Унікальну серію видань під такою назвою було презентовано 9 жовтня в київському Історико-меморіальному музеї Михайла Грушевського. Її автори-упорядники — співробітники Інституту законодавства Верховної Ради України — присвятили захід 100-річчю Української революції, оскільки саме ці події оживають на сторінках 9-томного видання.
Сама ідея публікації газетних матеріалів 1917—1921 років виникла в академіка НАН України, директора Інституту законодавства Верховної Ради Олександра Копиленка (на знімку), автора, серед іншого, перших монографічних досліджень з історії діяльності Української Центральної Ради та безпосередньо її голови Михайла Грушевського. Розпочалися системні архівні пошуки, які потім вилилися в публікацію перших тематичних збірок, а доповнення, упорядкування та видання відібраних матеріалів тривають і донині.
Відкриваючи захід, директор музею Світлана Панькова привернула увагу присутніх до необхідності не просто збереження нашої історичної спадщини, а й ознайомлення з нею якомога ширшого кола громадян. Адже історія є частиною того унікального генетичного коду, який вирізняє нас серед інших націй, дає наснагу і спонукає рухатися вперед, примножувати надбання пращурів і робити вчинки, якими пишатимуться наші нащадки.
Особливий інтерес присутніх викликала двотомна збірка «Демократія у самоврядуваннях» із передмовою Голови Верховної Ради Андрія Парубія, присвячена децентралізації влади та становленню й реформуванню самоврядних інститутів в Україні.
Академік НАН України Олександр Копиленко зазначив, що збірки серії упорядковані за проблемно-хронологічним принципом. Окремі випуски відтворюють висвітлення в тогочасних газетах свята Злуки УНР і ЗУНР, становлення правової системи й особливості законотворчого процесу, перші кроки на зовнішньополітичній арені, реформування економічної та соціальної сфери, піднесення української культури й освіти, діяльність місцевих органів влади. Характеризуючи кожне з видань, він докладно розповів про перипетії державного будівництва періоду Центральної Ради, Гетьманату Павла Скоропадського й Директорії УНР, окреслив ті актуальні уроки, які мали місце сто років тому й суголосні сучасним подіям.
Автор-упорядник серії, член-кореспондент НАН України, Надзвичайний і Повноважний Посол України Євген Бершеда наголосив на тих складних умовах, в яких відбувалося становлення української державності. Він на основі матеріалів видання аргументовано спростував низку стереотипних тверджень про небажання західних держав визнавати незалежність України, нерівноправність тогочасних двосторонніх торговельних угод УНР із країнами Четверного союзу тощо, а також відзначив зусилля українських урядів щодо здійснення реформ в економічній і соціальній сферах.
Доктор історичних наук, автор-упорядник серії Іван Мищак висвітлив особливості пошукової архівної роботи і підготовки матеріалів до друку, а також обґрунтував методологічні підходи, на основі яких відбувався їхній відбір. Учений також поінформував присутніх про подальші плани творчого колективу і коротко охарактеризував ті проблемні блоки, які, на їхню думку, потребують першочергового висвітлення з огляду на недостатність джерельної бази й затребуваність відповідної інформації серед науковців та широкого загалу.
Насамкінець автори-упорядники серії висловили вдячність Історико-меморіальному музею Михайла Грушевського за ту величезну популяризаторську роботу, яку провадять його співробітники, передусім серед учнівської та студентської молоді, у справі поширення знань і повернення доброї пам’яті про Михайла Грушевського та його сучасників, а також Державній науковій архівній бібліотеці (м. Київ) та Національній бібліотеці України ім. В. І. Вернадського, які надали матеріали для підготовки видань серії «Із першоджерел».
Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.
Далі наводимо невелике інтерв’ю академіка НАН України Олександра Копиленка кореспонденту «Голосу України».
— Ви справді були автором перших книжок про Українську Центральну Раду та Михайла Грушевського, а також упорядником першої збірки його політичних праць, які побачили світ на початку 1990-х...
— Продовжуючи ваше запитання у своїй відповіді, я скажу, що повернення Грушевського і реабілітація Української Центральної Ради дуже точно співпали з першими кроками незалежності України. Мені пощастило потрапити до апарату Верховної Ради в липні 1990 року — через два дні після ухвалення Декларації про державний суверенітет України, яка відкрила перед нами абсолютно нові перспективи. Повною мірою це стосувалося і Верховної Ради — вона поступово перетворювалася на реальний центр влади в Україні, що, зрозуміло, вимагало визначення зовсім інших засад її діяльності. Тепер, коли апарат Верховної Ради України налічує майже 1300 співробітників, важко уявити, що в далекому 1990-му в п’яти апаратних відділах, включно з управління справами, працювало не більш як 70 осіб.
Я перейшов на роботу до юридичного відділу з академічного Інституту держави і права. Моїми колегами стали дуже досвідчені юристи-аси, які мали зовсім інший практичний досвід: суди, Міністерство юстиції, прокуратура. Спершу мені було досить складно й ніяково в їхньому середовищі, проте ситуація швидко змінилася, а те, що колеги вважали моєю проблемою, перетворилося на перевагу. Дуже актуальними виявилися академічний хист до підготовки аналітичних довідок та записок і навіть спічрайтерство нового типу — із живою думкою та несподіваними аналогіями.
Згадую першу аналітичну довідку, яку написав за вказівкою керівництва. Зараз практично ніхто не пам’ятає, як восени 1990 року на Хрещатику стояли столи, за якими ті, кого зараз називають активістами, реєстрували всіх охочих на підставі Закону про громадянство УНР 1918 року. От керівництво і доручило мені описати цей сюжет. А далі пішли десятки інших подібних і не зовсім матеріалів. І дуже скоро я, тоді ще молодий співробітник, відчув причетність до будівництва нової держави.
Уже невдовзі переконався, що будь-які апаратні успіхи та невдачі — це справа щасливого чи не зовсім збігу обставин. Пригадую, як до рук Леоніда Кравчука потрапила моя книжка про Михайла Грушевського — справді перше подібне видання після десятиліть заборони, і він дав команду знайти автора та доручити йому підготувати матеріали до свого виступу до якоїсь знаменної дати. Зараз уже і не пам’ятаю про що саме. І хоча відстань між нашими робочими кабінетами дорівнювала одному поверху, керівництво мене так і не змогло знайти. І мої думки, викладені на папері, потрапили до Голови Верховної Ради України через треті руки. Хто знає, можливо, тоді б чекав на мене неймовірний кар’єрний злет...
— В одній зі своїх праць Михайло Грушевський писав: «Творити історію і писати історію». І ви насправді причетний до дуже багатьох вікопомних подій, починаючи навіть із підготовки Акта проголошення незалежності України.
— Наша сучасність якраз і відтворювалася в деяких кабінетах тодішнього апарату Верховної Ради України. Особливо пам’ятно, як 23 серпня 1991 року завідувач юридичного відділу Секретаріату парламенту і, додам, один із найавторитетніших тогочасних юристів Федір Бурчак викликав мене до свого кабінету, в якому я побачив Левка Лук’яненка. Федір Глібович представив мене, а Левко Григорович сказав, що зараз будемо писати документ, який проголосить та закріпить Українську незалежність, і продовжив: «...постанова — не підходить, закон — так само. Універсал?» Я відповів: «Універсали вже були, причому не тільки в Центральної Ради». Тоді народилася назва «Акт». Що було далі — добре відомо... А згодом в Інтернеті з’явилося фото робочого зошита Левка Лук’яненка з текстом проекту Акта про проголошення незалежності України, на обкладинці якого зазначено моє ім’я й по батькові та службовий телефон. Так і мені пощастило бути причетним до новітньої історії України (із великим пієтетом відтворюємо цей документ (на знімку).
Зараз я хочу розшифрувати свої записи, які вів, асистуючи Федору Бурчаку на засіданнях Президії Верховної Ради із серпня 1991 до січня 1992 року, коли до обрання першого Президента України Президія парламенту фактично була колегіальним керівником держави. Утім, можна згадати не тільки це, а й участь у переговорах між делегаціями Верховної Ради України та Верховної Ради Республіки Крим у 1994 році — знову пряма аналогія між переговорами уряду Павла Скоропадського та делегацією першого Кримського уряду генерала Сулькевича, свою скромну роль у вікопомній Конституційній ночі. Та це вже інші теми...
— Сподіваюся, ми до них ще повернемося.
