На знімку: хресна хода в Києві, присвячена 1031-й річниці хрещення Русі-України.
Фото надано Православною церквою України.
Владика Володимир (третій зліва) з радянським політв’язнем, письменником Василем Овсієнком, капеланом Дмитром Караном та прихожанами Покровської церкви ПЦУ.
Фото Георгія Лук’янчука.
В еликий київський князь Володимир 1032 роки тому, у 988-му, хрестив Київ, Дніпро і всю землю українську. Утім, історія християнства на теренах сучасної України налічує майже дві тисячі років і ведеться від святого апостола Андрія Первозваного, який, проповідуючи у Скіфії, вирушив з Корсуня вверх Дніпром і зупинився біля мальовничих київських гір. «І сталося так, що він прийшов і зупинився під горами на березі, — пишеться в літописі. — І зранку піднявся і сказав ученикам, які були з ним: «Чи бачите Ви ці гори? На цих горах засяє благодать Божа, буде місто велике, і збудує Бог багато церков». І піднявся на гори ці, благословив їх і постави хрест, і помолився
Богу, і зійшов з гори тієї, де пізніше виник Київ, і пішов по Дніпру вверх».
Як зазначає доктор наук з богослов’я, професор, проректор з наукової роботи Київської православної богословської академії протоієрей Віталій Клос, автор популярної книжки «Автокефалія Української Церкви: огляд від хрещення до синодального Томосу», археологічні розкопки підтверджують факт поширення християнства на території України вже в I столітті, що цілком може відповідати місіонерській діяльності апостола Андрія Первопокликаного і його учнів у цих краях.
Перші зерна Євангельського вчення у нас засіяні дві тисячі років тому
— Митрополит Київський і всієї Русі Сильвестр Косів у «Патериконі» нашими Хрестителями називає святого апостола Андрія, рівноапостольних братів Кирила і Мефодія, святого князя Оскольда, рівноапостольну княгиню Ольгу. Вони звершували благовісницьку місію ще до офіційного хрещення при святому рівноапостольному князеві Володимирі Великому, — каже протоієрей Віталій Клос. — Дуже швидко місто Київ стало для всієї Русі-України другим Єрусалимом, із якого благодать Євангельського вчення поширювалася на всі навколишні землі Східної, Північної, а подекуди й Західної Європи та Азії. Враховуючи відомості джерел, можемо однозначно стверджувати про двохтисячолітню історію християнства на території сучасної України. Про це у своїх творах писали такі християнські автори раннього часу як апостол Павло, Тертуліан (близько 160-220 рр.), св. Афанасій Олександрійський (бл.300-370 рр.), Епіфаній єпископ Констанцський (бл.314-367 рр.), святитель Іоан Золотоустий (бл. 347-407 рр.) та інші. Відомо, що в кінці III — IV ст. на наших теренах існували декілька єпархій — Скіфська, Херсонська, Готська, що перебували під омофором Константинопольського патріарха, а в перші століття християнства архіпастирі з південних земель сучасної України брали участь у Вселенських соборах, зокрема єпископ готський Феофіл був на I Вселенському соборі 325 року.
— У час візантійського імператора Лева Мудрого (881-911 рр.) Руська єпархія вже перебувала на 60-му або ж на 61-му місці в переліку єпархій Константинопольського Патріархату і мала статус митрополії, — наголошує професор.
З прийняттям християнства у нашому краї з’являється велика кількість храмів, які оздоблюються фресками і мозаїками. На тих місцях, де раніше стояли язичницькі ідоли, зводяться церкви — у 988 р. на честь святителя Василія Великого, неподалік Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря, у 989 закладено храм на честь Пресвятої Богородиці (Десятинну церкву), у 1011-му — собор святої Софії та інші. Вже в початковий період після хрещення Русі стольне місто стає релігійним центром. Дитмар єпископ Мерзебурський пише, що в Києві в той час «є 400 церков і 8 ринків, люду незчисленна сила...».
— Русь була незалежною державою зі встановленими адміністративними межами, які в певні періоди перевершували територіально навіть Ромейську імперію, а Київська митрополія, відповідно, теж перевершувала всі разом взяті Східні патріархати: Константинопольський, Олександрійський, Антіохійський та Єрусалимський, — наголошує Віталій Клос. — Якщо приблизно уявити собі межі Київської митрополії, то вона охоплювала частково або повністю території таких сучасних держав, як Україна, Білорусь, Литва, Польща, Росія, Румунія тощо.
Упродовж семи століть Київська митрополія перебувала у підпорядкуванні Константинопольської патріархії, її предстоятелі мали титул «митрополит Київський і всієї Русі», хоч відповідно до 34 апостольського правила, 17-го четвертого та 38-го шостого Вселенських соборів Русь мала всі необхідні передумови для отримання автокефалії своєї Церкви.
У 1686 році відбулося підступне, неканонічне захоплення Київської митрополії Москвою і підпорядкування її Московському патріархату.
— Боротьба духовенства Київської митрополії за свої права тривала довго. Можна сказати, що намагання української церковної еліти обстояти свої права розтягнулися на ціле століття, від часу підпорядкування у 1686 р. до акту секуляризації церковних земель у 1786 році, — наголошує дослідник.
Боротьба за автокефалію триває
Рух за автокефалію Української церкви розпочався після повалення царського режиму, але відновлена незалежна церква в 1930-му році була ліквідована сталінським режимом. Новим поштовхом до національно-релігійного відродження стало 1000-ліття хрещення Русі-України, що збіглося в часі з руйнуванням тюрми народів — СРСР.
— Якщо іншим церквам за радянських часів було дозволено бути у підпіллі, то українській автокефальній церкві і це було заборонено, весь єпископат, духовенство і навіть активних віруючих радянська тоталітарна система винищила, — каже вікарій Київської єпархії ПЦУ преосвященний Володимир (Черпак), активний учасник третього відновлення Української Церкви, тоді аспірант інституту геохімії і фізики мінералів, студент Ленінградської духовної семінарії.
У 1988 році у Києві створюється «Український культурологічний клуб», при Будинку учених — клуб «Спадщина», до яких увійшли відомі правозахисники, релігійні діячі, студенти, зокрема Леонід Добрянський, Павло Загороднюк, Михайлина Бородай, Віктор Кулинич, Ярослав Федорин.
— У спілкуванні з’являється ідея відновлення УАПЦ, — каже владика Володимир. — Усі знали — ми хочемо своєї держави, своєї церкви. Тож створюється комітет з відновлення УАПЦ, до якого увійшли дисидентка Леся Лохвицька, Анатолій Битченко, Тарас Антонюк, Микола Будник.
— Новий поштовх відродженню УАПЦ дала установча конференція Товариства української мови імені Тараса Шевченка, що відбулася у Києві 11-12 лютого 1989 року, — продовжує владика. — Тоді дехто казав, що за справу автокефалії взялися нецерковні люди, а треба було, щоб рух очолив священик. Але всі боялися, і священики, і миряни, бо ніхто ще не знав, розпадеться Союз чи буде існувати далі. На з’їзді був присутній настоятель храму з Єлгави (Латвія) Богдан Михайлечко. Йому надали слово. Коли він ішов залом, у підряснику, з хрестом на грудях, у залі запанувала тиша. Богдан підійшов до мікрофона і каже: «Я вважаю, що треба відновити УАПЦ і подати її на реєстрацію». Оголошує, що створений ініціативний комітет і дав згоду його очолити. Він вголос заявив, що УАПЦ була розстріляна сталінсько-московським режимом, і закликав підняти голос протесту проти неправди і переслідувань, стати на захист забороненої УАПЦ та порушити клопотання перед урядом УРСР про реабілітацію невинно замучених єпископів, духовенства, мирян. Люди зустріли його виступ тривалими оваціями.
Не встиг Богдан Михайлечко вийти із приміщення, де проходив з’їзд, як його затримали. Коли священика запихали в машину, аби відправити в аеропорт, а звідти в Єлгаву, подалі від України, йому зламали руку. Без медичної допомоги він, у супроводі представника відповідних органів, летів до Латвії у порожньому салоні літака. Після приземлення отцю Богдану повідомили з єпархії, що він відсторонений від служби у своєму храмі.
— Незважаючи на переслідування, у березні 1989 р. священик Михайлечко, вперше після Другої світової війни, відправив літургію для прихильників УАПЦ у Києві у приватному будинку по вулиці Сєдовців, 8а. А вже в квітні до ініціативного комітету входять Євген Сверстюк, Ольга Гейко, Сергій Набока, Олександр Ткачук. Комітет направляє звернення до Президії Верховної Ради СРСР та УРСР, до міжнародної громадськості з вимогою легалізації та реєстрації УАПЦ, — продовжує розповідь владика Володимир. — У зверненні члени комітету просили Вселенського патріарха Димитрія I, УАПЦ в діаспорі, всі автокефальні церкви підтримати законні вимоги православних українців.
Ініціативний комітет розгорнув широку роботу серед населення за відродження своєї церкви, було оприлюднено заклик до православних українців, у якому, зокрема, наголошувалося: «Церква наша, пролежавши в «духовній домовині» понад 250 років, здавалося, ніколи не воскресне... Церква відродилася з попелу небуття. Жива наша церква...». У Києві започатковується видання газети «Наша віра Православ’я», яку з жовтня 1989 року очолив Євген Сверстюк. Друкували газету у Вільнюсі, а звідти доставляли до столиці України.
— 19 серпня 1989 року на заклик ініціативного комітету з відродження УАПЦ відгукнулася парафія святих апостолів Петра і Павла у Львові, — продовжує розповідь вікарій. — Протоієрей Володимир Ярема, священики та миряни того дня оголосили про вихід із складу Російської православної церкви. А 8 вересня того ж року місцеблюститель Київського митрополичого престолу блаженнійший митрополит Мстислав, першоієрарх УАПЦ направив звернення до вірних УАПЦ на Батьківщині і в усьому світі, в якому доводив законність та канонічність свого місцеблюстительства на Київському престолі і закликав до праці з відродження погромленої Церкви.
Відродження, пригадує владика Володимир, проходило в надзвичайно складних умовах. Український екзархат РПЦ вороже ставився до УАПЦ, духовенство та прихожан якої називали самосвятами, безблагодатними, невірними.
— Пригадую, що монашки з Флорівського монастиря, який я любив з дитинства і поруч з яким мешкав, ходили по території монастиря з вилами, наче селянки на полі. Кажу: «Матушка, а чого ви з вилами?» Відповідає: «Від автокефалістів охороняємося». Інша монашка, коли побачила мене, почала кричати: «Сатаністи, сатаністи!», — продовжує розмову владика Володимир.
Попри всі складнощі, за короткий час майже в усіх обласних та багатьох районних центрах з’являються громади УАПЦ, постає Братство апостола Андрія Первозваного, що відіграло значну роль у скликанні Всеукраїнського Собору з відновлення УАПЦ. На страсному тижні 1990 року розпочалося богослужіння у храмі св. Архістратига Михайла у Києві, що в Музеї архітектури і побуту, потім у Покровській церкві на Подолі.
— Остаточне організаційне оформлення УАПЦ відбулося тридцять років тому, 5-6 червня 1990-го, — каже владика Володимир. — Відкрився собор Божественною літургією у святій Софії завдяки старанням народного депутата України Олеся Шевченка. На собор з’їхалося більш як 700 депутатів з усієї України, з них сім єпископів, духовенство. Серед гостей собору були народні депутати Іван Драч, Іван Заєць, Сергій Головатий, Олесь Шевченко та інші. Найголовніше, що на соборі було проголошено Український (Київський) патріархат та обрано предстоятелем УАПЦ блаженнійшого митрополита Мстислава (Скрипника) з титулом Святійший Патріарх Київський і всієї України. Пригадую, як блаженнійший Мстислав, повернення якого до України на акціях протесту вимагали сотні мирян, поїхав вклонитися іконі Почаївської Божої матері до Почаївської лаври, яку на той час загарбала РПЦ, а «брати по вірі» його не пустили, закрили перед літнім уже чоловіком браму. Відновлення УАПЦ — свідчення вікового бажання українців мати свою незалежну Церкву. І якби не було руху за відновлення УАПЦ, якби не проголошення Київського патріархату, невідомо чи Україна отримала б Томос про автокефалію Української Церкви, документ, що поставив ПЦУ врівень з іншими Церквами світу.
