Більш як через 250 років після одного з найбільших народно-визвольних повстань проти польсько-шляхетського гніту він залишається жити в історичній пам’яті українського народу, в піснях і думах, у камені (поет і скульптор з Вінниччини Микола Крижанівський витесав козака танцюючим бойовий гопак), на полотнах митців. Художник-монументаліст із Києва Олександр Мельник зображує Івана Гонту на картині «Український спас» (на знімку) нескореним і незламним, вільним степовим орлом, підвладним тільки Небу.
У ці травневі дні 1768 року на Правобережній Україні вже нуртувало гайдамацьке повстання. Козацькі загони на початку травня зібралися в урочищі Холодний Яр неподалік Чигирина, а в другій половині місяця вирушили в похід по Правобережній Україні. Чашу терпіння народу переповнили визиск магнатів і шляхти, гноблення польською шляхтою українського селянства, посилення національно-релігійних утисків. Безпосереднім поштовхом до повстання стало створення під гаслом захисту католицизму та шляхетських прав Барської конфедерації 1768 року. Загони конфедератів на Київщині, Волині, Поділлі відзначалися нелюдською жорстокістю — катували й грабували місцеве населення, палили церкви, виганяли з домівок православних священиків. Над ними знущалися — запрягали в плуги, сікли різками, забивали в колодки.
Підготовка до повстання розпочалася у Мотронинському Свято-Троїцькому монастирі, захопленому нині Московським патріархатом. Його настоятель, управитель православних монастирів і церков на Правобережній Україні ігумен Мельхіседек Значко-Яворський став ідейним натхненником повстанського руху. У келіях обителі під час таємних нарад запорозькі козаки обговорювали план дій, а перед походом на березі ставу освятили ножі на шляхту за те, як писав Тарас Шевченко, «що не вміла в добрі панувать». Традиція освячення зброї для захисту української землі збереглася й донині — щороку в Холодному Яру її освячують учасники російсько-української війни.
Залишивши 26 травня Холодний Яр, повстанці оволоділи Жаботином, Смілою, Черкасами, Корсунем, Богуславом, кількома іншими містечками і селами. У ніч з 9 на 10 червня об’єднане гайдамацьке військо під керівництвом Максима Залізняка й Івана Гонти штурмом взяло Умань, найбагатше місто краю, важливий торговий пункт.
До початку повстання сотник займав привілейоване становище в суспільстві. Народившись у козацькій родині, він здобув гарну освіту. «Він не лише говорив, а й чудово писав по-польському, а виховання його було таке, що й тепер його можна вважати шляхтичем», — писала про Івана Гонту дочка уманського губернатора Вероніка Кребс. З 1757 року козак був старшим сотником у надвірній міліції магната Потоцького, який зробив його довіреною особою. Гонта при Потоцькому із сотнею був і в Галичині, де два роки ніс сторожову службу в замку магната. За два походи сотник отримав від Потоцького грамоти на довічне володіння двома селами — Розсішками, де він народився, та Орадівкою, які щорічно давали 20 тисяч злотих доходу. Потоцький до того ж обіцяв Гонті випросити в короля грамоту на шляхетство для нього.
Уманський сотник користувався пошаною як серед шляхти, так і серед селян. Разом з дружиною він був ктитором православної Воздвиженської церкви в містечку Володарці. У цьому храмі довго зберігався портрет Івана Гонти, завдяки чому ми знаємо, яким він був. Знехтувавши багатством і привілеями, сотник разом із загоном надвірних козаків (400 осіб) при наближенні гайдамацького війська приєднався до повстанців.
У захопленій Умані гайдамаки провели раду, на якій Максима Залізняка обрали гетьманом України, а Іван Гонту полковником. Підтримані місцевими, вони за невеликий проміжок часу зайняли значну частину території Правобережної України, взялися за налагодження господарського життя в краї, формування козацьких органів влади.
Розмах гайдамацького руху викликав занепокоєння влади Російської імперії. На придушення повстання, на допомогу Речі Посполитій, кинули війська російського експедиційного корпусу, очолюваного генерал-майором М. Кречетніковим. Саме московські воєначальники заманили Залізняка і Гонту на бенкет і 26 червня 1767 року захопили в полон. Залізняка після катувань заслали до Сибіру, Гонту, як польського підданого, видали шляхетській владі. Його засудили до смертної кари: 14 днів рубати козацьке тіло й розвести по 14 містах України на острах іншим.
Шляхтич Дуклан-Охотський був свідком катувань сотника, про що написав: «Гонта вийшов на страту зі спокійним і веселим обличчям, наче йшов на іменини до кума. Кат здер з нього смугу шкіри, кров чвиркнула, проте обличчя гайдамаки не здригнулося; здер нову пасмугу шкіри і тоді Гонта сказав: «От, казали, що буде боляче, насправді й крихти не болить!»
Репресій зазнали сотні повстанців, показові страти було влаштовано в інших містах України. Утім, повстання 1767—1768 років стало ще однією спробою відновити державу Богдана Хмельницького і важливим кроком до незалежності України, яку вона отримала нехай через більш як 200 років.
