А ще Марія Кравчук привертала увагу своєю чемністю, уважністю, інтелігентністю. Працювала тоді в Ружині (Житомирщина) на пошті, а проживала в селі Бистрику, що неподалік райцентру. Різні чутки про неї ходили: бандерівка, в таборах відсиділа, але не покаялася, з націоналістами знається...

Воркута, барак, конвой...

Марія виросла в мальовничому селищі Жаб’є (тепер це райцентр Верховина), де зелені Карпати і бистрий Черемош. Зовсім юною долучилася до національно-визвольного руху. Налагоджувала жіночу мережу ОУН у своєму селі та районі, керувала нею. Займалася пропагандистською та лекційною роботою серед населення, зокрема з питань історії України та визвольного руху. Разом із подругами, перебуваючи в оунівському підпіллі, дбала, щоб упівці, котрі боролися і проти німецьких окупантів, і проти радянської влади, мали в селах де перепочити і що поїсти, поповнити запаси харчів та медикаментів.

Одразу після завершення Другої світової війни почалося інтенсивне знищення оунівців. Багато їх загинуло. Незліченну кількість сімей із Західної України у вагонах відправляли в Сибір.

Заарештували енкавеесники й Марію Зуб’юк (це її дівоче прізвище). Вирок — десять років таборів. Завезли у Воркуту. Барак, стрій, конвой, грубі окрики, собачий гавкіт... Важка виснажлива робота.
Минали безпросвітні табірні дні. Одного разу через «колючку» — огорожу з колючого дроту — познайомилися гуцулочка Марія Зуб’юк та хлопець із села Бистрик, що на Житомирщині, Андрій Кравчук. Листувалися через отой колючий дріт, були короткі, на людях, побачення.

Андрій Кравчук на той час також чимало набідувався. Війна застала його на строковій службі в армії. У першому ж бою з фашистами полк, у якому він служив, був розгромлений. Андрій потрапив у німецький полон. Утік, вкрай знесилений, ледь добрався до рідного Бистрика. Потім — осоружна служба в поліції: виконував завдання місцевих партизанів. Після визволення району знову став солдатом. Але довго не воював — дали п’ятнадцять років таборів. Бо жодних його пояснень про те, що служив у поліції за наказом партизанів, не взяли до уваги. Отак опинився на шахті у Воркуті. А що виконував за зміну по дві-три норми, то значно скоротився строк його ув’язнення, і коли Андрій зустрівся з Марією Зуб’юк, то був уже не під конвоєм.

Удова під наглядом

...Нарешті настав довгоочікуваний день амністії, і вийшла Марія на волю. За табірними ворітьми зустрічав її Андрій. Вони винайняли кімнату для проживання, зареєстрували свій шлюб. Обоє працювали багато й тяжко, але й заробітки мали добрі. Народився у молодого подружжя син Ігорьок, згодом і другий — Богданчик. Аж раптом біда: у шахті зійшла з колії вагонетка й убила Андрія...

Згорьована, аж зчорніла, Марія повезла труну з прахом коханого в Україну — у його рідне село Бистрик на Житомирщині. А через рік з двома дітками переїхала туди жити. Андрієва сім’я прийняла її як дочку, а от село... На роботу її не брали навіть у місцевому колгоспі. Лише згодом взяли прибиральницею у райвузол зв’язку в Ружині. Вона була старанна та працьовита, отож через якийсь час перевели у листоноші, потім — на касира, а згодом — у бухгалтерію. Працювала, ростила синів. Заміж більше не пішла, залишилася вірною Андрієві.

А кадебісти пильно стежили за жінкою, бува, обшуки в її хаті влаштовували, шукали підтвердження антирадянської діяльності... Не почувалася Марія тут ані в безпеці, ані в спокої. Тож як сини виросли, закінчили університет та стали працювати, за їх наполяганням переїхала з Житомирщини в рідні Карпати.

«Я знав Марію Кравчук»

В одному з номерів новоград-волинської міської газети «Звягель-Інформ», в редакції якої я згодом стала працювати, вмістила свою розповідь про учасницю національно-визвольних змагань ОУН-УПА Марію Кравчук. І згодом було подаровано мені зустріч із вельми цікавою людиною. Це просто неймовірно: приходить у редакцію немолодий чоловік (житель Новограда-Волинського) і каже:

— Довго збирався, а оце прийшов, щоб повідомити: я знав Марію Кравчук. З нею у Воркуті працював на одній шахті — шахта 5, горизонт 4. Яка це була людина! Пекло пройшла... Там чоловіки ламалися, а вона свою людську гідність зберегла.

А потім ми довго розмовляли з тим чоловіком — Андрієм Голубом. Найперше вразило ось що: понад тридцять років проживав він у Воркуті, а мова українська з його уст так славно звучала... Та ще й Шевченковими віршами свою розповідь частенько й доречно переплітав. Але як же потрапив Андрій Якович у Воркуту та аж на три десятки літ?

Мов билина в полі

...Жила сім’я Голубів у Новоград-Волинському районі на хуторі. Андрій народився у 1936-му — через кілька літ після того, як його братика Митю поховали. А помер той крихіткою-немовлям. Казали люди, то материнське молоко йому зашкодило, бо в голодному 33-му люди рятувалися від голоду, чим могли. Дерли і кору з молодої липи, потім сушили її, товкли в ступі. Отримане таким чином «борошно» використовували на харч. Може, й справді зашкодила така їжа матері-годувальниці, що й не стало дитяти.

Андрійкові й року не виповнилося, як його батька і діда репресували — обоє відтоді немов у воду канули... А в 1947-му і матір його надовго вислали в край далекий та чужий — за те, що в колгоспі мінімуму трудоднів не виробила, що податок не сплатила...

Зостався Андрій — мов билина в полі. Довелося залишити школу, тож тільки два класи закінчив.

— Не знаю, як і вижив, — розповідав мені при нашій зустрічі. — Бувало, по три дні нічого в роті не мав. Став різати березове гілля та віники в’язати і продавати, щоб якусь копійку на харчі заробити. І тут один добрий чоловік із нашого села порадив: «Піди-но до директора МТС Шевченка, попросися на курси трактористів, а там і на роботу тебе, може, візьме». Послухав його. Тільки ж дуже мені було важко вчитися на курсах трактористів. Завжди голодний, аж у голові паморочиться.

Та ще ж читати добре не вмів. Вчителі думали, що то в мене щось із зором негаразд. Мучився, але знав: мушу вивчитися на тракториста, бо це для мене шанс вижити. І в молоді роки для себе твердо вирішив: сім’ю не заводити. Думалося: не варто дітей народжувати від отакого стражденного роду, як мій, що стільки перебідував та з голоду пухнув... Дівчат я сторонився, коли уже й трактористом працював. Соромився свого засмальцьованого одягу (переодягтися не було в що), своїх рук, які важко було від мазуту відмити...

Повернулися після тридцяти літ у Заполяр’ї

Але доля склалася по-іншому. Одного разу тракторист Андрій Голуб працював у селі Гульську, в колгоспі. Тоді картоплю садили. Жінки її в борозни накидали. Між ними була й дівчина молоденька. Помітив хлопець, що вона зацікавлено поглядала на нього. Згодом і познайомилися. Дізнався Андрій, що Ліда Мартишок також горя зазнала. Батько її з війни не повернувся — загинув, багатодітна сім’я бідувала.

А потім — армія, служив Андрій в Іркутську. По закінченні служби завербувався на два роки у Воркуту працювати в шахті. Бо думалося: чого їхати в рідні краї, коли ніхто його там не чекає, і жити ніде... І спало йому на думку Ліді листа написати.

Тільки соромився, бо малограмотний. Але наважився. І яка радість — дівчина відповіла. Запрошувала приїхати до неї в гості.

Згодом вони таки побралися — Андрій і Ліда. І три десятки літ жили в Заполяр’ї. Там народилися в них син і донька, там їх виростили.

Уже пенсіонерами повернулися в рідні краї. Купили стареньку хатину — неподалік лісу, бо дуже скучили за природою поліською. У цій затишній оселі Андрій Якович розповідав мені про своє життя та працю в Заполяр’ї. А ще — про Марію та Андрія Кравчуків. Подаю його оповідь саме такою, як він мовив...

У пеклі... співали українських пісень

— Довіку їх не забуду — Марію й Андрія. Може, якби не зустрівся з ними, був би я зовсім іншим і не зберіг би в російському Заполяр’ї рідну вкраїнську мову в своїй душі. У Воркуті українців було багато, але говорили переважно російською, навіть поміж собою. Це щоб з них не сміялися: «Хахли, бандерівці». Тільки Марія та Андрій на таке не зважали, рідної мови не цуралися. А як славно вони удвох співали українських пісень... Андрій ще й дуже гарно грав на баяні та інших музичних інструментах.

Було у Воркуті багато політв’язнів. Яке життя тяжке мали — не розказати... Найважчі роботи виконували: залізницю прокладали, мерзлий ґрунт довбали, вугілля добували... Однак чоловікові все-таки легше таке стерпіти. А як жінці доводилося — страх! Але Марія у тому пеклі свою гідність зберегла. Була вона худенька, змарніла, та сила духу в ній така, якої багатьом чоловікам бракувало.

Після виходу на волю Марія в нашій шахті працювала дозиметристом: замірювала рівень загазованості штреків. Це було ризиковано, адже тоді виконувалася така робота не за допомогою спеціального приладу, а з лампою-керосинкою. Згодом — уже після загибелі чоловіка — Марія працювала зі мною на стволі. Ствол — це вертикально або похило розташована частина шахти, яка має вихід на поверхню. Щось схоже на ліфт. У кліть до ста осіб входить. Нею шахтарів перевозять униз та нагору, в шахту доставляють різні будівельні матеріали, а звідтіля піднімають назовні всілякі відходи.

Трагедія на шахті

Пам’ятаю, як трагічно загинув Андрій Кравчук, Маріїн чоловік. Його разом із ще двома робітниками-кріпильниками відправили замінити старе перекриття в одному штреку, бо була загроза, що обвалиться. Працювали хлопці, і хтозна-чому це трапилося: на великій швидкості прямо на них мчав електровоз, пхаючи попереду порожні вагонетки. А тут же, в штреку, на його шляху були ще й вагонетки, навантажені вугіллям.

Двоє чоловіків кинулися бігти вперед по ходу електровоза — утікати. Андрій же побіг назустріч дати знак машиністу, щоб той зупинився. Та при великій швидкості руху зійшла з колії вагонетка й посунула на Андрія... Він загинув, а два кріпильники і машиніст залишилися живими — можливо, саме завдяки Андрієві.

Як тяжко переживала Марія смерть чоловіка... Минали дні, тижні, а вона все ходила на те місце, де загинув Андрій. Просиджувала годинами, мовби закам’яніла від горя. Було і я її вмовляв: «Не плач, Маріє, не побивайся так тяжко. Це ж який вік у тебе — ціле життя попереду». Страшно було за жінку. Отож не спускали ми з неї очей. Тоді її з дозиметриста й перевели працювати на ствол, щоб поряд з нею хтось був.

Мені ж не довелося побачити Марію перед її від’їздом з малолітніми синами на Житомирщину, бо потрапив під обвал, був травмований і з півроку перебував на лікуванні. Потім хотів написати їй листа, дізнатися, як влаштувалася, але адреси не знав. Однак час від часу протягом багатьох літ зринали вони в моїй пам’яті: Андрій та Марія.

І от побачив фото у газеті — точнісінько вона, Марія Кравчук. Очам не повірив, став читати статтю... Таки Марія! І озвалося моє серце вдячною пам’яттю.

Вони для мене незабутні — Андрій та Марія. Серед злигоднів і всіляких воркутинських мерзот зуміли зберегти свою гідність у важких випробуваннях, цінували рідну українську мову. Якби ж то всі ми, українці, були стійкими та духом сильними...

І я думаю: якбЗи ми, українці, так браталися поміж собою, так шанували себе і свою Україну, як Шевченко у своїх віршах заповідав, то мали б значно краще життя, ніж нині.

Житомирська область.

Колаж Олексія КУСТОВСЬКОГО.