Апостол Андрій Первозваний.

Як свідчить церковна історія, основоположником та фундатором Української церкви є апостол Андрій Первозваний, який проповідував у наших землях. Право церкви називатися Апостольською і Первозваною підтверджують давні апокрифи й передання.

Нестор-літописець, який, напевно, опирався на грецькі та сирійські джерела I—III ст., у «Повісті минулих літ» розповідає, що після того як Господь вознісся на небо, його учні кинули жереб, щоб розподілити краї, де вони проповідуватимуть. Першому учневі Ісуса — рибалці Андрію — випали країни Скіфські, так в давні часи називалися всі землі на північ від Чорного моря. Тож він, проповідуючи Євангеліє, вирушає до сучасної Грузії і в Скіфію-Україну. Згідно з переказами Андрій Первозваний зі своїми учнями, піднімаючись Дніпром, заночував на берегах річки під горами, а коли прокинувся, то проказав учням: «Чи бачите ці гори? На цих горах засіяє благодать Божа, тут буде місто велике і Бог збудує багато церков». Благословивши гори, він піднявся на них і поставив хрест. Тим самим утвердивши витоки державності України-Руси. На цьому місці нині — Андріївська церква, один із символів сучасного Києва.

— Свідчення про те, що Андрій Первозваний проповідував на наших теренах — не легенда, не міф, як інколи пишуть, а передання, — зазначає доктор церковно-історичних наук, проректор з наукової роботи Київської православної богословської академії протоієрей Віталій Клос. — З багатьох джерел відомо, що Андрій, перший з тих, кого покликав у свої учні Ісус Христос, існував, жив і проповідував.

Про подорож святителя до скитських народів свідчили, зокрема, грецькі «Діяння апостолів Андрія і Петра в країні варварів» (кінець I — початок II ст.), сирійська «Історія мучеників-апостолів Матфія і Андрія» (бл. III ст.). Серед пізніших джерел — свідчення єрусалимського ченця Єпифанія, який жив наприкінці VIII — на початку IX ст. і здійснив подорож у Північне Причорномор’я, де вивчав пам’ятки й передання, пов’язані з апостольською історією. Ченець детально описав храми, хрести й жертовники, що беруть свій початок від часів Андрія Первозваного. Єпифаній не раз згадує про залізний посох із зображенням животворящого хреста, на який апостол завжди опирався. А також про те, що в усіх місцях проповідей: на Кавказі, у Криму чи в Скіфії, він як знак освячення земель встановлював хрести. Як це було і на березі Дніпра. Тобто зведення храмів як символів державності, яке могло здійснюватися лише потужним суспільним об’єднанням, розпочалося задовго до задокументованих фактів існування держави росів.

Андрій Первозваний згідно з Євангеліями та апокрифами — брат святого апостола Петра, перебував з Христом протягом усього періоду Його служіння. Після воскресіння Спасителя Андрій разом з іншими учнями удостоювався зустрічі з Ним і був присутній на Єлеонській горі, коли Господь, благословивши своїх послідовників, вознісся на небо. Андрій, прийнявши Святого Духа, пішов проповідувати нову віру серед різних племен і народів. Він побував у багатьох східних державах, у Македонії, Малій Азії, дійшов до Дунаю, Північного Причорномор’я.

«З надзвичайно давнього часу, можливо, ще з віку апостольського, серед греків, а також серед тих народів, що жили по північному березі моря Руського (чи Чорного), поширений був переказ, що святий апостол Андрій проповідував віру Христову також і в Скіфії, цебто й на тій землі, що споконвіку заселює її народ український. З плином часу переказ цей набирав дедалі більше реальних ознак і кінець-кінцем перейшов у ціле оповідання про найперший початок церкви Української.

Це оповідання про апостола Андрія як основоположника церкви Української потрапило пізніше і в наш давній літопис, а вже звідси воно поширилося по найрізноманітніших давніх писаннях», — писав відомий історик церкви митрополит Іларіон (Іван Огієнко).

Передання про місійну подорож святого Андрія в Скіфію та інші країни зберігають не тільки грецькі перекази, а й польські, македонські, мораво-словацькі. Побутує думка, що він мандрував Скіфією від 10 до 20 років. І вже з берегів Понту, Чорного моря, перейшов до Фракії і Греції.

Про провідницькі шляхи апостола існує багато суперечок між істориками та богословами. Достеменно відомо, що його місіонерська місія була складною — язичники в різних землях часто не розуміли вчення Христа, проповідника били, виганяли з міст.

На берегах Дніпра Андрій Первозваний знайшов своїх послідовників, про що свідчить виникнення на праукраїнських теренах християнських общин. «Розпочавшись на землях українських, може, десь ще у вік апостольський, християнство було тут аж до часу Володимирового», — зазначає Іван Огієнко. За його словами, вже від II ст. християнство ширилося й навіть було зорганізоване на південних і східних теренах нашої держави, а «з появою на історичному обрії племен, які згодом стали основою української нації, християнство найраніше знайшло приступ до південноукраїнських племен — уличів і тиверців».

Тобто виникнення християнських общин відбувається як об’єднавчий процес різноплемінного населення і ставало першоосновою майбутнього державного утворення.

Питанням поширення християнської віри на землях України-Руси до «офіційного прийняття» християнства князем Володимиром приділяло увагу багато діячів церкви, зокрема Тертуліан (помер 240 р.), Афанасій Олександрійський (помер 373 р.), Іван Золотоустий (помер 407 р.) та інші. Св. Іван Золотоустий посилав своїх місіонерів до кочовиків-скіфів і вони там проповідували християнство і закладали багато церков. У візантійських та інших джерелах згадуються Херсонська єпархія з центром у Херсонесі, Сурозька, Готська, Босфорська, що діяли на теренах сучасної України.

Митрополит Йосиф Сліпий писав: «З наших українських земель Київської Руси-України вже в Першому Нікейському соборі (325 р. — Авт.) брали участь єпископ готів Теофіль та Кадмей, єпископ Босфорського Царства Південної України, в якому не тільки грецькі поселенці були християнами, а й також численні скити, наші предки». Херсонський єпископ брав участь у Константинопольському соборі 381 р., інші владики були також на соборах Ефеському (431 р.), Халкедонському (451 р.), Другому Візантійському (553 р.). Стародавня Кафська митрополія, що існувала в Криму, залишалася в складі Вселенського Патріархату аж до кінця XVIII ст. Вона складалась із православних українців, греків, болгар та інших народностей півострова і була ліквідована російським урядом у 1788 р. після анексії Криму. Вселенський Патріархат ніколи не визнавав законності її підпорядкування російському Синоду і ліквідації своїх історичних митрополій в Криму. «Таким чином, Церква Українська веде свій початок від самого апостола й правдиво зветься Церквою Первозваною», — резюмує Іван Огієнко.

Кінець земного життя Андрія Первозваного був мученицьким. Приблизно 62 р. після Різдва Христового його розіп’яли в грецькому місті Патри. Ще два дні він проповідував з хреста. Правитель міста, вражений силою віри апостола, наказав скасувати страту, але Андрій відмовився — він хотів померти тією самою смертю, що і Спаситель. Хрест, на якому розіп’яли святителя, мав незвичайну форму, він схожий на букву X. В іконографії його називають Андріївським хрестом.

У 357 р. мощі Андрія Первозваного перенесли до Константинополя і встановили у храмі святих Апостолів поряд з останками апостолів Луки і Тимофія. І це не випадково — перший з учнів Христа вважається засновником Константинопольської церкви. На її основі у 381 р. був утворений Константинопольський патріархат. Православний собор, що відбувся в Києві у 1621 р., у своїй постанові називає апостола Андрія «першим архієпископом Константинопольським, Патріархом Вселенським і апостолом Руським».

— Подвиг Андрія Первозваного має величезне значення для українського народу, бо він приніс нам християнську віру і так визначив вектор розвитку держави, — зазначає доктор мистецтвознавства, філософії і богослов’я, провідний співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАНУ Дмитро Степовик. — Тож цей святий дуже шанований українцями. Він — достойний приклад служіння своєму святому обов’язку і людям.

Традиція пошанування апостола Андрія у Візантії склалася на межі VIII—IX ст., а в Київській Русі — з 80-х рр. XI ст. На місці, де апостол поставив хрест, протягом століть, незважаючи на складний рельєф місцевості, будували на його честь дерев’яні церкви. У середині XVIII ст. за проектом знаменитого архітектора Растреллі в стилі бароко зведено кам’яний храм. Відтоді і спуск від церкви на Поділ почав називатися Андріївським. Невелика Андріївська церква збудована у 2000 р. на Печерську. У Києві є щонайменше три пам’ятники апостолу: один із них — у центрі столиці на Михайлівській площі. Як каже архієпископ Чернігівський і Ніжинський Євстратій, «ці монументи нагадують нам про те, що ще з першого століття після Різдва Христового безпосередньо від одного з найближчих учнів Ісуса Христа наші землі почули благодатне слово Господньої проповіді».

Глибокий сакральний зміст і в тому, що 13 грудня минулого року, у день апостола Андрія Первозваного, в Андріївській церкві в Києві відбулося перше богослужіння Вселенського Патріархату, який відновив канонічний статус своєї Церкви-Доньки — Української Православної церкви.

Світлана ЧОРНА,

член Національної спілки журналістів України, лауреат премії Самійла Величка, лауреат премії Якова Гальчевського.

На розсуд громади подаємо серію статей, авторами яких є державні діячі, науковці, що здійснили потужну дослідницьку роботу, яка в підсумку наповнює конкретним змістом усю непросту історію Української державності.

Випуск підготовлено за ідеєю і загальним редагуванням Анатолія ГОРЛОВА.