Не збагнули грізної небезпеки
Йому судилося прожити 43 роки. Лише сорок три роки життя, сповнені юнацького піднесення і поривань, запеклої національної боротьби і гіркоти поразки, надлюдських випробувань і страждань.
У 1931-му Юрій Карась-Галинський видрукував у Львові під літературним псевдонімом Віталій Юрченко книжку, аналогів якій не було ні в українській, ні у світовій літературі. Історичний роман-спогад «Пекло на землі» розповів світові про концентраційні табори сталінського режиму, про сатанинський експеримент над людяністю, про звірячий спосіб нищення інакомислячих.
У 1934 році у Львові побачили світ ще чотири книжки Віталія Юрченка «Червоний чад», «Шлях на Соловки», «УСЕВЛОН» та «Зі Соловецького пекла на волю». Повідані письменником жахи ГУЛАГу відмовлялася сприймати людська психіка. Навіть прогресивно налаштована львівська інтелігенція не одразу осягнула глибину і смертельну небезпеку людиноненависницького режиму. Два брати Крушельницькі, Тарас та Іван, зачумлені комуністичними міфами, не повірили в достовірність написаного і виступили з осудом Віталія Юрченка. Через два роки вони самі, на своїй долі, відчули всі приваби більшовизму. Тільки-но брати повернулися з еміграції в «радянський рай», всю їхню родину піддали жорстоким репресіям.
Що казати про благополучну європейську спільноту? До них, на жаль, і не дійшло застереження українського в’язня
ГУЛАГу. А Віталій Юрченко звертався безпосередньо до них, вільних людей вільного світу:
«Я твердо вірю, що Європа добачить левову частку зла-кризи у більшовизмі й не допустить імперіалістам московського інтернаціоналу у крові-вогні втопити цивілізацію віків, а на її струпілих попелищах створити нову еру — світ глумливого насилля й вандалізму. Я вірю, що весь Захід, збагнувши грізну небезпеку, завчасно схаменеться й на вівтар рятунку культури людства кине хатню гризню за матеріальні добра-посідання, що він сконсолідується і знищить ще неопірене царство-пекло червоно-дикої орди».
...Лише через три десятиліття після виходу «Пекла на землі» Віталія Юрченка російський письменник Солженіцин випустить свою повість «Один день Ивана Денисовича», згодом — «Архипелаг ГУЛАГ». Ці книжки прочитають в Європі. Солженіцин стане «першим» викривачем сталінських «лагерей особого назначения» й отримає за це Нобелівську премію.
З концтаборів — до рятівного Збруча
...Хто ж він такий — Віталій Юрченко, який, пройшовши всі пекельні кола ГУЛАГу, пророче сформулював сутність російської «червоно-дикої орди»? Чому його стривожений голос не долинув не тільки до Заходу, а й на довгі десятиріччя загубився на теренах Батьківщини — навіть тоді, коли вона вже стала незалежною і суверенною.
Народився Юрій Карась-Галинський (Віталій Юрченко) 1900 року в селі Текуча на Уманщині. У хлопця рано помер батько, та здібний, прагнучий до знань Юрко все-таки закінчив реальну школу у Вінниці. Згодом здійснилася його палка мрія: він став студентом Київського університету. Навчатися довелося недовго. Україна у вогні визвольних змагань виборювала своє право бути самостійною державою. Юрій усім серцем прагнув допомогти молодій Українській Народній Республіці. Працював в інформаційному бюро Директорії. Невдовзі добровольцем вступив до студентського полку армії УНР. Через тиждень його, як освіченого і хороброго юнака, відрядили до офіцерської школи в Кам’янці-Подільському. Не минув і місяць навчань, як курсантам наказали захищати від червоних окупантів Проскурів (нині Хмельницький). Юрій воював віддано й відважно, тож швидко став сотником Гайдамацького кінного полку імені Костя Гордієнка.
Після поразки УНР Карась-Галинський став уповноваженою особою отамана Петра Дерещука. Разом із побратимами підпільно продовжив вести повстанський спротив російсько-більшовицькій окупації на території Уманщини. У 1922-му повстанці, оточені ворожою армією, змушені були скласти зброю. Багато хто з підпільників емігрував. Пропонували й колишньому сотнику вирушити за кордон, однак він не міг покинути рідної землі.
Юрій повернувся до свого села, працював учителем. Згодом — інспектором відділу народної освіти Уманського району. Двадцятитрьохрічний педагог мав велику повагу серед селян та інтелігенції краю. Він організував у Текучій осередок товариства «Просвіта», ставив українські вистави, брав участь в українізації церковного життя. Активна громадська позиція, авторитет і популярність сільського вчителя привернули увагу агентів ГПУ. А після того, як очолювана Юрієм Тимофійовичем комісія відділу народної освіти дала негативну оцінку стану вивчення у школах району української мови, його викликали на допит. «Особісти» пригадали йому збройну боротьбу за УНР, військові походи проти Червоної армії, захист учителів духовного походження. У 1929 році Юрія заарештували й етапували в «северные лагеря особого назначения ОГПУ».
...Минув рік каторжної праці, знущань і принижень. Юрій не лише мужньо витримував «червоне пекло», а й підтримував інших. 28 червня 1930 року він разом із двома товаришами втік із табору. Одного з Юркових супутників охорона табору застрелила одразу, другого через два тижні блукань болотами вполював агент по боротьбі з втікачами. А Юрій вижив. Доля вирвала його з пазурів неминучої смерті. За місяць він дійшов до В’ятки. З великою теплотою згадував згодом у своєму романі про простих людей, рибалок, селян, робітників, які ділилися з ним шматком хліба й допомагали торувати небезпечний шлях.
Юрій здійснив неймовірне — фізично виснажений, та морально не зламлений, він здолав п’ять тисяч кілометрів від російської тундри до українського Поділля. Опинившись дома, розумів: єдиний вихід для нього — перейти кордон. Там, за Збручем, — вільна земля. Там — його свобода. У Вінниці Юрієві друзі, що перебували на відповідальних посадах, забезпечили його надійними документами й навіть купили велосипеда. Втікач ГУЛАГу почав готуватися до останнього ривка — обійти ворожі патрулі й вплав дістатися протилежного берега Збруча.
...Уночі він стрибнув у холодну воду з 15-метрової кручі. При падінні відчув, що пошкодив ногу. Однак, зціпивши зуби і напруживши всю волю, продовжував працювати руками, поки не відчув під ногами рятівний край берега.
У Текучій ніщо не нагадує про письменника
Львівський період життя Карася-Галинського був насичений і плідний. Юрій закінчує навчання у Вищій школі міжнародної торгівлі, активно співпрацює з видавництвом «Червона калина», із львівським часописом «Дніпро». Двічі, у 1935 та 1937 роках, нелегально відвідує Текучу, зустрічається з друзями дитинства та юності.
Під час Другої світової війни письменник перебирається жити до містечка Корець на Рівненщині. Його львівські друзі-однодумці, відчуваючи холодний подих другого «пришестя» червоних, масово емігрують за кордон, кличуть його із собою. Та Юрій залишається вірним собі. Він не може залишити батьківську землю. Це рішення стало фатальним. Карася-Галинського вистежують червоні партизани загону Медвєдєва, роблять на нього засідку і жорстоко вбивають... Сталося це взимку, на початку 1944-го.
У радянській Україні ім’я сотника Армії УНР, просвітянина, каторжанина ГУЛАГу, письменника—викривача комуністичного режиму Юрія Карася-Галинського (Віталія Юрченка) було викреслено з історії. Тільки із здобуттям Україною незалежності, у 1994 році, у Львові було перевидано його книжку «Пекло на землі». Згодом, 2010-го, надруковано ще один наклад. Історики з Черкас та Умані провели дослідницьку роботу в архівах, і в 2018 році «Пекло на землі» вийшло з документальними доповненнями. У Черкаському обласному краєзнавчому музеї з’явився окремий розділ в експозиції, що знайомить із життям та творчістю письменника, пристрасного учителя-патріота. Науковці музею надали копію його рідкісної світлини.
На жаль, у Текучій, рідному селі Юрія Карася-Галинського, мало хто знає про репресованого вчителя, про його життя-подвиг в ім’я України. Немає тут ні меморіальної дошки, ні знаку, ні бодай скромного пам’ятного куточка у школі. У сільській раді Текучої досі ніколи навіть не чули прізвища видатного земляка. Дуже все це сумно. Дуже прикро. Хіба ми можемо утвердити історичну пам’ять, сформувати у підростаючого покоління національну самоідентичність, коли байдужі до минулого та жертовних героїв своєї рідної землі?!
Учасники вечора вшанування пам’яті Юрія (Георгія) Карася-Галинського в місті Умані.
Фото Олени САМОТОКИ та з архіву Черкаського обласного краєзнавчого музею.
