Серед розстріляних імена дорослих і дітей.

 


«Це безцінний документ», — каже Леонід Трахтенберг Тамарі Рафаловській.

Копію доставили в Єрусалим, в ізраїльський національний Меморіал пам’яті Голокосту і Героїзму «Яд Вашем».

Встановила імена родина Рафаловських з Іллінецького району. Було це в середині 1960-х років. Де знайшли записи? Хто їх приніс до музею?

— Цей зошит — один із найцінніших наших експонатів, — розповідає директор музею Голокосту у Вінниці Леонід Трахтенберг. — Якщо точніше, йому немає ціни. Якби не ці записи, ми не знали б цих імен і ніколи не дізналися про долю людей, чиї прізвища тут значаться.

— Невже тут двісті прізвищ? — запитую в пана Леоніда.

Він звертає увагу на один із записів: двоє прізвищ, чоловіка і дружини, — Звеняцький Шувер, балагула, що означає їздовий, і Звеняцька Рита.

— Розстріляли їх і їхніх четверо дітей, — зазначено в запису.

За словами директора музею, так само записано багато інших: чоловіка і дружину і кількість їхніх дітей.

Леонід Трахтенберг розповів хвилюючу історію про те, як зошит опинився в музеї.

Китайгород: цифри вразили

У першій половині 1960-х років у селі Китайгород Іллінецького району збирали експонати для сільського музею. З району надійшла вказівка встановити прізвища односельців, які не повернулися з фронтів війни з гітлерівцями. Готувалися до 20-ї річниці Перемоги. Директором школи працював тоді Сергій Рафаловський. Його не стало у 1996 році.

Він запропонував доповнити список розстріляними євреями, жителями їхнього села. До війни вони становили майже половину населення Китайгорода. Пропозиція директора школи не знайшла особливого схвалення. Хтось із сільських активістів сказав, що маємо зібрати інформацію про героїв війни. А чим таким відзначилися розстріляні євреї? Рафаловський таки наполіг на своєму. Сам просив тих, хто розпитував в односельців про фронтовиків, цікавитися прізвищами євреїв, яких розстріляли гітлерівці. І не тільки євреїв. Окупанти вкоротили життя також їхнім односельцям-українцям.

Коли отримали списки, цифри вразили: з війни не повернулися 89 жителів Китайгорода із 140, які воювали, а в селі розстріляли 250 місцевих. З них майже 200 дорослих і дітей єврейської національності.

Ось один із записів: «Куценко Марія Лукашівна, народилася 1928 року в Китайгороді, за національністю українка. Була дуже скромною і тихою дівчиною. 22 січня 1942 року її розстріляв німець з пістолета. Було це на складі Кам’яногірського цукрового заводу. Три кулі пронизали її голову. Її було вбито по-звірськи у 16 років».

Більшість записів у зошиті зроблено рукою вчительки англійської мови Ганни Рафаловської, двоюрідної сестри директора школи.

Понад 50 років аркуші в синій обкладинці пролежали спершу в шухляді письмового столу директора, а потім на книжковій полиці.

Славили здебільшого фронтовиків

До музею Голокосту у Вінниці зошит передала Тамара Рафаловська, донька директора школи. Свого часу закінчила кораблебудівний інститут у Миколаєві, працювала в портовому місті Клайпеді, в Литві. Коли батька не стало, повернулася в Україну.

Чому зошит у 60-ті роки не передали до музею?

— Добре, що не передали, інакше він уже загубився б, бо сільського музею так і не створили, — каже Тамара Рафаловська. — Діє тільки шкільний. Такі документи тоді були, як казали, не на часі. Про розстріляних євреїв офіційно майже не згадували. Влада розставляла інші пріоритети. Славили здебільшого фронтовиків і забували про розстріляних мирних жителів.

Якось Тамара приїхала в село до мами і взяла до рук синій зошит. Гортала сторінки, згадувала батька. Подумала: якщо вона не розповість про цих людей, їхні імена кануть в Лету.

— Я вирішила продовжити робити те, що розпочав тато, — розповідає пані Тамара. — Пішла до найстарших жителів села і попросила їх згадати євреїв, яких німці розстріляли. Мороз по спині йшов від тих розповідей.

Яків Герасимчук згадував, як гітлерівці знущалися над євреями. Зігнали їх у центр села і змусили бігати навколо будівлі. Хто опинявся у «хвості», тих били гумовими палицями або нагайками. Потім знесилених погнали до ставу. Але дивним способом: повзком навколішки. Самі реготали з цього. Загнали у воду. Наказали пірнути. Чия голова з’являлася над водою, той чув крик: «Команди випірнати не було!». За цим гримів постріл. У кого вцілили — того вбили, інші захлиналися під водою.

Микола Ковальчук згадував оповіді своєї матері про те, як євреїв вели на розстріл. Місце для цього було в Дашеві, селі, що за понад десять кілометрів від Китайгорода. Малі діти йшли повільно, стримували рух. Нелюди вигадали, як їх позбутися.

Хапали за ноги, розмахувалися і голівкою ударяли об камінь.

Жінка розповідає, що записала також декілька епізодів про те, як дехто з її односельців рятував єврейських дітей.

Григорій Бабіленко заховав у себе на обійсті єврейського хлопчика Якова. Катерина Білоконь врятувала єврейку Рузю і трьох її діток. Для цього обрала схованку — яму під піччю. Марія Войт вихопила з розстрілької колони хлопчика і сховала його в мішок. Марія Гайдук зуміла вберегти двох єврейських дівчаток-сестричок.

Усе це Тамара Рафаловська оповіла у книжці про історію свого села «Наш Китайгород», де подано прізвища євреїв-земляків, розстріляних німцями.

Кому передати список?

Жінка не знала, кому передати синій зошит. Допоміг випадок. Якось зайшла в бібліотеку при музеї Голокосту до знайомої бібліотекарки Наталії Радер. Тоді пані Рафаловська працювала в бібліотеці Вінницького педуніверситету. До розмови долучився директор музею Леонід Трахтенберг.

— Коли пані Тамара розповіла про зошит, спершу не надав розповіді особливого значення, — згадує чоловік. — У музеї є «Книга пам’яті», а також «Книга скорботи», де вписано, зо-
крема, імена жертв Голокосту. Цінність зошита зрозумів тоді, коли порівняв записи у ньому з тими, що є у «Книзі пам’яті». У ній значиться тільки одне прізвище розстріляних євреїв з Китайгорода. Одне прізвище, але четверо людей. Сім’ю розстріляли. А в зошиті, нагадую, — 200 розстріляних.

На Міжнародну конференцію з ушанування пам’яті жертв Голокосту до Вінниці навідалися гості з різних країн. Вони оглянули музей. Режисер з Ізраїлю, який знімає фільми про Голокост, побачивши експонат, одразу сказав: «Цей зошит має бути в «Яд Вашемі», таким записам немає ціни!».

«Цей зошит буде зберігатися в музеї у Вінниці, — відповів Леонід Трахтенберг. — Тут живе дочка тієї людини, яка зібрала і зберегла ці записи. Завдяки її батькові та їй самій ми знаємо тих, кого знищили гітлерівці. Їхня вина лише в тому, що вони єврейської національності».

Жахлива статистика

За архівними документами, на Вінниччині в роки гітлерівської окупації було знищено майже 200 тисяч людей єврейської національності. Серед них приблизно 55 тисяч депортованих бессарабських і румунських євреїв.

У Вінниці найбільше імен загиблих встановив військовий пенсіонер Борис Фельдман. Він записав 30 тисяч полеглих і передав їхні прізвища в національний Меморіал пам’яті Голокосту і Героїзму «Яд Вашем».

Під час перебування в Єрусалимі йому вручили пам’ятний знак за вшанування пам’яті загиблих євреїв. Бориса Фельдмана не стало у 2005 році.

— Кожну четверту неділю місяця він збирав у готелі «Поділля» рідних загиблих, і вони разом заповнювали Листи свідчень, такий документ вимагають в «Яд Вашемі» для підтвердження імен, — розповідає Леонід Трахтенберг. — Як працював Фельдман? Брав телефонний довідник, знаходив єврейські прізвища і телефонував. Дізнавався інформацію. Після того оформляв Листки свідчень. За власні кошти відправляв їх до Ізраїлю, за свої кревні роздруковував список на ксероксі. Ця людина, як і Сергій Рафаловський, заслуговує на людську пам’ять.

Вінниця.

Фото автора.