ПОЧАТОК У №№ 110, 115, 118, 124, 129, 133,140, 144, 149, 154, 161, 166 ЗА 2017 РІК ТА В №№ 168, 173, 178 ЗА 2018 РІК.

Україна завжди була благословенним краєм. Географічні та кліматичні умови посприяли, щоб первісна людина з’явилася тут мільйон років тому (Королевська стоянка на Закарпатті). Науці відомі давні стоянки збирачів і мисливців на Дністрі (Сокіл), Дніпрі (Круглик), Сіверському Донці (Ізюм), яким по 300 тисяч років. На українських теренах відкрито 80 стоянок мешканців середнього палеоліту (300—30 тисяч років до 
н. е.). Науковці продовжують досліджувати Межиріцьку, Анетівську, Спіцинську, Молодовську, Бринзенську, Липську, Мізинську та багато інших археологічних культур. Мізинська (с. Мізин на Чернігівщині), вік якої майже 20 тисяч років, — одна з найвизначніших пам’яток пізнього палеоліту не лише України, Європи, а й світу. Відома вона значним розвитком мистецтва: в «хатах» мисливців на мамутів знайдено унікальні витвори — браслети з кісток тварин, прикрашені меандром і свастям (перші відомі у світі орнаменти і символи), перший вирізьблений календар, перші у світі музичні інструменти, набір виробів із кісток, що використовувалися як супровід танців і ритуалів, графічні записи музики тощо. Мізинські артефакти є мало не в кожному відомому музеї світу.
Збагатила світову цивілізацію й Трипільська культура, що займала обшири від Дніпра до Карпат. До інтелектуальної скарбниці людства трипільці поклали десятки винаходів — технології обробітку землі (вирощували десять видів злаків, користувалися серпом, придумали тік), місто- і домобудування (перші зробили вікно, дах, поріг, проклали тротуар, розтопили піч і гончарний горн, по-ставили ліжко, стілець), випалили з глини миску й ложку, глечик, горня, обробляли метал тощо. Трипільській культурі майже 7 тисяч років. Виникла вона після останнього — вюрмського — зледеніння. Як свідчать геологи, тоді льодовики не дійшли до меж сучасної України, вони затрималися в північній Білорусі й Росії. Талі води цього зледеніння наповнили Дніпро й 25 тисяч інших річок на наших теренах, про які згадував у своїй історії Геродот. Після різкого потепління клімату впродовж наступних 10000 років люди, яких ставало дедалі більше, опанували всю територію України, зорали степи й утворили сучасні культурні краєвиди, свій спосіб життя, матеріальну та духовну культуру.
Останні археологічні знахідки, дослідження істориків, лінгвістів спростовують теорії про прийшлість нашого народу з Ірану чи інших далеких країв, а свідчать про тяглість його існування впродовж тисячоліть на одному місці, нерозривний зв’язок поколінь. Ми й сьогодні вишиваємо на рушниках і сорочках меандрів орнамент, знайдений у Мізині, малюємо на писанках свастя, якому тисяч 20 років. Донедавна в українських селах будували хати, куховарили, збиралися на толоку за трипільською традицію. Таких прикладів безліч. Ще одним доказом давності народу, що мав високу культуру, є обрядові українські пісні — колядки й щедрівки, гаївки, купальські пісні. Тож писемність, книгодрукування, бібліотеки, освіта в Україні виникають не на порожньому місці — висока духовна і матеріальна культура мала міцне підґрунтя і стала основою для прийняття нашим народом християнства.

«Священники у нас грамоте мало умеют... Ежели бы их в обучение послать в Киев в школы»

Навіть у XVI—XVII століттях Московщина порівняно з Україною була науково й освітньо відсталою. І саме Україна справила найбільший вплив на розвиток культури, як казали учені — вихідці з Києва, «найхолоднішої і найтемнішої країни світу» — Росії. У постановах Стоглавого собору від 1551 року міститься наказ, щоб ті люди, яких висвячують на попів, бодай би грамоти вміли. Західної науки й культури в Московії боялися і від них втікали, про що свідчить і тогочасне прислів’я: «Кто по-латыни научился, тот с правого пути совратился». У Західній Європі з часів середньовіччя і до середини XVIII століття мовою дипломатії була латинська, яку, на відміну від тисяч випускників Києво-Могилянки чи блискучого Івана Мазепи, не знав ні Петро I, ні московське духовенство. На науку там дивилися, як на «порождениє исконнаго врага человеческого рода — диявола». Предметом «наукових» суперечок московського священства тривалий час було, наприклад, таке: як правильно співати «Господи, помилуй» чи «О, Господи, помилуй», або ж як виходити з церкви з процесією — ліворуч чи праворуч. Академік Петербурзької академії наук у 1904 році, її віце-президент, літературознавець і етнограф, котрий доводився двоюрідним братом російському письменнику Миколі Чернишевському, Олександр Пипін зазначав, що Москві у XVI—XVII століттях були притаманні «церковний фанатизм, вороже ставлення до науки, затятий застій, моральне здичавіння й озлоблення», що їй, Москві, «не вистачало іноді простого знання граматики». Це добре розумів Петро I, який скаржився патріархові: «Священники у нас грамоте мало умеют... Ежели бы их в обучение послать в Киев в школы...».
Відомий історик церкви Іван Огієнко писав: «Так скрізь буває у житті, народ з більшою культурою, з більшою освітою завше впливає на свого сусіду, а сусід переймає все краще».
Талановитий український народ віками й тисячоліттями ділився з іншими народами своїми винаходами й здобутками, серед яких рамковий вулик (1814), гасова лампа (1853), пасажирський літак (1914) плямистий камуфляж (1939). Чи одна з найпопулярніших обробок різдвяних колядок Миколи Леонтовича «Щедрик», знана у всьому світі як «Колядка дзвонів».
З готовністю допомогти сусідам в Московію один за одним поїхали українські священики, книжники, учені. Ще в 1649 році цар Олексій запросив з України, де друкарство було досить розвиненим, вчених людей надрукувати в Москві, де на той час була одна типографія, «справну» Біблію. Вони й навчили сусідів нумерувати сторінки, відривати в книжках слово від слова, ставити назву книги на її початку, а не в кінці, як це робили московити. Навіть дефіс вони запозичили в нас. «Київська друкарня, — писав Іван Огієнко, — славилась тоді дуже гарним шрифтом, папером та чистою роботою».
Утім, ще раніше, на початку XIV століття, до вивищення Москви, маленького і нікому не відомого поселення серед лісів і боліт, долучився київський митрополит Петро, про якого у IV томі свого 12-томного твору «Історія держави Російської» писав Микола Карамзін. Святитель народився на берегах Бугу, був послушником в одному з галицько-волинських монастирів, створив ікону, що стала зразком одного з іконописних типів образу Матері Божої під назвою «Богоматір Петровська» (існує величезна кількість списків цього образу, найдавніший датований XIV століттям). Великий князь Юрій Галицький, онук Данила Галицького, відрядив ігумена Петра Ратського до Царгорода з проханням висвятити його на Київську Митрополію. У 1308 році патріарх Афанасій поставив Петра митрополитом. Однак у Києві, що лежав у руїнах після монгольської навали, той не затримався і поселився у Володимирі на Клязьмі. Роз’їжджаючи митрополією, він перший почав виголошувати образні і зрозумілі кожній людині проповіді-повчання. У XV—XVI століттях цей звичай набув широкого розповсюдження в Україні і за нею — в Росії. З часом митрополит Петро оселяється в Москві, куди в 1325 році переносить першосвятительську кафедру. Вже після його смерті тут завершується задумане ним будівництво Успенського собору, який став головним собором Московської держави. «Советская историческая энциклопедия» (т. 11) зазначає: «Союз Петра с Москвой привёл к возвышению князей московского дома». Через 13 років після смерті митрополит був зарахований до лику місцевих святих, а 1652 року — канонізований як загальноросійський святий.
Вихідцями з України, як за-значає кандидат історичних наук Раїса Іванченко (і це визнають багато російських учених — Пипін, Верховенський, Пекарін, Голеніщев-Кутузов), були засновані або утверджені фактично всі так звані великоруські училища, цивільні й духовні.
Питанню розвитку російських освіти і науки у XVIII столітті і впливу на них випускників Києво-Могилянської академії присвячено багато досліджень. Цю тему досліджували і світські, і церковні історики. Зокрема, найповнішою і найбільш фундаментальною працею до цього часу залишається дослідження українського історика і краєзнавця, доктора церковної історії К. Харламповича «Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь».
Оскільки перший в Росії вищий навчальний заклад — Московська слов’яно-греко-латинська академія — від самого початку свого існування успішно розвивався завдяки ефективному керівництву українських ієрархів-адміністраторів, то їх просвітницька діяльність в Московському царстві, а згодом Російській імперії стала головною темою для історичних досліджень, які друкувались у різних виданнях: «Трудах КДА», «Киевских епархиальных ведомостях», «Журнале Министерства народного просвещения» та ін.
У тому числі і перший вищий навчальний заклад — Московська слов’яно-греко-латинська академія, яка відкривається 1687 року. Братська школа у Києві, на базі якої виникає Києво-Могилянська академія, була заснована 1615 року.
Петро I казав, що взяв з України тисячу вчених, державних і релігійних діячів. Дослідник 
В. Кравченко називає іншу цифру — десять тисяч. І зазначає, що в Московії-Росії працювали не лише священики, викладачі, співаки, художники, а й слюсарі, колісники, бондарі, майстри з будівництва ставків і водяних млинів тощо.

Наші краяни закладали школи, монастирі і творили чужу імперію

Внесок українців у становлення церкви, розвиток освіти, літератури, музики, театру, моди в сусідній державі, як і в розбудову самої Російської імперії, чужинцями замовчується. Більше того, їх заслуги вони приписують собі.
Кузнею кадрів для Московії були Київська колегія та Києво-Печерська лавра. Першу групу учених з берегів Дніпра на-правили на прохання царя Олексія Михайловича у 1649 році для виправлення Біблії. В її складі поїхав професор Києво-Могилянської колегії Єпифаній Славинецький, який разом з іншими лаврськими діячами у 1663 році видав повний текст Священної книги, що містила значну кількість українських мовних елементів і була фактично копією Острозької Біблії 1581 року. Як зазначає кандидат історичних наук Світлана Кагамлик, під час роботи над перекладом Біблії Єпифаній Славинецький переклав і низку богослужбових книг (Тріодь пісну і цвітну, Каноник, Ірмолой, Напрестольне Євангеліє) та підготував «Філологічний словник», Буквар, «Слово про школи», «Лексикон греко-слов’яно-латинський» і в Андріївському монастирі, де працював, відкрив приватну школу. В ній, крім боярина Ртищева, навчалися ченці російських монастирів. Таку само школу Славинецький згодом організовує і в Чудівському монастирі.
Коли цариця Єлизавета надумала видати нову Біблію, то для роботи над нею, що довго не ладилася, знову-таки запросили українців. Священний Синод дав розпорядження київському митрополитові надіслати професорів Варлаама Лащевського і Гедеона Сломенського «немедленно, безо всяких отмен и отрицаний», видавши їм «на подъем и на подводы и путевое содержавние». На півночі київські професори упорядкували і 1751 року видали нову Біблію. «І вже з цієї Біблії, виправленої українцями, друкують книжки Св. Письма без змін і тепер. Тому-то і в теперішній слов’янській Біблії можна здибати старі українські форми або старий український наголос», — зазначає Іван Огієнко.
Слідом за групою Єпифанія Славинецького в Росію їдуть десятки і сотні викладачів, студенти, ченці, переважно вихованці Києво-Могилянської академії, яких заохочували високими посадами, рангами й грішми. Не обходилося й без примусу.
«Найвизначнішим представником київської науки в лавах вищої ієрархії Московського патріархату часів Петра I, — зауважує Світлана Кагамлик, — був вихованець і професор Києво-Могилянської академії Стефан Яворський. Призначений після смерті патріарха Адріана місцеблюстителем патріаршого престолу, а з 1721 року — першим президентом Синоду, він активно сприяв своїм землякам в обсаженні вищих ієрархічних посад». Дослідниця підкреслює, що з утворенням Синоду більшість місць у ньому зайняли українці. «Так, у 1721 році з одинадцяти членів п’ять були українцями, у 1746-му — з вось-
ми членів шість українців, у 
1751-му — з десяти членів дев’ять українців». Серед них вихідці з Києво-Печерської лаври Платон Малиновський, Сильвестр Кулябка, Тимофій Щербацький.
У XVIII столітті вихідці з лаврського середовища, підкреслює Світлана Кагамлик, посіли значну частину єпископських кафедр і настоятельських посад. «На 120 архієреїв, які в 1700—1762 роках обіймали кафедри в Російській церкві, було 70 українців (крім них, росіяни, греки, румуни, серби і грузини)». Загалом протягом цього століття 200 українців очолювали обителі Російської церкви. Зокрема, Тобольську митрополичу кафедру посідав наш краянин Філофей Лещинський, митрополитом Білгородським був блюститель Ближньої печери Лаври Юстиан Базилевич, митрополитом Тобольським і всього Сибіру з 1721 року — Йоан Максимович.

Київський митрополит Петро, котрий перший із митрополитів київських мав постійне місцеперебування в Москві.

 

Вихованець і професор Києво-Могилянської академії Стефан Яворський, митрополит, президент Синоду Православної російської церкви, протектор Слов'яно-греко-латинської академії.

Фото з відкритих джерел.

ДАЛІ БУДЕ.

Науковий консультант — доктор церковно-історичних наук, проректор з наукової роботи Київської православної богословської академії протоієрей Віталій Клос.