На знімку: квіти до пам’ятника «Поранений солдат».

Фото автора.

Лунав тривожний голос диктора…

На жаль, захід відбувся за спрощеною, але зручною для організаторів схемою. Священик відправив панахиду, керівники області та міста поклали квіти до пам’ятника «Поранений солдат», кілька речень від ведучої, хвилина мовчання, гімн. Не дивно, що за таких підходів на Меморіал приходить щораз менше людей, майже немає молоді. Як завжди виручають лише ветерани, а ще слухняні чиновники.

Тим часом війна для волинян почалася саме 1 вересня 1939 року. Німецька авіація бомбила Луцьк та інші волинські міста, у військо призивали резервістів. За серпень і перші дні вересня до Війська Польського мобілізували 5,5 тисячі волинян, а з тими, кого призвали раніше на строкову службу, вже налічувалось 10 тисяч. Загалом з усіх західноукраїнських воєводств у мільйонній польській армії участь у німецько-польській війні взяли 120 тисяч українців. Тисячі з них не повернулися тоді до рідних домівок.

Мешканець Луцька Йосип Ващук, батько якого Петро теж був учасником тих баталій, кілька десятиліть вивчав долі солдатів-волинян, які зустріли війну в складі Війська Польського. Йосип Петрович, якому в 1939-му було сім років, назавжди запам’ятав свій перший шкільний день. Директор школи села Городнє пан Верба, аби надати моменту врочистості, ввімкнув акумуляторного радіоприймача. Однак, замість очікуваних святкових маршів, з відчиненого вікна лунав тривожний голос диктора Варшавського радіо: «Война. Жовнєжи, стрєляйте поволє, алє прицельно. Будєм воєвать до послєднєй краплі крові...» То був ранок 1 вересня 1939 року…

Польща не здавалася і не здалася

Патріотизму і самопожертви полякам не бракувало. Попри весь скептицизм радянської пропаганди, Військо Польське у вересні 1939 року билося завзято і героїчно. Вже в перший день війни в районі Мокри Волинська кавалерійська бригада, яка до того дислокувалася в Рівному, відбила атаку 4-ї танкової дивізії гітлерівців, а згодом і контратакувала її. Вже до полудня ворожа дивізія втратила 32 танки. А загалом протягом першого дня німці, за твердженням командувача польської армії «Лодзь» генерала Руммеля, завдяки вправним воякам-волинянам недорахували 150 танків і бронетранспортерів. Двадцять днів тривала оборона оточеної Варшави, мужній опір польські війська чинили під Млавою, не здавалася Гдиня. Назавжди золотими літерами вписали свої імена в історію 182 захисники військових складів польського флоту у Вестерплятте. Під артобстрілом і бомбардуванням вони тиждень стримували атаки чотиритисячного фашистського війська. З 9 по 18 вересня тривало успішне протистояння польської армії «Познань» і частково «Поможе» під Бзурою, лише 29 вересня капітулював Модлін, 2 жовтня — припинив більш як місячний опір гарнізон на косі Хель. Останніми великими зіткненнями німецьких і польських військ стали бої північніше Коцка.

Замість цукерок кулі в серце

До цих подій Волинь мала безпосередній стосунок, оскільки в міжвоєнні роки перебувала в складі Польської держави. Понад те: з 10 по 13 вересня ставка головнокомандувача польських військ перебувала у Володимирі-Волинському. В Луцьку, в приміщенні одного з корпусів теперішнього Волинського національного університету (на вулиці Вінниченка), на початку вересня 1939 року було розгорнуто військовий шпиталь, куди надходили поранені з фронту.

У жодній книзі радянської доби ви не знайдете відомостей, що вже 16 вересня в Шацьк через Влодаву прибув передовий загін гітлерівських мотоциклістів, а трохи пізніше, з півдня, танки корпусу Гудеріана. А 20-го німецькі війська ввійшли в Любомль.

Вони роззброїли там польський гарнізон та роздали частину зброї місцевим жителям для організації міліції. Що стосується Шацька, то старожили розповідають, що німці нікого там не чіпали. Вони прогулювалися містечком, купували в жителів чи обмінювали на шоколад та сахарин продукти. 18 вересня німецькі військові так само несподівано, як і прибули, знялися з місця і попрямували через міст у Влодаві за Буг. А вже в 1941—1944 роках від рук фашистів загинули майже всі жителі Шацька єврейської національності, які становили значну частину населення містечка.

Повернімося ж знову до заходу на Меморіалі в Луцьку. Серед присутніх ми побачили багато вчених-істориків Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. Тих, хто міг би й готовий був розповісти про все це людям, які, попри недільний день і неймовірну для цієї пори спеку, прийшли сюди вшанувати пам’ять жертв Другої світової війни. Але цього не передбачав куций сценарій дійства.

І ще про те, що болить. На Меморіалі була «Стіна спалених сіл» з чудовою скульптурною групою. Монумент залишився, стіну відреставрували, облицювавши її чорним гранітом, а ось сотні табличок із назвами знищених фашистами волинських сіл кудись зникли. Так само, як і написи про загальні втрати, яких зазнала Волинь у роки Другої світової. До таких «дрібниць» немає діла ні обласній, ні міській владі Луцька. Громадськість звертає увагу й на те, що при вході на Меморіал стоять дві гранітні стели, на яких цифри — 1941—1945, а війна ж, усі знають, розпочалася в 1939-му. Складається враження, що люди, які відповідають за цю ділянку роботи, або некомпетентні, або байдужі. А швидше, як то кажуть, два в одному…

Волинська область.