Минулий 2018 рік увійде в історію як важливий етап на шляху розбудови української держави і захисту її суверенітету й недоторканності кордонів від агресивної Росії, що окупувала Крим і п’ятий рік веде війну на Донбасі. Як рік наукової дискусії про державотворчі перспективи, становлення української політичної нації, пошуки витоків української державності й змісту національної (державної) ідеї.

Фрагмент Великої мапи аль-Ідрісі із зображенням міст Русі-України: Кийав (Київ), Беразлав (Переяслав), Галісія (Галич). 

З книги Тетяни Лютої «IMAGO URBIS: Київ на стародавніх мапах».

 

100 років з часу затвердження тризуба Державним гербом Української Народної Республіки.

 

Проголошення III Універсалу Центральної Ради, згідно з яким постала УНР. Київ. Софійська площа, 7 (20 листопада) 1917 року. У центрі — очільники УНР Симон Петлюра, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко.

 

Впродовж століть українці носили тавро, поставлене Російською імперією, — «малоросс», «хохол», «младший брат». А також комплекс неповноцінності, меншовартості, закладений нам «братнім» народом силою через агресію, війни (перша війна проти Київської Русі Володимиро-Суздальським князівством датується 1169 роком, винищення міст і сіл під час збройного протистояння 1658—1689 років, спалення Батурина, катування тисячі козаків-мазепинців у Лебедині Петром I), анексію Київської митрополії, заборону українського слова, книгодрукування, культури, напад на УНР і встановлення тоталітарного більшовицького режиму з його Великим терором і трьома голодоморами, депортацію в Сибір мільйонів людей з Криму і Західної України після Другої світової. Українському суспільству, що піднялося на Революцію на граніті, Помаранчеву революцію і Революцію Гідності, врешті-решт вдалося подолати постколоніальний і постгеноцидний синдром. Українці, незалежно від віку й регіону проживання, самоідентифікують себе українцями, нащадками творців давніх держав, що існували на наших теренах, військових і культурних традицій, започаткованих тисячоліття тому. В цьому сила перших добровольчих батальйонів, які зупинили наступ ворожої армії у 2014 році і протистоять російсько-терористичним військам на сході.
Російська агресія проти України почалася з агресії інформаційної. З вивищення «русского мира» і приниження, нівелювання всього українського. Попереду танків і спецпризначенців РФ пускає пропагандистів, які щодня зомбують з екранів телевізорів, в радіоефірі, зі сторінок газет слухача і читача. За їхніми методичками, Україна — це окраїна «русского мира», українська мова — «наречие», а український народ — народ бездержавний, не здатний до самоуправління й цивілізаційного поступу.

Від Трипілля до Антського царства

Якнайкраще про народ, який населяв терени сучасної України шість-сім тисяч років тому і від якого ми успадкували хліборобські традиції й культуру гончарства, прикрашання хат і хатнього побуту, розповідає непідкупна археологія. Дослідники називають цей народ трипільцями. Археологічна культура отримала свою назву від села Трипілля Обухівського району на Київщині, в центрі та на околиці якого археолог Вікентій Хвойка знайшов поселення другої половини V тисячоліття до н. е. та велику кількість керамічного мальованого посуду. На території України знайдено майже 2300 пам’яток Трипільської культури в 19 областях. Найбільше в Івано-Франківській та Чернівецькій областях — по 300 в кожній, по 150—250 у Черкаській, Київській, Вінницькій, Хмельницькій та Тернопільській. Відомо понад 20 поселень і могильників у межах сучасного Києва, зокрема й на території Києво-Печерської лаври.
Учені вважають, що трипільський світ був значно більшим, ніж той, який ми бачимо. Про це свідчить той факт, що за останнє десятиліття лише на території Київської області кількість відкритих трипільських пам’яток збільшилася на 30 відсотків. На думку дослідників, кількість поселень часів Трипілля в Україні може сягати щонайменше 5000.
На думку дослідників, Трипільська культура виникла на Прикарпатті на основі кількох археологічних культур доби неоліту. Вже з кінця V тисячоліття до н. е. на території нинішніх Черкаської, частково Київської областей з’являються трипільські протоміста, що займають територію від 100 до 450 гектарів. Найімовірніше, що в V—IV тисячоліттях до н. е. це були найбільші міста у світі. Чисельність мешканців у них сягала 15—20 тисяч осіб. Палеодемографічне моделювання дозволяє стверджувати, що в часи Трипілля територія сучасної України була одним із найбільш населених місць на планеті. А ще це один із центрів розвитку світової цивілізації.
Понад тридцять років Трипільську культуру досліджує кандидат історичних наук Олексій Корвін-Піотровський. На Черкащині — у Доброводах та Тальянках, де колись стояли протоміста, — він знайшов та дослідив кілька жител гончарів, гончарні горни, тік, яким шість тисяч років.
— Ці знахідки мають величезне значення для науки, адже подібних у світі ще не було, — каже археолог. — Ні в Європі, ні в Межиріччі, ні на американському континенті.
Відкопаний горн розміром 2х3 метри справді унікальний. Він багатоканальний, має арочне склепіння, димар, об’єм випалювальної камери — сім кубометрів. Козли в печі зроблено з глини і кераміки.
— Знахідка дає чимало нового матеріалу для визначення технологічного рівня тогочасного суспільства, — додає Олексій Корвін-Піотровський. — А ще дає змогу реконструювати спосіб життя людей, які мешкали в давнину, продукує нові робочі гіпотези.
Трипілля подарувало людству не один десяток винаходів — двоповерховий будинок, а також піч, двері, вікна, поріг, горище; вертикальний ткацький і свердлильний верстати, тротуар, сани і віз, серп, металеву сокиру, стіл, лаву, взуття, одяг, рушник, гроші, календар, дитячі іграшки, різноманітний посуд — миску, горня, глечик, ложку, зерновик. А ще хліборобські технології, технології містобудування, виплавки міді. А українцям — ще й мистецтво розмальовування хат, прикрашання одягу, вірування й традиції.
— Щоб зрозуміти давність Трипільської цивілізації, — каже київський краєзнавець Володимир Перегуда, — треба уявити, що події, які описує Гомер в «Одіссеї», відбувалися більш ніж через дві тисячі років після занепаду у самому центрі сучасної України, на берегах Дніпра, Бугу, Дністра, Росі, величезних протоміст — «трипільських Вавилонів». Останні трипільці мешкали на наших теренах майже 5 тисяч років тому, у ті давні часи, коли будувалися найбільші єгипетські піраміди.
Отже, на наших теренах проживав настільки давній народ, що назву його не зафіксовано в жодних стародавніх записах, вона загубилася в глибині тисячоліть.
Побутує думка, що саме від Трипілля починається Держава Україна. І хоч справедливо зазначає відомий український учений В. Петров, що між сучасними українцями й людністю епохи неоліту лежить кілька етапів етнічних трансформацій, духовна та культурна спорідненість трипільської та сучасної української цивілізацій беззаперечна. Обидві вони займають обшири від Карпат до Дніпра, трипільські племена збирали врожаї майже на тих самих полях, що й ми, будували свої поселення й протоміста на берегах тих самих річок, там, де й нині стоять міста і села. Директор Державного історико-культурного заповідника «Трипільська культура», що в селі Легедзине на Черкащині (в його фондах зберігаються тисячі трипільських артефактів), Владислав Чабанюк, каже, що вивчаючи їх, розумієш: скільки років гончарству — стільки років й Україні.
Якщо за часів Трипілля наші пращури будували протоміста, то в IV столітті н. е. вони створюють протоукраїнське державне об’єднання — Антське царство. Відомий історик Михайло Грушевський називає його давньоукраїнською державою, оскільки анти, на його думку, це давні українці. Їхня держава проіснувала майже три століття — від початку IV до початку VII століття н. е.
Готський історик Йордан розповідає, що вони жили між Дністром і Дніпром. А Прокопій Кесарійський пише, що їхні оселі сягали на сході Азовського моря, а на заході — долини Дунаю. Можна припустити, що анти займали область лісостепу від Карпат до Сіверського Дінця, де існувала відома Черняхівська культура, яку пов’язують з цими племенами. У період свого піднесення їхня влада поширювалася на землі від Дону до частини території Балкан. Йордан, як і візантійський історик Прокопій Кесарійський, у своїх працях VII століття н. е. охарактеризував громадсько-політичний лад антів як демократію. Зокрема, Прокопій пише, що «Слов’янами (склавинами) і антами править не один муж, а здавна вони живуть громадським правлінням, і так усі справи — добрі чи лихі — вирішують спільно». Ймовірно, Антське царство було федерацією слов’янських племен, на чолі яких стояли вожді-воєводи. На етапі становлення і формування Антського союзу влада царя була тимчасова і виборна.
У писемних джерелах VI—VII століть згадуються царі, яких називали рексами, цього одного з найвідоміших слов’янських угруповань початкової доби середньовіччя — Боз, Ардагаст й інші. Анти мали не лише свою форму й структуру державного управління, оскільки під час вирішення державних питань (оборони, військових походів, укладення мирних договорів) вони скликали раду племінних старшин, а в разі необхідності — й народні збори (віче) усіх антів, а й сильну військову організацію.
Найактивніші міжнародно-правові відносини Антське царство мало з Візантійською імперією, яка не просто визнала антів повноправним суб’єктом міжнародного права, а й укладала з ними мирні договори. Джерела зафіксували успішні походи антів на Візантію у 493, 499, 502, 527 роках, у 530-х, 550—551, 584, 586—588, 597 роках. Попри систематичні війни даних про порушення антами звичаїв і законів війни чи жорстоке поводження із заручниками немає. Навпаки, офіційні візантійські джерела повідомляють, що захоплені під час війн полонені за викуп могли повернутися додому або з власної волі залишитися там як вільні особи.
Від початку VII століття анти перестають згадуватись у писемних джерелах. Їхнє місце посіло нове і більш обширне об’єднання — Русь, осереддям якої були найбільш розвинуті землі антів. Ця держава успадкувала і демократичні форми правління Антського царства, що свідчить про тяглість української історії й традицій нашого народу.

Бертинські хроніки — найдавніша писемна згадка про Русь-Україну

Нещодавно Франція передала до України копії витягів із Бертинських хронік (Les Annales Bertiniani), що зберігаються в бібліотеці міста Сент-Омер та вважаються найдавнішою згадкою про Русь-Україну. Хроніки, їх ще називають Бертинські аннали, створено Пруденцієм — придворним капеланом імператорів франків Людовика Благочестивого (814—840) і його сина Карла II Лисого. Названо унікальний документ за абатством святого Бертина у Північній Франції, де було знайдено рукопис. За свідченням Бертинських анналів, 839 року імператор Візантії Теофіл переслав до двору Людовика Благочестивого послів «хакана росів», які не могли повернутися прямим шляхом додому.
«У 839 році до імператора Людовика I прибуло посольство візантійського імператора Теофіла, який прислав також... деяких людей, які стверджували, що вони і народ їх називаються рос (Rhos); їхній король (лат. rex) має титул хакана (лат. chacanus) і послав до нього (Теофіла), як вони стверджували, заради дружби...», — повідомляється в Бертинських анналах. Теофіл просив, щоб імператор допоміг безпечним шляхом через його імперію повернутися послам русів додому, бо шлях, яким вони прибули до Константинополя, лежить через варварські землі, які населяють войовничі народи. Хроніки розповідають, що імператор дізнався про походження послів, вони з народу шведів, тож, вважаючи їх розвідниками, а не послами, він вирішив їх затримати до того часу, доки не з’ясується, звідки подорожні і які їхні наміри. Про це Людовик I вважав за потрібне «повідомити Теофілові, а також про те, що з любові до нього прийняв їх ласкаво і що, якщо вони виявляться гідними довіри, він відпустить їх, надасть можливість безпечного повернення на батьківщину і допомогу; якщо ж ні, то з нашими послами відправить їх перед його (Теофіла) очі, аби той сам вирішив, як з ними вчинити». (Ann. Bert., 
a. 839, р. 30—31).
До часу утворення Київської Русі налічувалося понад 100 слов’янських племен, які були об’єднані у 14 великих союзів: поляни, деревляни, уличі, тиверці, дуліби, бужани, волиняни, хорвати, сіверяни, в’ятичі, радимичі, дреговичі, кривичі, ільменські слов’яни. Так, союз племен радимичів мав вісім племен, в’ятичів — шість. За союзом закріплювалася назва племені, яке об’єднало їх. Як наголошує Ігор Бойко, у басейні трьох річок — Росі, Росавиці й Росави — на правобережжі Дніпра у VI столітті сформувався полянський союз племен, який пізніше став центром об’єднання східних слов’ян. «Найімовірніше, корінь згадуваних нами гідронімів дав назву державі — «Русь». М. Грушевський зазначав: «Ім’я Руси заявляється в Україні далеко скоріше ніж в другій половині IX віка, і вже від IX в. у арабських географів воно спеціально прив’язується до Київщини: аль Джайгані, дуже авторитетний географ, що писав при уряді великаго визира Саманидів, володарів Хорасана (край на півд. схід від Каспийського моря), а черпав свої відомости ще з старшого джерела, середини IX в. як здається, розрізняє в Руси три групи чи племени, і властива Русь для нього — се Київщина: «Їх володар живе в Київі (Куябі)», — пише дослідник.
Доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка Василь Лизанчук слушно зауважує, що інше західноєвропейське джерело ІХ століття — «Баварський географ» — свідчить, що руси в середині ІХ століття господарювали у Центрально-Східній Європі, вони були головним незалежним народом на землях між хозарами й уграми.
«Під «Руською землею» або «Руссю» (давньоукраїнською державою) розуміли територію Середнього Подніпров’я, визначену містами Київ — Чернігів — Переяслав (землі полян, деревлян, сіверян). «Тільки до цих земель і міст вживали термін «Русь». Ні Новгородська земля, ні Суздальська (як і решта приєднаних до Києва земель), на думку сучасників, Руссю не були», — наголошує Ігор Бойко. У першому Новгородському літописі можна прочитати про поїздки новгородців «у Русь» (тобто в Київ, Чернігів або Переяслав). Так само «в Русь» їздили із Ростова, Суздаля, стверджує Василь Лизанчук.
До того часу, коли було написано Бертинські хроніки, належить і найперша згадка про Русь в арабській літературі — середньоазійський учений IX століття аль-Хорезмі у підготовленому між 836—847 роками творі з географії «Книги картин землі» називає річку Друс (Дніпро), яка бере початок з Руської гори.
Свого розквіту Київська Русь досягає за правління хрестителя князя Володимира і його сина Ярослава Мудрого. Обидва правителі розширюють та зміцнюють кордони давньоруської держави, будують системи укріплень з містами-фортецями, зміцнюють військо, зводять храми зі школами і бібліотеками, встановлюють дружні відносини з сусідніми країнами.
Спадкоємицею Київської Руси стала Галицько-Волинська Русь, а не протомосковське Володимиро-Суздальське князівство, як це маніпулятивно нав’язують нам апологети загальноросійської єдності трьох «братніх» народів — російського, українського і білоруського. Один з їхніх міфів — спільні походження, історія й культура, давньоруська мова.
Михайло Грушевський доводив, що Київська Русь була створена давніми українцями, автохтонами, які з давніх часів проживали на цій території. Ця схема обґрунтовувала самобутність, окремішність і безперервність історичного буття українського народу.
Дослідники давніх хронік, доктори історичних наук Володимир Сергійчук, Ольга Щодра, Іван Патриляк та інші пропонують офіційно встановити День української державності, якій щонайменше 1180 років.
Відомий історик Володимир Сергійчук у своїх дослідженнях етногенезу та націостановлення українців посилається на європейські джерела. Він наголошує, що «світ здавна і чітко вирізняв межі українського розселення. Наприклад, 1540 року французький посол у Венеції Пелісьє, інформуючи свого короля про події в Туреччині, часто згадував славнозвісну султаншу Роксолану, зазначаючи при цьому її українське походження і наголошуючи, що «мешкають ці руські від Карпатських гір до Борістена та Понта Евксінського». На карті Європи 1571 року, що зберігається в бібліотеці Ватикану, є надпис «Росія-Русь», що покриває нинішню Галичину, Холмщину, Підляшшя і Полісся з Любліном, Холмом, Львовом, а кордон між Польщею та Руссю на мапі вказано по Віслі. Таких карт і свідчень європейських дипломатів і мандрівників про межі розселення українців чимало. Нагадаємо слова ще одного діяча — французького генерала маркіза Габріеля де Кастельно, який у своїй праці у 1820 році про українців писав: «Численна нація ця простягається від кордонів Орловщини до меж Угорщини і займає, без жодної мішанини, Херсонщину, Харківщину, частини Курщини і Вороніжчини, всю Полтавщину, Чернігівщину, Київщину, Поділля, Волинь, частину Мінщини, більшу частину Галичини — і все населення без жодної різниці в звичаях і норовах...».
У центрі Москви нещодавно претенденти на давньоруську історію (сама ж Москва з’являється як улус Золотої орди, фінно-угорське населення тих земель належить до Дяківської культури, предків літописного племені меря, племен мещера і голядь) встановили пам’ятник хрестителю Києва Володимиру Великому, його іменем називають військові кораблі, йому присвячують виставки й конференції. При цьому сором’язливо замовчують той факт, що княжим знаком Володимира Київського був тризуб — його карбували на монетах, срібниках і злотниках, на печатках митників, через століття він став гербом Української Народної Республіки, а з 1991 року — і незалежної України. Це ще один із доказів тяглості й безперервності української історії від найдавніших та княжих часів, у Москві ж тризуба бояться, як чорт ладана. Під час російсько-української війни на Донбасі, яку веде РФ у тому числі й за нашу історію та право мати свою «колыбель крещения», добровольцю із Львівщини Василю Пелишу «брати» відрубали руку до самого плеча, де було татуювання тризуба.

«В своїй хаті своя й правда»

24 серпня 1991 року Актом проголошення незалежності України було відновлено українську державність. Заступник голови Українського інституту національної пам’яті Володимир Тиліщак зазначає: «Українська держава успадкувала традиції державотворення від Русі, Галицько-Волинського князівства, Великого князівства Литовського, Козацької держави, української державності початку ХХ століття. Проголошення незалежності 24 серпня 1991 року стало логічним завершенням процесу українського державотворення».
Сучасна наша держава — спадкоємиця УНР, тож нині ми говоримо про 100-річчя відродження української державності. В часи Української революції українці утвердили державні кордони, мову, гроші, символіку (герб, гімн і прапор), створили боєздатне військо, отримали визнання світової спільноти.
Про непереборне бажання українців порвати московські пута й мати власну незалежну соборну державу свідчить маніфестація в Києві, що відбулася 19 березня 1917 року. Тоді на підтримку Української революції на Софійську площу вийшло 100 осіб: вояки, робітники, студенти, учні гімназій, діти з притулків, службовці, члени українських товариств. Учасниками маніфестації було 14 військових оркестрів і п’ять хорів. Як писав Михайло Грушевський, «весь Київ, можна сказати, виступив: одні в процесіях, інші на них дивитись». За його висловом, ця маніфестація засвідчила, що «українство — се не фікція в головах гуртка романтиків чи маніяків-інтелігентів, а жива сила» над масами, яка «їх рушає й підіймає».
Подіям у Києві передувала 25-тисячна українська маніфестація у Петрограді, що відбулася 12 березня на честь Шевченківського свята під гаслом «Нехай живе вільна Україна у вільній Росії».
Створена в результаті української національно-визвольної революції Центральна Рада ухвалила низку важливих законів для налагодження життя держави — про громадянство, грошову одиницю, армію, державний прапор і герб, про землю, восьмигодинний робочий день. Створено систему вищих органів влади УНР: парламент — Українську Центральну Раду з Малою Радою, що діяла між її пленарними засіданнями, уряд — спершу Генеральний Секретаріат, а потім Раду Народних Міністрів, з генеральними секретарствами й міністерствами. Постали Український державний банк, Генеральний суд, Українська телеграфна агенція. Встановлено перші дипломатичні відносини з іншими державами. УНР стала суб’єктом міжнародного права.
Лише зовнішня агресія та внутрішні протиріччя не дали можливості зберегти цю державу. У 1918 році московсько-більшовицьке військо наступає на Київ. Захищати українську столицю вирушають добровольці, серед яких багато студентів. Під Крутами, за 130 кілометрів на північний схід від Києва, 29 січня зав’язався бій, який тривав шість годин — чотиритисячній більшовицькій армії Муравйова протистояли майже 400 київських студентів і бійців вільного козацтва. В бою загинуло 70—100 українських вояків, 27 потрапили в полон. Муравйовці жорстоко знущалися з юнаків, а потім їх розстріляли.
Учень сьомого класу Григорій Піпський зі Старосамбірщини перед розстрілом почав співати «Ще не вмерла Україна», за ним заспівали інші... Ціною власного життя ці юнаки затримали наступ противника на столицю на чотири дні, що дало можливість українській делегації підписати Брест-Литовський мирний договір, який врятував молоду українську державу.