ПОЧАТОК У №№ 110, 115, 118, 124, 129, 133,140, 144, 149, 154, 161, 166 ЗА 2017 РІК ТА В №№ 168, 173, 178, 180, 191, 200 ЗА 2018 РІК.

Хвороби пострадянського суспільства — алкоголізм, наркоманія, моральна деградація — багато в чому обумовлені політикою більшовиків, спрямованою на знищення Церкви і віри. За наказом наркома внутрішніх справ Єжова за № 00447 від 30 липня 1937 року духовенство за ступенем небезпеки для радянської влади було поставлено на друге місце після куркулів. Тільки протягом того року в Радянському Союзі заарештували і розстріляли 60 єпископів, а загалом жертвами репресій, починаючи із середини 30-х, стали приблизно 300 єпископів, десятки тисяч священиків, ченців і послушників. У 1943-му в СРСР планувалося закриття останнього храму та ліквідація останнього священика, адже, як писав у своєму листі Дзержинському завідувач відділу ВНК Самсонов, «комунізм і релігія взаємно виключаються». І в цьому ж листі: «Зруйнувати релігію не зможе ніякий інший апарат, окрім апарату ВНК... За останній час у своїх планах із розкладання церкви НК зосереджує всю свою увагу на попівській масі. Тільки через неї, шляхом довгої напруженої кропіткої роботи, ми зможемо зруйнувати і розкласти церкву до кінця...».

Войовничий атеїзм, що став державною політикою, — це масштабне Богоборство, в ненависті якого згорали храми, культурні цінності й мораль. Радянська влада довго приховувала свої злочини проти Церкви і народу, й лише після розвалу СРСР стали відомі їх масштаби. Одним із цих злочинів було пограбування храмів. У своїй книжці «Спогади про Києво-Печерську лавру» професор 
І. Никодимов писав, що серед вилучених в обителі скарбів були дари Хмельницького, Мазепи, російських царів — образи, панагії, ризи ікон тонкої ювелірної роботи. «Мені передавали, що в Лаврі було взято не менше 4 пудів золота (пуд — 16 кілограмів), близько 4 фунтів діамантів, близько 700 пудів срібла і багато інших коштовностей». За підсумковою відомістю, складеною в листопаді 1922 року, у храмах було забрано 33 пуди золота, 23997 пудів срібла, 35670 діамантів на суму 4650810 золотих рублів. Серед вилучених у ті роки цінностей і рака святого Афанасія, патріарха Константинопольського, що перебувала у Мгарському монастирі поблизу Лубен. У XVII столітті цей святитель, повертаючись з Московії до Цареграда, захворів і захотів залишитися в обителі на березі Сули, де й спочив. З часом патріарха канонізували, а його мощі помістили в саркофаг з чистого срібла, прикрашений сценами із біблійного життя. У 1922 році з Харкова у Мгар приїхав нарком Середа з листом від Петровського, який і забрав раку вагою 4 пуди і 10 фунтів. Комісари з освітою три класи, багато хто з них взагалі не мав ніякої освіти, християнські святині, а це одночасно й мистецькі шедеври, оцінювали, як вторсировину, на вагу. Вироби з дорогоцінних металів рубали на шматки, щоб зручніше було здавати, діаманти виколупували, як ядро з горіха.
У роки громадянської війни із дзвіниці, збудованої на місці, де любив молитися Афанасій, зняли дзвони й переплавили на гармати. Історія Мгара, одного з найкрасивіших монастирів України, розпочинається у 1619 році. До його будівництва доклалися гетьмани Самойлович і Мазепа, тут бували декабристи Павло Пестель, брати Муравйови-Апостоли та Бестужев-Рюмін, класики української літератури Іван Котляревський, Євген Гребінка, Тарас Шевченко, що вже само по собі робило обитель історичною пам’яткою. Незважаючи ні на що, у 30-х радвлада на території монастиря облаштовує так званий патронат, насправді концтабір, де утримували дітей ворогів народу. У 1937-му тут розміщують військову частину, а після війни, у 1946-му, — військові склади, потім піонерський табір. Коли на території монастиря стояли військові, у Свято-Преображенському соборі, який поєднав риси давньоруського зодчества XI—XII століть і більш пізнього українського козацького бароко, облаштували тир. Стріляли по іконах, написаних на стінах. Один з образів, ліворуч від центрального входу, реставратори залишили таким, яким побачили, — подзьобаним кулями.
Нині монастир належить УПЦ Московського патріархату, що була і залишається провідником московської політики на українських землях і ніколи не шанувала історії та традицій народу, на землі якого діє. Ніде, ні на вході до обителі, обнесеної мурованим парканом, ні на соборі, немає навіть згадки про будівничих монастиря — гетьманів і козацьку старшину. Як немає й згадки про те, що тут поховано Київського митрополита Йосипа Нелюбовича-Тукальського, сподвижника гетьмана Петра Дорошенка. Коли після Полтавської битви Мгар відвідав Петро I і почув, що тут спочиває ненависний йому митрополит, який завжди і скрізь відстоював українські ідеї й категорично виступав проти змосковлення, то наказав викопати його тіло й замурувати у стіні, щоб і сліду не залишилося. Минуло понад 300 років, а в монастирі ні меморіальної дошки на честь митрополита, ні молитви за нього. Немає інформації про цього діяча і в місцевому краєзнавчому музеї.
Неповага до українського проявляється і в тому, як нинішні господарі нищать архітектурний ансамбль монастиря, що є пам’яткою архітектури загальнодержавного значення. Років зо два тому поруч із дзвіницею, збудованою у 1785 році, якраз навпроти собору, що зачаровує красою декору і ліпнини, звели два двоповерхові, обшиті пластиком будиночки, що ховаються від стороннього ока за вітами дерев. Торговельні ятки, в яких продають кефір і випічку, з’явилися і на центральній алеї монастиря. Ці будки-прибудови личать історичній пам’ятці, як постоли до вечірньої сукні. Цікаво, хто давав і чи взагалі давав дозволи на хаотичне «пластикове» будівництво на території пам’ятки архітектури?
Це далеко не єдиний випадок, коли московська церква нищила і нищить давні храми, збудовані в українському стилі. «Поряд з виплеканими в XVI, XVII і XVIII століттях ренесансними і бароковими грушоподібними гранчастими верхами в панораму наших міст і сіл входять церкви з класицистичними портиками, невластиві шатрові верхи, цяцьковані краплені баньки на тонких барабанах, чого в Україні ніколи не було», — каже мистецтвознавець професор Дмитро Степовик. Відомий науковець зазначає, що імперські структури століттями всіма силами намагалися витравити із свідомості пастви будь-які згадки про колишню незалежність Київської митрополії. У тому числі насадженням свого архітектурного стилю. У запропонованому імперією «нововізантійському» стилі, що насправді являв набір різних стилів, часом дисонуючих між собою, були збудовані в Києві Володимирський собор, Трапезна церква в Лаврі, Покровська церква та багато інших храмів по всій Україні, зазначає Д. Степовик. Чимало храмів перебудовували, піднімаючи над ними шатроподібні куполи, які насправді були стилізованими копіями шатрів ординців, побут і культуру яких московіти перебрали на себе.
Прикладом понівеченого представниками УПЦ МП храму є дерев’яна церква Благовіщення 1587 року, що в Коломиї на Прикарпатті. До радянської окупації вона належала греко-католицькій громаді, після 1991 року перейшла до УПЦ МП, яка зруйнувала її настільки, що храм виключили із списку пам’яток ЮНЕСКО. Нещодавно місцева громада повернула собі споруду, де, як кажуть коломийчани, господарювала «московська секта», і виявила там «ікону» із зображенням голого відомого українського політика-патріота. Що мала символізувати така мазанина, можна лише здогадуватися.
Козаки, а тепер і український політик, зображуються в церквах УПЦ МП грішниками, що горять у пеклі. А ось російські князі і царі — обов’язково святими. У сонмі цих «святих» цар Микола II, канонізований разом із розстріляною більшовиками родиною на Уралі. Ще за життя його назвали «кривавим». 4 травня 1896 року на честь коронації імператора на полігоні московського гарнізону, Ходинському полі, була запланована роздача простому люду продуктових пайків. Щоб отримати «царську милість» люди з усієї губернії почали збиратися на полі з вечора. Якщо у наш час, у XXI столітті, за безплатним олів’є у Севастополі чи цукерками в Курську, які російські політики по-барськи роздають до свят, влаштовують штовханину, то можна лише уявити, якою була тиснява в давніші часи.
На Ходинському полі ще до світанку в натовпі загинули перші люди. Загалом тут затоптали майже 1400 осіб, хоча вважається, що в реальності жертв було більше. Дізнавшись про сотні загиблих, святий для РПЦ Микола II не висловив ні співчуття, ні жалю, і як ні в чому не бувало продовжив святкування з балом і феєрверками. Прізвисько «кривавий» цар отримав не лише через Ходинську трагедію, а й тому, що проводив реакційну внутрішню і зовнішню політику, посилив репресії проти поневолених народів.
Микола II залишався глухим і сліпим, коли йшлося про біди людей. Бідність і відсутність надії на краще життя вивела народ 
9 січня 1905 року на вулиці Петербурга. Цього дня демонстрація, що йшла з чолобитною до імператора, була розстріляна — загинули понад 200 людей, сотні отримали поранення. Після кривавої неділі Росією прокотилася хвиля страйків, які охопили Харків, Київ, Одесу, Катеринослав, Миколаїв (українці і тоді показували приклад громадянської активності). За Миколи II Російська імперія вступила в Першу світову війну. Міністр закордонних справ Австро-Угорщини граф Оттокар Чернін (1872—1932) у своїх мемуарах писав: «Росія створила безвихідну ситуацію і викликала світову війну». Царя надихала перспектива переможної війни на Балканах, йому був необхідний домінуючий вплив у цьому регіоні, контроль над Константинополем. Серед трофеїв бачився і «ісконно рускій город» Львів. Унаслідок амбіцій Миколи II на фронтах Першої світової загинули 10 мільйонів людей, 21 мільйон було поранено.
Відомо, що цар і верховний головнокомандувач російської армії  
2 березня 1917 року зрікся престолу. За кілька днів його заарештували і відправили в Тобольськ, потім в Єкатеринбург, де в ніч із 16 на 17 липня 1918 року разом із сім’єю й обслугою розстріляли. Розстріл царської сім’ї був санкціонований Радою народних комісарів і ВЦВК. Уральська рада робітничих, селянських і солдатських депутатів на своєму засіданні прийняла постанову про страту відповідно до рішення Раднаркому. Чекіст Янкель Юровський, який керував розстрілом, уранці того ж дня офіційно повідомив у Москву, що царя страчено, а його сім’ю евакуйовано. А ввечері главі російського уряду Якову Свердлову направляє шифрограму: «Все сімейство спіткала така само доля, що і главу. Офіційно сім’я загине під час евакуації». Нащадки Романових вважають, що до розстрілу імператора причетні Ленін і Свердлов, котрі давали відповідні розпорядження. Перед розстрілом царська сім’я була пограбована. Діаманти, викрадені більшовиками в неї, радвлада витратила на підтримку лівого руху в Західній Європі та фінансування комуністичної газети у Британії, про що свідчать розсекречені архіви британської контррозвідки МІ-5.
За час, що минув від тих кривавих подій, в РПЦ, а відповідно і УПЦ МП, глибоко вкорінилося так зване «політичне православ’я». Його можна назвати ще «імперсько-більшовицьким», що не має нічого спільного з вірою. Для прихожан московської церкви святі ті, на кого вкаже духовенство, а духовенству — влада. Тож у храмах, як на території курорту у Миргороді, поряд з образами Ісуса Христа — «кривавий» Микола, у Росії — Сталін. Історія з бюстом останнього російського царя у сквері біля каплиці поряд із будівлею кримської прокуратури, що «замироточив», стала анекдотичною. Про «чудо» в ефірі «Царьград ТВ» заявила так званий екс-прокурор Криму, а нині депутат Держдуми РФ Наталія Поклонська, яка 9 травня минулого року вийшла на акцію «Безсмертний полк» з портретом Миколи II, прирівнявши його до учасника Другої світової. У своєму телеінтерв’ю Поклонська розповідала, що до бюста царя стали приходити з хворими дітьми, «щоб прикласти їх, аби зцілилися». «Це диво, яке не пояснять ні вчені, ніхто. Бачите, як государ нам допомагає!» І справді, після цих заяв до бюста потяглася вервечка вірян, загрузлих в «політичному православ’ї», але абсурдність ситуації була настільки очевидна, що УПЦ МП довелося відмовитися від чергової піар-акції.
Про те, що московська церква у своїй діяльності керується не Божими настановами, а політичною доцільністю й ідеями месіанізму, свідчать і заяви президента РФ Путіна, який під час відвідин Валаамського монастиря порівняв забальзамованого Леніна зі святими мощами на Афоні, кодекс будівника комунізму із Священним писанням, «сублімацією, випискою з книги», а комунізм з новою релігією. Ці слова прозвучали як виправдання звірств і святотатств в часи СРСР, геноциду українців, розкуркулення, депортації цілих етнічних груп, злочинів проти людяності, що чинилися будівниками комунізму. За підрахунками професора Гавайського університету Рудольфа Руммеля, автора наукової праці «Смертельна політика: Радянський геноцид і масові вбивства з 1917 року», лише за період правління Сталіна кількість жертв серед цивільного населення становила 51 мільйон 755 тисяч, з яких майже 40 мільйонів померли і були страчені в таборах ГУЛАГу. Злочини ленінців-сталіністів в РФ, на відміну від України, так і не було засуджено ні суспільством, ні церквою. Більше того, тиранів прославляють, їм ставлять нові пам’ятники, які освячує духовенство, а інакодумців переслідують. Французький філософ, лауреат Нобелівської премії, на-
званий «Совістю Заходу», Альбер Камю писав: «Коли релігія поєднується з політикою, народжується інквізиція».

ДАЛІ БУДЕ.

Науковий консультант — доктор церковно-історичних наук, проректор з наукової роботи Київської православної богословської академії протоієрей Віталій Клос.

 

Мгарський монастир у Лубнах на Полтавщині.

 

Фото автора.