10 тисяч козаків, наплив яких постійно збільшувався. Прибули до Карла ХІІ і 3 тисячі польського війська, а всього він уже мав під рукою 15 тисяч озброєного люду, що становило для Москви серйозну загрозу.
Крім того, Карл ХІІ у Бендерах встановив тісні взаємини з кримським ханом, який там перебував протягом шести місяців. Готові були діяти спільно з ними обома і ногайські й буджацькі татари, які кочували поблизу. Сформувавши таку коаліцію, «впертий швед», за словами відомого дослідника Б. Крупницького, вирішив з Бендер ще раз змінити ситуацію в Європі. Цього разу він замислив головний акцент зробити на південному напрямку, змобілізувавши для цього Туреччину. Задум зимової експедиції з татар, поляків і українців на Правобережну Україну планувався як підготовча акція, що «мала розчистити дорогу для турків, підготувати й утримувати для них стратегічний плацдарм. Услід за тим виступала б сильна турецька армія, причім, правдоподібно, Київ мав стати центром вирішальної боротьби за перевагу на Сході Європи».
З огляду на це Карл ХІІ уважав, що військові сили Орлика, Потоцького і буджацького хана мали оволодіти теренами Правобережної України, а кримський хан і кубанський султан (через Азов) повинні були увійти на територію Московської держави, завдавши удару в напрямку Воронежа, щоб зруйнувати там суднобудівні верфі й наявний царський флот. Таким чином, Київ, Воронеж і Азов — головний і два допоміжні напрями, завдяки цій зручній комбінації мали напружити всі сили Петра І на сході, а особливо біля Києва, де, за задумом Карла ХІІ, і мала відбутися головна битва між москвинами й турками.
По суті, додає цей автор, «це ті ж самі стратегічні задуми, що й 1707—1708 рр., коли Карл ХІІ, рухаючись на Москву, зорганізував навколо неї свого роду півколо, де й Петербург і Крим з Туреччиною грали роль крайніх флангів. Те ж саме було й тепер, тільки з виразною перевагою півдня і з пересуненням вирішальних подій замість Москви або Полтави далі на захід, десь біля Києва».
Справді, логічно сильно задумана комбінація з ідеєю вирішального удару в київському напрямі, з ідеєю координових операцій численної коаліції від Балтики до Чорного й Азовського морів, з наміром подальшої мобілізації визволенного населення України, Дону й інородців Поволжя за умови її втілення в життя віщувала успіх.
Зрозуміло, що план цієї операції викликав інтерес і в Османській Порті. Тому, незважаючи на пропозицію всіляких подарунків, ніхто з оточення султана після його принципової позиції не посмів прийняти їх у цій ситуації. Відтак канцлер Головкин писав тоді Петру І, що необхідно забезпечити посла Толстого хабарами на майбутнє: «на обещанные дачи Муфтию и Шкарлату у посла и есть 5000 червоных, однакож, дабы те золотые были у него в запас на иные нуждные дачи, переговоря я с Саввою Рагузинским и взяв у него вексель, пошлю к нему послу, не умедля. А и сверх того, государь, надобно к нему посылку как деньгами, так и мяхкою рухлядью на роздачю учинить».
Про різку зміну настроїв у Великій Порті щодо великої північної сусідки свідчили постійно і дипломати останньої. Так, у жовтні 1710 року московські посланці в Царгороді Петро Шафіров і Михайло Шереметєв писали до Бориса Шереметєва в Полонне: «И хан едем ныне с визирем в Царьград, и знатно вошел паки в кредит, и визирь объявил нам ведати, будто нас с ним приведет в дружбу. Нас держат зело крепко и едем при них в Царьград, куриера не могли добиться отпустить, знатно для того, чтоб не писали о состоянии своем, и переводчика нашого никуды, кроме кегаи, не пускают, и то с полковником принуждены ходить...»
Присутність кримського хана в турецькій столиці в цей час дуже насторожувала московських посланців. Розуміючи те, що по дорозі до Стамбула той міг мати в Бендерах предметні розмови з Пилипом Орликом, обговорюючи спільний виступ проти Петра І, представники останнього в Туреччині запропонували створити труднощі для українського гетьмана: «Из Украйны Заднепрской советую козаков перегнать на ту сторону и оставити оную Полякам, чтоб Орлику в ней пристанища не было: и в том чаем быти великих трудностей и привязок по договору».
Московський цар не усвідомлював, очевидно, того, що не всі в Європі будуть запобігати перед ним після Полтавської битви, тому продовжував здійснювати виразно агресивну політику щодо Туреччини. Однак це викликало зовсім іншу реакцію, на яку він не розраховував. Скажімо, лист Петра І від 28 жовтня 1710 року, у якому він зазначав про свій союз із польським королем Августом ІІ й погрожував направити до кордону війська, спричинив зростання в Стамбулі атмосфери підготовки до війни й необхідності вжиття рішучих заходів проти московського царя. Турецькі шпигуни, які були послані з Бендер і Криму в Україну, зафіксували, що Москва не виконує мирну угоду. А «запевнення ж Петра у своєму листі, де він клянеться богом у вірності миру, справило на турків, які були доволі набожними, — пише А. Курат, — додаткове підтвердження того, що Петро є брехуном».
Крім того, як уже повідомляли московські дипломати, до Стамбула було викликано кримського хана Девлет Гірей. Після його прибуття 3 листопада 1710 року до столиці Порти він кілька разів мав наради в султана. Хан, який свого часу відкрито висловлював невдоволення Карловицьким договором, за що і був зміщений з посади, засланий на Родос, два роки тому погодився відновитися на ханстві за умови, що Порта вживе заходів, щоб відвернути московську загрозу від Криму, зруйнувавши побудовані північним сусідом укріплення. 9 листопада хан був з великими почестями прийнятий султаном, урочисто обдарований соболиною шубою і шапкою, після чого був присутній протягом 5—6 годин на таємній нараді в султана за участю великого візира й найважливіших радників.
З усього видно, що саме на цій зустрічі була вирішена і доля багатьох чиновників з найближчого оточення султана: 24 листопада 1710 року заарештували візира Хасана, який під тортурами повідомив, що московський посол, щоб схилити турецьких сановників до миру, роздав у різних місцях півтора мільйона талерів, левову частку яких мали одержати колишні великий візир Алі-паша, муфтій і дефтердар (міністр фінансів. — В. С.) Алі-ефенді. Наступного дня був усунутий зі своєї посади молдавський господар Ніколако Маврокордато, до цього — перекладач при султанському дворі. Його під пильною охороною було наказано доставити до столиці Порти.
Після того було ухвалено рішення скликати розширене засідання Кабінету Міністрів. Падишах особисто взяв участь у ньому, були присутні також кримський хан, усі міністри, вище духовенство, командувачі головних військових формувань тощо. Особливу увагу привертали повідомлення про порушення москвинами мирних умов: спорудження фортець поблизу Перекопа, Кам’яного Затону, Таганрога, а також будівництво потужного флоту у Воронежі й переправлення звідти кораблів до Азова.
Окремо розглядалося питання окупації Москвою українських земель між Південним Бугом і Дністром, що відійшли до Польщі за умовами Андрусівського договору 1667 року, захоплення польських міст і фортець в Україні, порушення турецького кордону під час війни зі Швецією, перебування на османських землях протягом 48 годин, вбивство і взяття в полон на османських землях шведських солдатів.
Після обговорення всіх питань було оголошено Москві війну. Того самого дня видано указ про мобілізацію, відповідно до якого викликалося 30 тисяч яничар, 10 тисяч латників, 7 тисяч артилеристів. Військо планувалося направити морем на 17 великих бойових кораблях, 27 галеонах, 30 галітах, 60 фрегатах, 120 абордажних суднах та 101 допоміжному. Викликалися 3 тисячі яничар з Єгипту, 500 солдат з Дамаска, а також було надіслано відповідні доручення до беїв в Анатолії та Румелії. Ширилися чутки, що в поході братиме участь і французький посол, а в самому війську мали бути французькі артилеристи та інженери. Очікувалося також, що загальна чисельність військ у поході налічуватиме 300 тисяч осіб.
Відповідно до тогочасних порядків з початком війни проти Москви її посол підлягав ув’язненню у фортеці Єдікуле. І 28 листопада 1710 року разом з послом Толстим було ув’язнено майже 30 осіб з його оточення. Ув’язнення посла мало символічне значення, що означало припинення дипломатичних відносин.
Водночас османська влада дала роз’яснення з приводу оголошення війни Московській державі. Серед аргументів, які навів великий візир британському послові Р. Саттону було, зокрема, те, що цар узяв собі титул імператора і може в подальшому претендувати на Стамбул і Собор Святої Софії.
У зв’язку з тим, що султан не відповів на лист Петра І від 17 січня 1711 року, Москва зважились на оголошення війни зі свого боку. Ця важлива подія була здійснена з великою помпезністю «в атмосфері боротьби з безбожниками» 22 лютого 1711 року в Москві в Успенському Соборі Кремля.
Тим часом Пилип Орлик не тільки увійшов у зносини з кримським ханом, а й уклав з ним союз, на підставі якого той зобов’язувався допомогти українцям визволити Україну з-під Московщини і зберігати надалі спілку з Військом Запорозьким на умовах колишньої спілки Богдана Хмельницького з Ісламом-Гіреєм — без жодних претензій на панування над козаками й українськими землями. Цим документом передбачалося, що разом з Гетьманщиною буде визволена з-під московської влади і Слобідська Україна і приєднана до України, а коли б цього раптом не вдалось досягнути, то необхідно було допомогти українцям переселитись із Слобожанщини в Гетьманщину за їхнім бажанням. Аналогічний договір з кримським ханом був укладений також від імені Карла XII.
Забезпечивши ось таким чином договірну базу майбутньої кампанії, Пилип Орлик разом з ханом вирушили визволяти українські землі. За планом Карла ХІІ, хан мав першочергово напасти на Воронеж, завдяки чому можливо було знищити московський флот і перешкодити підвезенню припасів до Азова й Таганрога. Девлет Гірей погодився з таким планом і в лютому 1711 року вирушив у похід, прямуючи річкою Самарою в Україну, де населення завдяки відозвам гетьмана Орлика мало у своїй більшості антимосковські настрої.
Попереду війська справді були вислані до населення агенти «с возмутительными воззваниями, в которых убеждали малороссиян ополчиться против московской власти». Це були універсали Пилипа Орлика до українського народу з приводу його вступу на територію України. Він також надіслав листа і до гетьмана Скоропадського, в якому переконував його стати заодно проти Московщини для того, щоб визволити Україну з-під московського ярма і утворити вільну і ні від кого не залежну Українську республіку; а коли ні, мовляв, вітчизна буде у такій руїні, що наступні покоління з острахом згадуватимуть про долю своїх предків.
«Коли Вас, — писав Орлик, — зупиняє теперішній мій титул, що я ношу, то будьте певні, що для загального добра я уступлю його Вам, як старішому, сподіваючись, що й Ви не захочете мене губити. Не йміть віри тим, що кажуть, буцім Оттоманська Порта думає панувати над Україною. Ні! Блискуча Порта, Його Величність король шведський і хан кримський уже межи собою таку згоду зробили, щоб Україна не підлягала ні під чию васальну залежність, але була б назавше самостійною державою».
Невідомо, який вплив мав цей лист на Скоропадського, але за наказом Петра І Скоропадський, котрий повідомив царя про звернення Орлика, змушений був вислати проти Орлика, який ішов Правобережжям, свої полки на чолі з генеральним осавулом Бутовичем. А проти кримського хана на лівий берег вирушив Бутурлін спільно зі Скоропадським. Ідучи назустріч українсько-татарському війську, московські воєначальники насамперед узялися нищити виявлені універсали, котрі писав Орлик до українського народу. Очевидно Москва побоювалася, що вони матимуть значний вплив на українське населення й козацьку старшину, тим паче, що Орлик ішов з такими могутніми союзниками.
Побоюючись, щоб Скоропадський і старшина не перейшли на бік Орлика під час вступу останнього в Правобережну Україну, цар наказав звезти до тодішньої гетьманської резиденції Глухова, що розташований поряд з українсько-московським кордоном, усіх дружин генеральної старшини як закладників. Подібне зробив на Правобережній Україні і київський губернатор князь Голіцин, зібравши в Київ дружин правобережних полковників.
Кримський хан Мехмед Гірей 28 січня 1711 року також розповсюдив універсал, у якому, зокрема, зазначалося, що похід здійснюється задля захисту прав вільно обраного польського короля Станіслава та визволення України від Москви. Між ханом і Орликом були узгоджено, що військо Девлет Гірея поводитиметься на козацьких землях, як у дружній країні.
Універсали й вступ Орлика на Правобережну Україну виявили цілковиті симпатії на боці гетьмана і його намірів. У Черкасах, Каневі, Мошнах, у багатьох поселеннях Білоцерківського, а також Корсунського й Уманського полків жителі відверто ставали на підтримку визвольної акції. Скажімо, син богуславського полковника Самуся тоді прибув до Києва і сповіщав, що тамтешні жителі прямо «рвуться» до Орлика.
Спочатку справи Орлика йшло дуже успішно. Генеральний осавул Бутович, котрого вислав Скоропадський проти Орлика, під Лисянкою був розбитий і опинився в полоні. Українські фортеці здавались Орлику без бою одна за одною. Народ, визволяючись з-під московського панування, охоче переходив на бік гетьмана, радісно вітаючи його як свого визволителя. У царських руках на Правобережжі залишалась тільки Біла Церква, де заперлось московське військо, та кілька містечок тамтешнього полку. Орлик моментально оточив Білу Церкву з усіх боків і став до  її облоги. З ним, зазначає В. Різниченко, окрім татар і поляків, були ще козаки й запорожці зі своїм кошовим, котрих налічувалось «більш 16 000, окрім міщан в полках Чигиринськім, Уманськім, Торговицькім, Кальницькім, Корсунськім, Богуславськім, Канівськім і кількохсот в полку Білоцерківськім».
У той час, коли Орлик завойовував одне місто за іншим на Правобережжі, кримський хан успішно просувався зі своїм військом по Слобожанщині, також маючи співчуття в тамтешнього населення. У багатьох місцях жителі зустрічали хана з хлібом-сіллю і вітаннями. Так було, зокрема, під час вступу хана в містечко Водолаги Харківського полку.
Військове командування Петра І не передбачило такого швидкого вторгнення кримських татар в Лівобережну Україну. Тим паче їхнього блискавичного маневру на початку лютого на схід від Дніпра, уздовж річки Самари. Захопивши в цьому районі Новосергіївську фортецю, хан вирушив у Слобідську Україну, яка була зовсім непідготовленою до оборони. Скажімо, Охтирський і Сумський козацькі полки нараховували всього 500 осіб, оскільки значна частина українського слобідського вояцтва була кинута на захист Воронежа, Азова й укріпленої лінії по річці Ворскла.
У царських руках фактично залишалась сама лише Гетьманщина. Але тут сталося те, що зовсім зіпсувало всі плани Орлика: кримський хан замість того щоб іти на Вороніжчину, пішов на Слобожанщину, а пограбувавши її, поспішив повернутися з походу. Кубанська орда, як влучно зазначив Б. Крупницький, щойно з’явилася перед брамою Азова, пішла понад Доном на Ізюм, також зайнявшись грабунками. Не було зробленого запланованого і на півночі: шведська армія по суті взагалі не виступила зі своїх становищ, що вплинуло, зрештою і на турків, які підозріло подивилися на цю комбінацію, що поставило під сумнів «основну ідею Карла ХІІ про можливість співпраці шведів з півночі з турками на півдні, коли Польща мала відігравати роль мосту між ними».
Після цього стало зрозумілим, що загальний, так логічно продуманий Карлом ХІІ план не вдався. Кримський хан, дійшовши до Водолаг, далі утримався від походу і повернув з ордою назад. Слобожани, що передались татарам, пішли разом з ними до Вольного, певно, з метою заселення порожніх земель, що входили до складу Кримського ханства. Але за ними погналось царське військо, наздогнало українців, що йшли разом з ханом, і завернуло їх назад, вчинивши над ними жорстоку розправу.
Згідно з указом Петра І, «з тих, хто хану добровільно піддався й билися проти військ великоросійських і малоросійських, скарати на смерть кожного десятого за жеребкуванням, а решту з жінками й дітьми послати до Москви для заслання. Також сергіївських жителів, які під час приходу ханському це місто віддали і солдатів його величності царської видали, і нині свою зрадливість явно засвідчили, і билися проти військ його царської величності, наказав його царська величність для постраху іншим, аби таких зрад ніхто чинити надалі не зважувався, проти того ж скарати з них там на Україні десяту людину з жеребу, а інших їх всіх з жінками й дітьми зібравши, прислати за караулом до Москви в Приказ Малої Росії для заслання».
Друге несподіване нещастя, котре спіткало Орлика, трапилось під Білою Церквою. Після здобуття нижнього міста січовики покопали там шанці й зібралися вже громити верхній замок. Але вночі обложені москвини зробили вилазку, захопили недостатньо захищені запорозькі шанці, і побиті необачні козаки змушені були залишити здобуті напередодні позиції.
Таким чином, Орлик змушений був відступити від Білої Церкви. Польське військо, що допомагало йому тут, відійшло на Полісся, а татари, не слухаючись гетьмана, розсипались загонами і стали набирати ясир по навколишніх селах. Це був крах здавалося так ретельно опрацьованого плану визволення України. У листі до шведського короля з цього приводу Пилип Орлик причиною свого неуспіху в Правобережній Україні уважав зрадливість татар, які, порушуючи договір з ханом, брали в полон жителів, і як варвари, руйнували край, — що робилось, мовляв, уже тоді, коли цей край добровільно піддавався йому.
Цим листом Орлик просив шведського короля Карла ХІІ «взяти до серця ридання нещасної України і клопотатись перед падишахом як про відплату татарам за шкоди, котрі вони поробили краєві, так і про визволення забраного з України ясиру». Треба зазначити, що Карл ХІІ виконав прохання гетьмана, звернувшись до турецького султана з відповідним меморандумом, і 31 липня 1711 року падишах видав наказ бендерському паші відшукати, зібрати і передати Орликові бранців, які «знайдуться в краї, котрим править сей паша, і яких татари забрали в минулий похід в Україну».
Однак це було слабкою втіхою для українського національно-державного проводу, бо зміною ситуації одразу ж вирішив скористатися Петро І, який з великою армією кинувся переслідувати відступаючих. Його вояки, як свідчив інформований сучасник, з великою радістю йшли в цей похід, оскільки були переконані, що турки як союзники Орлика «розпочали війну непідготовленими й з поганим настроєм».

 

Володимир СЕРГІЙЧУК, 
доктор історичних наук, 
професор Київського національного університету 
ім. Тараса Шевченка.