Постать голови першого парламенту України — унікальна і до кінця не усвідомлена. Його драматична доля досі зберігає свій інтимний затишок. Це відчуваєш, беручи до рук видання праць Грушевського тих часів, коли він був на вершині влади і слави.
У буремному 1917 році виходило чимало авторських праць Грушевського — монографій, підручників, статей, промов, текстів політичних виступів тощо. Проблем з видавцями у Михайла Сергійовича не було — принаймні у столиці. Його рукописи оперативно потрапляли у друкарню Української Центральної Ради (вул. Михайлівська, 18) та у друкарню акціонерного товариства «Петро Барський у Києві» (у будинку № 40 на тодішньому Хрещатику). Деякі із збережених у Книжковій палаті праць Грушевського вийшли у друкарні «Слов’янська» (вул. Велика Володимирська, 30).
Найбільш резонансною публікацією голови УЦР можна вважати статтю «Українська Центральна Рада й її універсали: Перший і Другий». Загалом стаття присвячена утворенню та діяльності УЦР. Тут аналізуються: організаційна робота УЦР; квітневий 1917 року конгрес та травневий 1917 року з’їзд Української селянської спілки; пошук порозумінь УЦР з Центральним російським урядом (Тимчасовий уряд Росії. — Л.Д.); реакція українців на відмову Тимчасового уряду надати Україні автономію. Також автор наводить оригінальні тексти Першого та Другого універсалів УЦР та подає власний коментар до них. Цікаво, що Грушевський не згадує імені автора цих документів — голови Генерального секретаріату Володимира Винниченка, який був головою делегації УЦР на перемовинах з Тимчасовим урядом Росії у травні 1917 року.
У цій статті Грушевський високо оцінює спірний і за тих часів і засуджений у сучасній Україні Другий універсал, прийнятий 3 липня 1917 року. По суті, він пояснює мотивацію прийняття документа, відкидаючи такі епітети, як «ганебний і зрадницький».
Оскільки сучасні підручники з історії України рясніють негативними оцінками Другого універсалу, вважаємо за необхідне навести цитатні пояснення голови УЦР: «...сей великий акт, котрим закладаються вже не якісь приготовчі підстави, а сама автономія України. Українську Центральну Раду, поповнену представниками національних меншостей, Російський Центральний уряд визнав верховним представницьким органом української землі і виконавчому органові її Генеральному Секретаріатові передає верховну краєву владу на всю українську землю. Се вже фактична автономія України, котрій тільки правну форму має дати автономний статут, що з участю представників нацменшин вироблятиме УЦР».
Як бачимо, у стосунках, що склалися між УЦР і Тимчасовим урядом Росії, Грушевський передусім шукав прагматизму, оминаючи, а можливо, і не відчуваючи таких «сантиментів», як приниження національної гідності. Мабуть, розуміння цього поняття у нього було дещо інше.
Ставши політиком, Грушевський не перестав бути істориком. У своїй монографії «Студії з економічної історії України» він досліджує економічний і соціальний злами XV—XVII століть. Монографія поглиблює багатотомну «Історію України-Руси», є її своєрідним продовженням.
У 1917 році було видано працю Грушевського «Про старі часи на Україні». Це науковий нарис з історії України, що призначався широким верствам населення як посібник для історичної самоосвіти. Підручник, вочевидь, мав великий попит, бо не раз перевидавався. Збережений у Книжковій палаті примірник — четверте видання цієї праці! Книга вміщує 30 розділів і охоплює період від походження українців до революції 1917 року.
Більшовицький переворот 1917 року в Петрограді Грушевський називає «новою бурею», через яку не можна відкладати проголошення Української Народної Республіки. Історик пише, що після Жовтневої революції в Росії запанує анархія, тож треба негайно проголошувати УНР. Водночас голова УЦР не пояснив ні тогочасним, ні сучасним читачам, чому ця УНР проголошувалася автономною частиною Росії.
Дуже цікавими є березнево-квітневі 1917 року статті М. Грушевського, що вийшли під загальною назвою «Вільна Україна». Книжка складається з кількох авторських розвідок. Зокрема, стаття «Велика хвиля» закликає зреалізувати волю українського народу на здобуття власної самоідентичності. Стаття «Повороту нема» порушує питання автономії України у складі Російської Федеративної Республіки. Позицію голови УЦР передає ось такий вислів: «Прапор самостійної України стоїть згорнений. Але чи не розгорнеться він, коли всеросійські централісти захочуть вирвати стяг української автономії?». Отож автономний статус України у складі Російської федерації розглядався Грушевським як тактичний історичний здобуток, як гарантія зреалізованих на той момент прагнень українського народу. Проголошення автономії не було для нього актом конформізму і тим паче актом зради, про що говорили його опоненти-самостійники на чолі з М. Міхновським, — це була виважена позиція далекоглядного державного діяча. Продовжуючи тему у статті «Від слов до діла», Грушевський ще раз констатує необхідність автономії України у складі демократичної (не більшовицької!) Російської федерації.
Важливе місце у збірнику займає національне питання. У статті «Народностям України» голова УЦР гарантує, що права національних меншин в Україні будуть забезпечені, а у статті «Чи Україна тільки для українців?» Грушевський переконує читачів, що Україна є рідною не лише для українців, а й для всіх, хто живе в ній, «а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю і людності, служити їй, не обирати, не експлуатувати для себе».
Питання автономії та ставлення до національних меншин Грушевський порушує й у статті «Хто такі українці і чого вони хочуть». Автор підкреслює, що українці — це люди, які «добро українського народу ставлять метою свого життя». І далі: всі, хто працює «на благо України», належать до «українського народу». Грушевський повторює, що українці хочуть «демократичного устрою із загальним, рівним, прямим, таємним вибором», а Україні потрібна автономія у складі Федеративної Російської Республіки.
У полемічній розвідці «Звідки пішло Українство і до чого воно йде» Грушевський поглиблює свої міркування стосовно автономного статусу України у складі Росії, виводячи цю тематику на рівень ідей загальноєвропейської інтеграції. Історик зазначає, що українці «не мають бажання від когось відділюватися — вони тільки хочуть, щоб їм була змога порядкувати краєві справи, будувати долю краю без усяких сторонніх втручань». Голова УЦР зазначає, що Росія отримає лише користь, якщо зрозуміє, що «не треба гальмувати революційну енергію» українців. Адже і кирило-мефодіївці свого часу вірили, що на Київ може спертися «уся Слов’янщина». За висловом Грушевського, український народ «може відіграти велику роль у будучій організації Європи». «Я твердо вірю, — писав голова УЦР, — що велика революція в Росії вплине на політичну перебудову всієї Європи, на її перетворення в Європейську федерацію... от чому я ні трохи не журюся з повної політичної незалежності України, не надаю їй ніякої ваги. Для близького часу зовсім досить широкої української автономії у федеративній Російській республіці. А в майбутньому ся республіка увійде до складу федерації Європейської і в ній Україна стане одною з найбільш сильних, міцних і певних складових частин, одною з підстав Європейської федерації». Виходячи з цих міркувань, Грушевський зазначає, що «нам, українцям, треба дбати про політичну організацію українського народу і підтримувати Російську республіку від занепаду і замішань. Її керманичі скоро зрозуміють, що в сім напрямі українство може дати дуже багато, тож залишать свої підозрілі, невірні відносини до нього». А на «крайній випадок», пише Грушевський, «постояти за себе ми зможемо».
Лариса ДОЯР, старший науковий співробітник Книжкової палати України.
Що про це думали сучасники
Як сприймали ідеї Грушевського сучасники? По-різному, про що свідчать книжки 1917 року з фондів Книжкової палати. От, приміром, «Линниченко И.А. Малорусский вопрос и автономия Малороссии/ открытое письмо проф. М.С. Грушевскому. — Одесса, 1917. — 40 с.» (одеський професор історії Линниченко виступав проти самовизначення України, доводив, що треба залишатися у складі неділимої Росії). А ось навпаки: Донцов Д. Історія розвитку української державної ідеї. — Вінниця, 1917. — 99 с. (відстоював самостійність України). Інші сумнівалися: Чи є в нас по закону автономія? — Київ: Січ, 1917. — 14 с. (без автора). Або: Залізняк М. Самостійна Україна — несоціалістичне гасло? — [б. м., б. в.], 1917. — 12 с. (Микола Залізняк — український есер, залучився до дискусії між автономістами і самостійниками). Далі: Андрієвський В.Т. Україна і Московщина. — Кролевець, 1917. — 16 с. (Василь Андрієвський спочатку підтримував ідею автономії, а потім перейшов на позиції самостійників). І нарешті Міхновський М. Відносини до війни/ М. Міхновський. — Київ: Видання військового товариства ім. Павла Полуботка, Видавництво «Час», 1917. — 8 с. Автор пропонує скористатися Першою світовою війною для здобуття української самостійності: «...у сю війну увійшли українці рабами, але повинні вийти з неї вільними... нації-раби мусять скористатися війною, щоб вирішити свої національні проблеми» (с. 7).
