26 квітня 1934 року ГПУ вперше за звинуваченням у контрреволюційній пропаганді заарештувала видатного українського археолога, мистецтвознавця, музеєзнавця, художника, першого директора Музею Ханенків Миколу Омеляновича Макаренка — насправді за те, що не підтримав рішення про знесення Софійського собору, Михайлівського Золотоверхого монастиря й Трьохсвятительської церкви і загалом «культурну політику» влади. Науковець займав непохитну позицію — він надіслав телеграму Сталіну з критикою проекту будівництва на місці національних святинь «урядового радянського центру», що мав постати після перенесення з Харкова до Києва столиці УСРР.

Намагаючись переконати представників влади у тому, що не можна руйнувати пам’ятки, які пережили монголо-татарську навалу й загарбницькі війни, не раз апелював до радянських і партійних органів, ходив на прийом до секретаря Київського обкому КП(б) Павла Постишева.

— Незважаючи на погрози і навіть ув’язнення, він єдиний з наукової комісії, що вивчала це питання, не поставив підпису під актом зруйнування Михайлівського собору, — наголошує доктор церковно-історичних наук, проректор з наукової роботи Київської православної богословської академії Віталій Клос. — Після чергового арешту безстрашного вченого, доробок якого нараховує понад сто оригінальних статей та монографій, розстріляли 4 січня 1938 року у місті Томську.

Архетиповий символ і духовна спадщина

Відомий швейцарський психолог, батько аналітичної психології Карл Густав Юнг, формулюючи низку філософських концепцій, висунув ідею колективного несвідомого та архетипу, як підсвідомого чинника поведінки. За Юнгом, кожна людина знає про себе більше, ніж свідомо визнає перед собою та іншими. Він писав: «У колективному несвідомому міститься вся духовна спадщина людської еволюції». Микола Макаренко успадкував архетип своїх пращурів, а з ним і рівень автентичності, самототожності, моделі поведінки свого народу, образи, ідеї, почуття і відчуття.

Народився вчений в селі Москалівка Роменського повіту тоді Полтавської губернії, нині Сумської області, в козацькій родині. Його батько походив із відомого козацького роду і певний час обіймав посаду волосного писаря. Після Лохвицької гімназії Микола Макаренко навчався у Петербурзькій школі технічного малювання барона Штиглиця та в Петербурзькому археологічному інституті. Свою наукову діяльність він розпочав в Ермітажі, водночас тісно співпрацюючи з Імператорською археологічною комісією.

Перебуваючи далеко від домівки, дослідник постійно цікавився історією козаччини, вивчав українську культуру і мистецтво. З-під його пера у 1908 р. у журналі «Зодчий» виходить стаття «Памятники украинского искусства XVIII века», потім друга, присвячена Покровській церкві, збудованій у 1764 році останнім кошовим Запорозької Січі Петром Калнишевським. Микола Макаренко автор ще одного надзвичайно цікавого дослідження — «Запорозькі клейноди в Ермітажі». Працюючи на посаді помічника головного хранителя музею, в його запасниках учений уперше віднайшов 14 козацьких прапорів і корогв, що є цінним джерелом інформації про символіку і військові традиції січовиків. Як зазначає історик Валентин Бугрим, описані Макаренком прапори використовувалися протягом останніх 15 років існування Запорозької Січі, фактично за кошовування Петра Калнишевського. Потім вони були захоплені трагічного 1775 року російськими військами генерал-поручика Текелі при ліквідації Січі. У першій половині XIX ст. потрапили до Ермітажу. Де вони тепер, досі невідомо. Дослідники наголошують, що Микола Макаренко, описавши прапори, започаткував нову науку «Вексилологія», або ж прапорознавство.

На початку 1919 року Макаренко переїздить до Києва і одним із перших отримує громадянство УНР. Він активно включається в дослідницьку роботу — у складі Софійської комісії та Археологічного комітету досліджує Софійський собор, пам’ятки Київської Русі, бере участь в археологічних розкопках Ольвії, Спасо-Преображенського собору у Чернігові, який на десять років старший за Софію, Крейдищанського комплексу поблизу Сум, Маріупольського могильника. Описи досліджень Спаського собору, Юр’євої божниці (Михайлівської церкви), пам’ятки давньоруського зодчества XI ст. поблизу Остра, яку Юрій Долгорукий прикрасив фресками, увійшли до збірника «Чернігів і Північне Лівобережжя», виданому у 1928 р. за редакцією Михайла Грушевського.

Вивченням цієї церкви ніхто серйозно, крім Миколи Макаренка, не займався. Вперше про апсиду із розписами, що збереглися, ще в 1916 році дослідник написав у «Сборнике статей в честь графини Прасковьи Сергеевны Уваровой».

НКВС проти церкви

Фахівців і сьогодні вражають масштаби робіт, що були проведені під керівництвом Миколи Макаренка у Маріуполі. У 30-ті роки минулого століття радянська влада вирішила збудувати на березі Азовського моря, одного з найтепліших і найпродуктивніших на планеті, не рай для туристів, а меткомбінат «Азовсталь». Під час земляних робіт було виявлено колективне поховання неолітичної культури III тис. до н. е. Будівництво промислового гіганта не могло чекати, тож археологічні роботи необхідно було провести дуже швидко. З 10 серпня до 15 жовтня Микола Макаренко дослідив траншею довжиною 28 метрів та шириною близько 2 м, де лежало більш як 120 скелетів, засипаних червоною вохрою. У колективній могилі було знайдено багатий поховальний інвентар — прикраси з іклів кабанів, черепашок, кістки, намиста, кам’яні знаряддя, сокири, кам’яні навершя булав, які нині перебувають у Маріупольському краєзнавчому музеї.

У 1933 році археолог написав і видав свою останню фундаментальну працю — «Маріупольський могильник», у якій доводив, що описана ним приазовська культура має світове значення.

Микола Макаренко, переїхавши до Києва, весь час невтомно працює — він дійсний член Українського наукового товариства, голова секції мистецтва УАН, доцент Київського університету на кафедрі археології України, професор Української державної академії мистецтв, науковий співробітник історично-філологічного відділу ВУАН, у 1924-1933 — дійсний член Всеукраїнського археологічного комітету. У 1920-1925 рр. — директор Музею мистецтв ВУАН. Його робота цими установами не обмежувалася, він член Українського наукового інституту книгознавства, у 1930-1931 рр — професор Одеського художнього інституту. Колеги ученого зазначали, що рівних йому фахівців в Україні не було. За що б не брався «невтомний Макаренко», досягав найкращих результатів. Саме він ініціював розшук вивезених з Києва у 1915 р. 90 ящиків із творами мистецтва з колекції Ханенків, які «загубилися» у Москві, — виявилося, що вони розподілені між різними установами. І тільки наполегливість Миколи Макаренка дала змогу повернути частину збірки в Україну. У 1920-1924 роках учений стає організатором і першим директором Музею західного і східного мистецтва, Музею Варвари і Богдана Ханенків.

Та чи не найважливішою справою життя науковець вважав порятунок Михайлівського Золотоверхого собору.

— Загроза над монастирем нависла з самого початку революції та громадянської війни, — каже Віталій Клос. — 17-26 січня 1918 року Михайлівський мало не був зруйнований муравйовськими гарматами, які мали за орієнтир київські храми на схилах Дніпра. Сім важких снарядів влучили в Михайлівський собор. Один із них розтрощив центральну арку, що тримала купол. Величезна кількість стародавньої цегли обвалилася вниз і засипала храм, було розбито бароковий контрфорс, зрушено купол.

Дослідник зазначає, що завдяки вчасно вжитим заходам храм вдалося врятувати, а ось іконостас та мозаїки у східній вівтарній частині вже не відновили.

 — У 1931 році першим за руйнацію Михайлівської святині подав свій голос Олександр Довженко, — зазначає Віталій Клос. — Він писав: «Я думаю, що при розв’язанні проблеми будівництва парку культури Михайлівський монастир попроситься «піти», він оджив свій вік. Абсолютно неприпустимо навіть думати, що ці стіни кому-небудь потрібні». Наприкінці свого життя режисер, як і багато інших сповідників «революційної доцільності», усвідомив свій злочин, але було пізно.

Десь у 1934-1935 рр. було розібрано Василівську (Трьохсвятительську) церкву.

— Коли справа дійшла до Михайлівського монастиря, то громадськість почала бити на сполох, — розповідає Віталій Клос. — Храм пропонували ліквідувати, бо він начебто не мав якоїсь особливої історичної чи естетичної цінності, бо споруджений у стилі бароко. Таку думку висловили академіки Айналов і Котов, цей погляд підтримали київські археологи Мовчанівський і Гончаров, директор Інституту історії матеріальної культури Козубовський.

У той час стиль бароко зумисне знецінювався, як такий, що найповніше відображав національну самобутність українського народу.

— Напередодні НКВС вислало з Києва «непідходящих спеців», які протестували проти знесення собору, — професора Макаренка, автора дослідження «Художественные сокровища Киева, пострадавшие в 1918 г.» Ернста, професора Таранушенка, — продовжує розповідь Віталій Клос.

«Комуністи — мої найзапекліші вороги»

Події навколо Михайлівського Золотоверхого сколихнули увесь науковий світ — починається листування між археологами, мистецтвознавцями й урядовцями різних рангів. Дещо раніше група учених, серед яких був і Макаренко, направила в Раднарком УСРР спільного листа з протестом проти вилучення пам’яток золотого і діамантового фонду Музейного містечка, куди входила й Києво-Печерська лавра. Всіх підписантів примусили відкликати листа, єдиним непохитним залишився Микола Омелянович.

Він був єдиним і серед тих, хто не поставив свій підпис під актом знесення Золотоверхого. — Постанову про це 11 квітня 1934 р. прийняли на засіданні ЦК КП(б)У, де були присутні Постишев, Косіор, Якір, Балицький, Затонський, Демченко, Саркізов, Хатаєвич, Вечер, Любченко і Попов, — каже Віталій Клос.

Партфункціонери всіляко принижували учених, котрі обстоювали пам’ятку, називаючи їх «старьевщиками». Єдине, чого вдалося домогтися захисникам святинь, — зняття найцінніших мозаїк і фресок. Через два тижні після засідання ЦК КП(б)У, Миколу Макаренка заарештували і звинуватили у контрреволюційній діяльності. В документах ГПУ, які збереглися, зазначено: «Работая долгое время в Ленинграде, МАКАРЕНКО в 1919 г. вернулся на Украину для ведения националистической работы. В одном из документов к проф. Б. Э. Петри в мае 1926 г. МАКАРЕНКО признается, что: «Работу в эти годы, как видите, вел я не за деньги. Идея заставляла расходовать все мои силы... единственно по соображениям идейно-национальным». Знайшовся і свідок у справі — Л. Левитський писав у доносі «На могиле ЩЕРБАКОВСКОГО выступил МАКАРЕНКО с речью, где подчеркнул, что: «палачи тебя замучили. Строить культуру приходится под руководством людей с окровавленными руками». Звітуючи про розкриття «разветвленной в культурных центрах СРСР контрреволюционной организации, состоящей преимущественно из работников Музеев», ГПУ називала Макаренка «одним из видных членов Киевской организации» і характеризувала «как человека крайне реакционных взглядов, связанного с украинской интеллигенцией, в том числе и с эмиграцией, ведущей активную борьбу против Сов. Власти».

Миколу Макаренка вислали до Казані, де він викладав у художньому технікумі та реставрував Петропавлівський собор. У 1936-му ученого за доносом знову заарештовують за приналежність до «контрреволюційної фашистськи налаштованої групи». «Свідок» у справі Прокопович, син священика, занотував для органів слова ученого: «В історії, мабуть, ще не було такого гніту, який ми маємо в Радянському Союзі». А ще учений писав: «Суспільство загнане, забите, боягузливе і не самостійне. Звикли за 200 років бути у підпорядкуванні. Те почуття ЛЮДИНИ, яке зберігалося і проявлялося в українців у XVIII ст., тепер зникло безслідно, а на його місці стало жалюгідне боягузтво і безмежне терпіння. Що хочеш з ним роби — він стерпить... Комуністи — мої найзапекліші вороги».

Ученого, хворого на туберкульоз кісток, відправили відбувати покарання у Томській трудколонії №2, на свинофермі. Вже в таборі його заарештовують за участь у монархістській організації «Союз порятунку Росії» і засуджують до розстрілу. Вирок виконано 4 січня 1938 року. Місце поховання людини, завдяки незламній громадській позиції якої вдалося врятувати іншу пам’ятку — Софійський собор, невідоме.

Не уникнув гіркої долі і «підходящий спец» — виконання партійного завдання із знесення Михайлівського не врятувало археолога В. Мовчанівського, його заарештували і розстріляли у квітні того ж 1938-го. Під коток репресій потрапили і ті, хто підписав постанову про знищення собору — Балицький, Затонський, обидва розстріляні у 1937 р., Постишев, як «японський шпигун» і «правий троцькіст», — у 1939 р.

На знімку: Микола Макаренко.

Фото з архіву автора.