ПОЧАТОК У №№ 110, 115, 118, 124, 129, 133,140, 144, 149, 154, 161, 166 ЗА 2017 РІК ТА В №№ 168, 173 ЗА 2018 РІК.

За анафемою на Мазепу — єретицтво царя

З 12 листопада 1708-го по 1869 рік в усіх російських храмах урочисто проклинали великого сина українського народу, будівничого церкви, котрий за час гетьманування витратив на її підтримку й розвиток освіти, за підрахунками козацької старшини, щонайменше 1110900 дукатів, 9243000 злотих та 186 тисяч імперіалів, «вєроотступніка, прєдателя» Мазепу. І той факт, що з чину Торжества Православ’я, за яким церква виклинала гетьмана, у 1869 році було виключено його ім’я, зовсім не свідчить про те, що анафема, накладена на Мазепу за розпорядженням Петра І, визнана РПЦ неканонічною, без дотримання соборності, фарисейською, політичним актом, яким і була насправді. Можливо, це сталося після того, як імператор Олександр ІІ, перебуваючи в Києві, прийшов на службу до величного, збудованого у стилі козацького бароко, багато оздобленого колонами, декоративними фронтонами, карнизами Микільського військового собору, збудованого коштом гетьмана (тепер на його місці колишній палац піонерів), запитав, чому у храмі Мазепу одночасно проклинають і прославляють як її фундатора і щедрого мецената. До сьогодні збереглися деякі з храмів, що, без перебільшення, є перлинами сакральної архітектури, — збудовані коштом гетьмана дзвіниця Софійського собору в Києві, Свято-Вознесенський собор у Переяславі, Троїцький собор у Чернігові.
«Стараннями І. Мазепи було збудовано, реставровано та оздоблено велику кількість церковних споруд поза межами Києва. Найвідоміші з них були будівлі в таких монастирях, як Пустинно-Миколаївський, Братський Богоявленський, Кирилівський, Михайлівський Золотоверхий, Чернігівський Троїцько-Іллінський, Лубенський Мгарський, Прилуцький Густинський, Батуринський Крупницький, Глухівський Вознесенський, Домницький, Макошинський, церкви в Батурині, в Дігтярівці та інших місцях. Загальна кількість архітектурних споруд, побудованих та відреставрованих коштом І. Мазепи становить 43. Окрім будівництва нових або перебудови старовинних храмів княжої доби, гетьман робив до них коштовні подарунки. Серед них ікони, хрести, чаші, митри, ризи, дзвони, потири, срібні домовини для святих мощей, богослужебні книги, оправлені та оздоблені золотом, сріблом, коштовним камінням», — зазначає доктор історичних наук Ольга Ковалевська. З матеріалів «Бендерської комісії», створеної по смерті гетьмана у 1709 році, було складено список його фундацій та пожертв. Тож із документа відомо, які пожертви на церкву робив щиро віруючий очільник Гетьманщини.
«Зокрема, на «позолочення бані Печерської церкви — 20500 дукатів; мур довкола Печерського монастиря і церков — мільйон; великий дзвін до Печерського монастиря — 73000 золотих; великий срібний свічник для Печерської церкви — 20000 імперіалів; золота чаша й така ж оправа Євангелія для неї — 2400 дукатів, золота митра для неї — 3000 дукатів, — наголошує Ольга Коваленко. — Крім того, старшина не забула пригадати й про інші «прикраси й пожертви» для центрального собору Києво-Печерської лаври — Успенського. Коштом І. Мазепи на території Києво-Печерської лаври, між іншим, було збудовано та відреставровано Онуфріївську церкву (1698—1701), церкву Івана Кущника (1698—1701), церкву Всіх Святих над Економічною брамою Лаври, Троїцьку надбрамну церкву, Вознесенську церкву (1701—1705)».
«Широкомасштабна меценатська діяльність Мазепи в інтересах православної Церкви не обмежувалася лише українською територією, але й охопила країни Південно-Східної Європи та Близького Сходу, які на той час перебували в ярмі Османської імперії, — каже доктор історичних наук, автор кількох книжок про видатного полководця і культурного діяча, котрий «умів мислити стратегічно і стратегічно бачити», Теофіл Рендюк. — Гетьман добре усвідомлював значення зв’язків Української Церкви з іншими церквами, як важливого чинника свідчення її належності до всесвітньої християнської цивілізації. Тому він періодично скеровував до цих осередків віри, зокрема до Єрусалимського храму Гроба Господнього (тут у вівтарі зберігається срібний антимінс, що використовується в особливо урочистих випадках), Свягорбського братства, на Афон, в Царгород цінні дари та приймав від них делегації, в тому числі й двічі очолювану Антіохійським Патріархом».
«За вказівкою Мазепи унікальні книги, надруковані в Києво-Печерській лаврі — «Часослов» (1682) і «Житія святих» (1689) — привозять до тогочасної столиці Молдови міста Ясси та до Бухареста, що мало величезне духовно-просвітницьке значення, — продовжує Теофіл Рендюк. — Як і видання у 1708 році в Алеппо (Сирія) коштом Мазепи «Євангелія» арабською мовою, яку гетьман, до речі, теж знав».
Ця книга, передмову до якої написав тодішній Антіохійський Патріарх Афанасій, котрий славив Мазепу за мудрість і щедрість, бажав йому довговічності та поручав православним священикам і мирянам арабських земель молитися за нього, дивом знайшлася у фондах Румунської академії.
Як зазначає Теофіл Рендюк, котрий відшукав Євангеліє і переклав українською з давньогрецької та арабської вступні його частини, група арабських християн їхала через Бухарест до Батурина, щоб вручити Священну книгу Мазепі та подякувати йому за доброчинність. Та гетьман не побачив ні книги, ні віршованого напису, де на його честь сказано: «Особистість, «відома своєю чистотою та святою вірою, яка подарувала арабам Боже письмо» — Батурин було спалено за вказівкою Петра, а всіх його мешканців, майже 20 тисяч, вирізано військом Олексашки Меншикова.
Перелік Божих справ реформатора, дипломата, що володів десятком іноземних мов, поета, музиканта, за гетьманування якого стиль у мистецтві стали називати козацьким, або ж мазепинським, а Києво-Могилянську академію — «Могило-Мазепинською», можна продовжувати і продовжувати.
Але на шальках імперської політики ці заслуги нічого не важили — для царя і підпорядкованого йому Синоду гетьман став найлютішим ворогом, коли виступив на захист свого народу. Вже в «Коломацьких статтях», укладених новобраним гетьманом Мазепою з московськими царями, обмежувалися права Гетьманщини — заборонялося козацькому уряду мати міжнародні зносини, старшині обирати і скидати гетьмана, а гетьману — позбавляти старшину керівних посад без дозволу царя, зате полковників зобов’язали стежити за гетьманом і доносити на нього. Імперія дедалі активніше викачувала з козацької держави матеріальні і людські ресурси, тисячі українців воювали за царя на чужих війнах та працювали на будівництві Петербурга, каналів та фортець. Як зазначає Ольга Ковалевська, процес поглинання України Московщиною набув загрозливих форм і призвів до повстання Мазепи 1708 року. Об’єднавшись із шведським королем Карлом XІІ проти царя, котрий порушив слово і всупереч домовленостям відмовився захищати Україну від неприятеля, гетьман звертається до народу, кажучи, що зробив це «не для приватної пользи, не для вищих гонорів, а для блага Вітчизни».
Розлючений цар усупереч церковним канонам дає наказ ієрархам накласти на Мазепу анафему і скликає їх до Глухова. Перед їхнім приїздом у місті, як повідомляє Лизогубівський літопис, відбулися страти священнослужителів, відтяті голови яких вивісили на площі. Видатний історик Микола Костомаров вважає, що режисером і постановником цього страшного дійства був сам Петро І.
«Історія Русів» розповідає, як усе було. «Священики й ченці, яких зібрали з усіх кінців, були одягнені в ряси чорного кольору, тримали в руках довгі свічки з воску, обмазані сажею. Співаючи псалми, вони оточили опудало, а потім, обертаючи на опудало чорні свічки, стали викрикувати разом із дяками і паламарями: «Хай буде Мазепа проклятий». Потім архієрей вдарив опудало палицею в груди і крикнув: «На зрадника й відступника Івана Мазепу — анафема». Потім опудало з криками потягли з церкви, а за ним ішли священнослужителі, співаючи: «Днесь юда залишає вчителя, приймає диявола». Тоді ж цар написав листа місцеблюстителю патріаршого престолу в Москві Стефану Яворському провести такий само обряд публічно в соборній церкві. Автор «Історії Русів» зазначає, що таке жахливе видовище раніше не було відоме в Русі-Україні.
Стародавня Церква не знала анафеми з нецерковних мотивів. Апостоли відлучали від громади вірних людей недостойних — кровозмісників, нечестивців, що порушили норми християнської моралі, єретиків. Якщо ж у стародавній Церкві й накладалася анафема, то після довгого вмовляння, із скорботою. Св. Іоанн Золотоустий казав, що апостол Павло страждав, коли виголошував анафему. В Московії відлучення від Церкви почали використовувати як засіб тиску на користь влади чи розправи з неугодними. Так великий князь московський Іоанн (1327), не зумівши підкорити Псков, намовив митрополита Феогноста накласти прокляття на князя Олександра і всіх мешканців Пскова. Углицькому князю Дмитрію (1447), Старицькому князю Андрію (1537), цілим народам, наприклад, в’ятичам, котрі не хотіли коритися великому князю, погрожували анафемою. Відлучені від церкви були «Грішка Отреп’єв, Стєнька Разін, Ємелька Пугачов, Івашка Мазепа».
Хто-хто, а Мазепа не був єретиком і не порушував жодних принципів християнської моралі, на відміну від московських князів і царів, один з яких — Іван Грозний — убив власного сина і під час опричнини стратив десятки тисяч людей у Новгороді, Пскові, Москві тільки за те, що хотів заволодіти їхніми землями і майном, інший — Петро І — веде численні загарбницькі війни, під час однієї за його вказівкою Меншиков знищує Батурин, спалює церкви, а їх у двадцятитисячному місті було 40, тридцять тисяч явних і неявних прихильників Мазепи, багатьох власноруч, четвертує, колесує. У 1883—1885 роках Ілля Рєпін, родом з України, звертаючись до історичних подій 1581-го, написав картину «Іван Грозний вбиває свого сина». Після того, як полотно показали на XІІІ виставці художників-передвижників, влада заборонила його експонувати. Павлу Третьякову, котрий придбав твір, теж заборонили показувати картину на публіці.
От кого — Івана Грозного, Петра І, царевбивць, котрих в Московії було чимало, у тому числі й Лєніна, тирана Сталіна, на руках котрого кров 60 мільйонів людей, — мала б засудити московська церква.
Про те, що анафема Мазепі була політичним актом, свідчить і той факт, що Петро І наказав знищити все, що нагадувало про гетьмана. «Ретельність, з якою знищували портрети Мазепи з метою його дискредитації й для того, щоб його образ не дійшов до нащадків, призвела до того, що вже в XVІІІ столітті не було точного уявлення про його зовнішність», — каже заступник директора з наукової роботи музею-заповідника «Поле Полтавської битви», співавтор книжки «Мазепа. Дослідження портретів гетьмана» Людмила Шендрик.
Професор з університету в Огайо Теодор Мацьків в одній із бібліотек знайшов німецький журнал «Европеіше Фама» де друкувалася біографія Мазепа, а пізніше, у 1706 році, за його життя, і портрет. Дослідники вважають, що він має всі ознаки правдоподібності, до того ж збігається із словесними описами державотворця.
Доктор історичних наук Тетяна Таїрова-Яковлєва (Санкт-Петербург) зазначає: «Церковна анафема — явище небачене в історії України — була насправді зроблена врозріз із канонами православ’я. Ніякого злочину проти церкви чи релігії Мазепа, зрозуміло, не здійснював. Проте традиція цієї анафеми свято дотримувалася Православною церквою в Російській імперії аж до 1917 року. І хоча тепер уже в соборах нічого не проголошують, московський патріархат досі не вирішив питання зі зняттям анафеми або визнанням її неправомочною». В українському суспільстві, особливо серед інтелігенції, що не втрачала інтересу до історії власного народу, ніколи не зникало бажання добитися офіційного скасування анафеми Мазепі. Утім, церква, що перебувала на службі в імперії, не могла на це погодитися, адже гетьман був символом української самостійності, яка для Московщини завжди була непрощенним гріхом. До того ж скасування акта свідчило б про неправомірність дій РПЦ і фарисейство. Та все-таки у 1917—1918 роках, після відновлення патріаршества в Росії, РПЦ скасувала всі анафеми, оголошені з політичних мотивів, у тому числі й Петром І. Однак офіційної постанови про зняття прокляття з гетьмана немає.
Ольга Ковалевська зазначає, що «завдяки патріархам Кипріану та Афанасію, які не визнали виголошеної у Глухові анафеми, гетьмана було поховано за всіма канонами православної церкви, над його тілом було прочитано розрішальну молитву, яка канонічно зняла з Мазепи анафему». У 1918-му в київській Софії Назарієм, єпископом Чернігівським, за участі 10000 людей було відправлено панахиду за великим сином українського народу. У 1994-му УПЦ Київського патріархату видала постанову, згідно з якою, зняття анафеми з І. Мазепи слід вважати актом офіційним та остаточним. Але це лише односторонній акт, зазначає Ольга Ковалевська. Для повного дотримання формальностей постанову про офіційне зняття анафеми мав би прийняти Собор російської православної церкви. Представники Московського патріархату посилаються у цьому питанні на свою необізнаність з обставинами цієї справи або некомпетентність. Дехто, як на сайті pravoslabіe.ru, продовжує фарисействувати, нівелюючи заслуги Мазепи перед Богом, мовляв, будував церкви, так за гроші імперії. Ще до з’яви перших московських князів і царів українська земля була щедрою і багатою. Одним із найбагатших європейських правителів був і Мазепа, котрий успішно розвивав економіку Гетьманщини — сільське господарство, металургію, різні промисли і торгував з Європою, яка купувала хліб, меди, гутні вироби тощо. Мазепа мав у своєму володінні 20000 маєтків, а до своїх земель прикупив ще й частину у російських — у Льговському, Путивльському, Рильському, Севському повітах.

Військовий Микільський собор у Києві, збудований коштом Івана Мазепи (на знімку вгорі), знищений у радянський час. 

Фото з відкритих джерел.

ДАЛІ БУДЕ.

Науковий консультант — доктор церковно-історичних наук, проректор з наукової роботи Київської православної богословської академії протоієрей Віталій Клос.