Діорама битви у музеї Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника.
Фото з відкритих джерел.
Про Корсунь-Шевченківську наступальну операцію січня-лютого 1944 року є багато мемуарів радянських воєначальників та істориків. Битва, Корсунський котел, український Сталінград — так називали наймасштабнішу в історії України воєнну операцію. Втрати ворога в тих боях — 55 тисяч убитими і пораненими, понад 18 тисяч взято в полон. Утім, значних втрат зазнала й Радянська армія, кинувши в бій щойно мобілізованих селян, ненавчених і необмундированих юнаків. Про причини загибелі українських новобранців почали писати дослідники цієї битви лише після проголошення незалежності України.
Епіцентром битви стали села Шендерівка, Комарівка та Хильки тодішнього Корсунського району. Ось як згадував про визволення Шендерівки Сергій Смирнов, письменник та редактор фронтової газети «Мужність»:
«Німці намагались будь-що втримати село, і нашій піхоті з труднощами довелось відвойовувати вулиці, забиті бойовою технікою і машинами. Радянські танки городами наближались до південної околиці села. Вона була забита уцілілими німецькими машинами і обозами... Удар з тилу відразу зсунув з місця всю фашистську колону, що розтяглась на кілька кілометрів... Колона втратила будь-який порядок, розсипалась, розтеклась полем. Групи німецьких солдатів у паніці кинулись геть від Шендерівки до Комарівки та Хильок».
Із нагоди 20-ліття битви у центрі Шендерівки встановлено гранітний обеліск із написом: «Тут 17 лютого 1944 року було остаточно розгромлено Корсунь-Шевченківське угруповання німецько-фашистських загарбників військами Радянської армії». Понад півтисячі радянських воїнів, які загинули при визволенні села, лежать у братській могилі.
Про героїзм військових сказано і написано немало. Досить згадати, що 23 частинам та з’єднанням радянських військ було присвоєно почесне найменування «Корсунських», 6 — «Звенигородських». Понад 100 солдатів і офіцерів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. До речі, свою першу зірку Героя саме за Корсунь-Шевченківську битву одержав льотчик, який згодом став космонавтом, Георгій Береговий. Він кілька разів приїжджав до Корсуня-Шевченківського і брав участь у святкуванні ювілеїв битви.
Безприкладний героїзм і мужність виявили під час тривалої, майже 30-денної, воєнної операції мирні жителі села Шендерівки. Ось як про це розповідав колишній агроном тутешнього колгоспу Микола Авраменко:
— У лютому 1969 року, напередодні 25-ліття Корсунь-Шевченківської битви, у центрі села зустрічали групу ветеранів на чолі з маршалом Іваном Конєвим. Я запитав Івана Степановича, що йому як командувачу військ найбільше запам’яталося з тих подій.
Він відповів: «Героїчні люди ваших сіл Шендерівки, Комарівки, Хильок. Без їхньої допомоги у ті важкі дні битви воїнам було б дуже скрутно...»
Зима 1944-го почалася з тривалої відлиги. Глинистий чорнозем під тисячами солдатських ніг і сотнями коліс перетворився на густе в’язке місиво.
Дороги стали нездоланною перешкодою для обозів, і солдатам доводилось обходитись скромним харчовим пайком. Коли вони стояли в селах, їх охоче годували селяни. Складніше було з боєприпасами. І тут на допомогу знову прийшли місцеві жителі.
По узбіччях доріг, польовими стежками, через байраки і пагорби потяглися вервечки людей — підлітки, жінки і старики у мішках несли по одному чи два снаряди чи кілька мін. Долали кілька кілометрів й знову йшли по черговий вантаж. «Важко підрахувати, скільки тонн боєприпасів перенесли нам добровільні помічники», — такими словами завершив свої спогади Іван Конєв.
Чимало матеріалів сільського музею розповідають про мужність жителів Шендерівки та їхню активну участь у визволенні села. Особливо вражає історія сільського підлітка Петра Дорошенка. Коли з боку сусіднього Стеблева посунули німці, хлопець кинувся допомагати кулеметникам, котрі стримували наступ ворога. На його очах під шквальним вогнем окупантів уся обслуга загинула. Петро залишився сам на сам з ворогом, який наближався до його позиції. Він строчив із кулемета, доки не скінчились патрони. Щоб не бути захопленим німцями, хлопчина почав відступати до села, й тут його наздогнала ворожа куля. Мати після довгих пошуків знайшла загиблого сина у снігу... Поховала свою дитину біля рідної хати. Після війни тіло 15-річного героя перепоховали до братської могили.
Селянка Марія Медвідь, яка жила на околиці села, дала притулок нашим розвідникам. Фашисти приступом взяли подвір’я, частина розвідників загинула, інших облили бензином і заживо спалили. Марію разом із двома малолітніми дочками нелюди розстріляли...
Мирон Кияниця допоміг втекти пораненому танкістові, який був захоплений ворогами у підбитому танку. Іван Юхименко з дружиною Меланією сховали розвідника Чоботкова під піччю своєї згорілої хати. Меланія більше трьох діб поралася біля згарища, маскуючи цим Чоботкова. Літ через п’ять після війни Чоботков приїздив у село і знайшов своїх рятівників. Ольга Крупко (Кирпушко) врятувала життя пораненому радянському офіцерові. Павлина Засядьвовк, дружина фронтовика, дала прихисток групі розвідників і встигла подати сигнал тривоги про наближення ворогів. Ціною власного життя врятувала групу червоноармійців. Похована з військовими почестями. Сільський хлопчина Володя Гніденко викрив засідку німецького автоматника на вершині водонапірної башти, і його знищили пострілом снайпера. Володю посмертно нагороджено медаллю «За відвагу».
Партизани Дмитрівських та Киданівських лісів харчувались хлібом із Шендерівського вальцевого млина. Борошно їм постачали працівники млина Кость Сімшаг та Григорій Клименко. Багато інших жителів села, ризикуючи життям, допомагали бійцям визволяти рідну Шендерівку.
...Фашисти зайняли село 29 липня 1941 року. За перші місяці окупації розстріляли майже 50 мешканців Шендерівки. До війни в селі проживало 40 єврейських сімей, у вересні сорок першого їх вивезли до райцентру і знищили в Різаному Яру. Лише кільком вдалося врятуватися. В німецьке рабство забрано із села 376 юнаків і дівчат. На фронтах воювали 576 жителів села, 290 з них загинули, 146 удостоєні бойових нагород. Мужність і героїзм жителів Шендерівки відзначені Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР.
Я належу до першого повоєнного покоління, яке виросло не на бабусиних казках, а на спогадах батьків і односельців, які свого життя не шкодували заради того, щоб Шендерівка стала вільною від окупантів.
Цю волелюбність і відповідальність за свою землю успадкували й нинішні захисники Вітчизни. Сімнадцятеро добровольців та четверо контрактників Шендерівки захищали й захищають від російського окупанта рідну Україну. Сотні жителів Корсунщини, як їх земляки під час Другої світової війни, стали добровільними помічниками української армії, волонтерами.
Фото з відкритих джерел.
