Коли поливала вазони, звернула увагу на юнака, який розмовляв із нашою сусідкою-пенсіонеркою Варварою Миколаївною. Вона живе на першому поверсі, тож завжди, як жартують мешканці, «на варті». Літня жінка через відчинене вікно лоджії радила хлопцю:
— Синочку, навіщо тобі ті наркотики? Навіщо ти колешся? Життя таке коротке, і без того здоров’я у людей нема, а ти заганяєш себе в могилу.
Придивилась до парубка і я. Років шістнадцяти-сімнадцяти, навприсядки прихилився до дерева, а біля нього валявся використаний шприц і упаковка від нього... Хлопець на те відповідав пенсіонерці:
— Туга, бабцю, заїла. Батьки обидва на заробітках, усе їм мало тих грошей. Ну, попрацювали місяць-другий і поверталися б додому, а то з-за кордону не вилазять. Уже й «бляху» (іномарку. — Авт.) пригнали, і в квартирі все є. Скільки ще треба? Не бідуємо ж. Відкупляються від мене переказами. А я один у квартирі. Так сумно й самотньо. Є ще у мене приятель, у нього така само ситуація. Він і «напоумив» мене на наркотики підсісти, на них він раніше підсів...
— І все ж — то не вихід, синку. Візьми себе в руки, познайомся з дівчиною, все ж буде веселіше удвох, — не втрачала надії умовити юнака Варвара Миколаївна.
Від підслуханого й мені стало сумно. До чого довели людей, що вони масово виїздять на заробітки за кордон, а тим часом у їхніх сім’ях ось яка біда коїться. Повернуться батьки юнака з грошима і витратять їх на лікування сина, якщо ще вдасться їм це зробити.
Рівне.
Мал. Віктора СКАЧКОВА.
