Нещодавно (6 грудня 2020-го) виповнилося сто років від дня народження Якова Данилова (на знімку) — глибокого дослідника й палкого пропагандиста Шевченківської спадщини, невтомного охоронця Святині українського народу, талановитого організатора відомих в усьому світі заходів з увічнення пам’яті Кобзаря. Кажучи мовою звичайних документів, він із липня 1952-го до кінця листопада 1981-го безпосередньо трудився на посаді директора Канівського державного музею-заповідника «Могила Т.Г. Шевченка».

З почину старшого сина

Ще не так давно тим, кому захотілося б більше дізнатися про постать цього подвижника, забракло б певного матеріалу. Але, як мовиться, на все свій час. У 2016 році з’являється на світ дивовижна книжка «Нема зерна неправди за собою». Цю назву підпирають слова «Подвижницька місія Якова Данилова на Тарасовій Горі».

Вельми цікава історія появи цього видання. Воно зродилося понад двадцять років тому, ще за життя його головного героя. Талановиті сини-математики престижних столичних вишів Валерій і Володимир, дедалі більше відчуваючи батькову значущість в українському суспільстві, прагнули дізнатися про нього якомога детальніше й ширше, щоб потім повідати про почуте людям, зрештою, своїм дітям. Але це вдавалося аж ніяк не завжди, оскільки і в будні, і в свята їхній батько був перейнятий музейними справами. Данилов-найстарший і сам подеколи намагався писати спомини про пережите, однак... І основна його робота, і домашні проблеми (важко занедужала вірна дружина) позбавляли його можливості активно вести записи. Зважаючи на це, з почину старшого сина Валерія в серпні 1994 року в їхній сім’ї з’явився кінооператор Олег Жуковський. І він, і сини присилували Якова Михайловича до розмови.

Так і з’явився кількагодинний кінозапис, здійснений за чотири роки до відходу батька за межу вічності. Цей безцінний запис-інтерв’ю і ліг в основу книжки «Нема зерна неправди за собою», у виданні якої синам сприяв колишній генеральний директор Шевченківського національного заповідника (1989—2005) Ігор Ліховий. Він разом із синами Якова Михайловича і став одним з її упорядників. Робота просувалася довго й терпляче і зрештою вилилася в чудове, повноваге літературно-художнє, науково-пізнавальне видання, дизайн і верстку якого бездоганно здійснив талановитий майстер видавничої справи Анатолій Кізлов.

За твердженням Ігоря Ліхового, Якову Данилову волею долі випало стати четвертим за ліком керівником Тарасового заповідника в повоєнний період його історії і дванадцятим із дня взяття Шевченківської могили під державну опіку урядом України навесні 1918 року. Коли зголосився на цю посаду, йому йшов лише 32-й рік. За плечима були бібліотечний технікум у Кременчуці, праця у книгозбірнях, навчання у Васильківському військовому, а згодом Саратовському авіаційному училищах.

А потім була війна, в якій наш герой, на щастя, вцілів. Перемогу авіатехнік і стрілець штурмовика «Іл-2» сержант Данилов зустрів у Померанії у складі 3-го Білоруського фронту. І тільки-но демобілізувався, влітку 1946 року поніс документи на філологічний факультет Київського держуніверситету імені Т.Г. Шевченка. Після одержання диплома з відзнакою вступив до аспірантури, мав шанс вирости у глибокого науковця. Але доля несподівано вистелила йому інший шлях — шлях на Тарасову Гору.

Як згадує Яків Михайлович, «усе склалося немов в одну мить. Після першого іспиту — кандидатського мінімуму за спеціальністю «українська література» — мене раптом викликає проректор Арсен Олексійович Іщук, відомий багатьом як учитель українських письменників. Він до мене: «Ви терміново маєте бути сьогодні в ЦК у секретаря з ідеології». Прийняли мене десь біля дванадцятої ночі і без усяких обговорень сказали: «Поїдете в Канів, на Тарасову Гору, директором», додавши на прощання: «Ви знаєте, що якщо відмовитесь, то не будете навчатися в аспірантурі. Завтра о десятій ранку — на затвердження в ЦК КПУ. Все. До побачення».

Точнісінько така само «картинка» повторилася вранці. Головуючий ще раз підтвердив, куди директивні органи направлять «тов. Данилова», наголосивши, що робота дуже відповідальна. А тоді до присутніх: «Запитання є?» — «Немає». «Все ясно?» — «Все». «Будьте здорові! Доброї дороги!».

Піклувальник номер один

Коли Яків Михайлович разом із комісією Академії наук України приїхав до Канева, молодий директор трохи не впав у відчай. Ще б не так! Штат музею становив аж 23 особи, зокрема, три наукові працівники, завідувач фондами — головний хранитель, один завідувач відділу і заступник директора з наукової роботи. Решта — на-
глядачі, вартові. Було працювати непросто. Криза в усьому. Гора на вулиці Монастирок — «лиса», там випасалися кози. Надто скромний колектив музейників не ділив роботу на «свою» й «чужу». Влаштовували чергування, садили дерева і квіти, закріплювали крутосхили і яри тощо.

Багато лиха і ран заподіяла заповіднику війна. Чимало що доводилося на ходу ремонтувати. Раділи кожній маленькій перемозі. Зокрема, тому, що вдалося запустити перший двигун своєї електростанції й засяяла перша лампочка. Побудували водогін і з’явилася вода. Раніше її возила з Дніпра конячка Машка. А як раділи, коли музею дісталася картина українського художника й педагога В. Розвадовського «Тарасова могила»; коли розшукали на Переяславщині рідкісний експонат — кобзу (гриф старовинного інструмента увінчано вирізьбленим портретом Тараса Шевченка; коли віднайшли уламки білого чавунного пам’ятника-хреста, який майже сорок літ стояв на могилі Кобзаря... Серце засвітилося світлою радістю, коли музей отримав у подарунок портрет Шевченка, вишитий відомою народною майстринею Катериною Костиркіною... Так день у день збагачувався, розбудовувався, гарнішав один із найкрасивіших музеїв нашої держави.

На долю Якова Михайловича випало кілька надзвичайно важких і дуже почесних місій, пов’язаних з 1961 роком — роком сторіччя із дня смерті Т. Шевченка і сторіччям його перепоховання в Каневі. Очільник музею з пієтетом згадував: «Можна сказати, що під Тарасовою Горою текли не одна, а дві річки: велично і схвильовано котив свої весняні води Славутич-Дніпро; а друга річка була народною. За всю свою історію Канів не пам’ятав, щоб колись було стільки люду, як прийшло вклонитися поетові тоді на Тарасову землю». Здавалося, вся Україна прилинула до свого великого сина!

Тільки-но врочисто відзначили ці дві події, як у кабінеті Я. Данилова пролунав іще один надто високий дзвінок. Він сповіщав: 28 травня 1961 року Тарасову Гору відвідає Перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов. Він тоді збирався на зустріч із президентом США Джоном Кеннеді, яка мала відбутися через кілька днів у Відні...

Одразу до Канева прибуло чимало військових (читайте — кадебістів). Старший із них сказав Данилову: «Коли щось станеться з нашим Микитою Сергійовичем, тобі — куля в лоб, а сім’ю запроторимо на вічне поселення в Сибір». А статися могло що завгодно, адже в роки війни на Канівських горах тривали жорстокі бої. Тут знаходили багато мін, цілий склад гранат, військове спорядження. Тим-то потрібно було все ретельно перевірити, оглянути кожну сходинку, кожне дерево, парк, в якому садитимуть дубки. Отак усю ніч військові з міношукачами й оглядали музей, парк, сантиметр за сантиметром — і директор був разом із ними. А потім ще й провів для радянського лідера двогодинну екскурсію. До речі, українською мовою. Так тоді повелів сам Хрущов. Попри те, що екскурсія залами музею пройшла якнайкраще, Яків Михайлович до останнього чекав якихось зауважень. І тут Микита Сергійович, звертаючись до Данилова, мовив: «Ви хочете почути оцінку вашої роботи? Як ви думаєте? Чудовий у вас музей. Спасибі за роботу!».

Від руїн — до світової слави

Така вже доля в Тарасової Гори. Високі делегації з різних кінців світу фактично не полишали її й на мить, а директор щодень жив звичайними буднями, розбудовою свого дітища. Важко собі уявити, де в нього бралися сили, яким побитом добувалися кошти, будівельні матеріали тощо, але факт залишається фактом: за якихось неповних десять років Шевченківський заповідник у Каневі зажив світової слави. Яків Михайлович надзвичайно дорожив своїми помічниками, науковцями, як міг, підтримував їх в усьому. Це стверджують, зокрема, спомини, вміщені у книжці провідного наукового співробітника музею, кандидата філологічних наук Зінаїди Тарахан-Берези, завідувачки науково-дослідного відділу «Історія Шевченкової могили» Раїси Танани, колишніх працівників музею-заповідника Лідії Єфіменко і Варвари Кривицької, краєзнавця Михайла Іщенка та інших.

Як музейник-науковець, Данилов несказанно радів кожному своєму новому працівникові, кожному новому експонатові, що з’являвся в музеї, збагачуючи експозицію. Він і сам примножував музейні реліквії і гаряче заохочував до пошуківництва своїх працівників. Директор пишався своїм колективом однодумців-працелюбів, які, мов бджоли, плекали свій вулик, перетворивши його на потужний осередок духовності.

Він умів гуртувати людей, огортати їх увагою, по-батьківськи піклуючись про кожного. Цю його дивовижну рису яскраво окреслює у своїй публікації Володимир Біленко. Він зазначає: «Коли в липні 1957 року я, після закінчення філфаку КДУ, приїхав на роботу в Тарасів музей у Каневі, його директор найперше перейнявся моїм житлом. Щось там не складалося і він сказав: «Поки підберемо оселю, тимчасово поживеш у моєму кабінеті».

Під час цієї зустрічі одразу налаштував мене на науковий лад, рекомендуючи братися за написання дисертації. А в музейній роботі радив мені бути уважним до кожного, хто приходив уклонитися Тарасові, надаючи йому максимальну можливість для ознайомлення з експозицією, аби збудити, зміцнити в ньому відчуття, що це місце священне і вічне — як джерело любові до Сина, до Кобзаря, до України».

На превеликий жаль, спільна праця цих двох чудових музейників тривала недовго. В. Біленко порівняно швидко освоїв пласти видавничої справи і вже через якийсь час засвітився на високих видавничих постах у Києві. Але дружба між ним і Даниловим зміцнилася назавжди. Результатом їхньої спільної праці ще замолоду став вихід підготовленої ними книжки про Канівський музей-заповідник. І в появу видання «Нема зерна неправди за собою» В. Біленко вклав чимало душі й серця.

Її творці наголошують на неабиякому літературному хисті Якова Михайловича, який, на превеликий жаль, розкрилився лише частково. Його вміння володіти добірним українським словом засвідчують уміщені в книжці розлоге інтерв’ю, рядки спогадів, численні статті, листи до дружини Ольги Володимирівни.

Я. Данилова щиро шанували такі славетні витязі красного письменства, як Максим Рильський, Павло Тичина, Микола Бажан, Олесь Гончар, Андрій Малишко, Дмитро Міщенко, Борис Олійник, Микола Шудря... Директор музею назавжди заприятелював із видатними співаками Іваном Козловським, Борисом Гмирею, космонавтом Павлом Поповичем, прославленим асом Іваном Кожедубом, директором Пушкінського музею С. Гейченком...

Блискучі «спітчі» Я. Данилова під час ведення екскурсій захоплено слухали митрополит Філарет, академіки М. Келдиш і Б. Патон, відомий селекціонер С. Черненко, видатний скульптор С. Коньонков і багато-багато інших знаменитостей. Вони сердечно дякували гостинному директорові за хвилини блаженства, проведені в Шевченківському заповіднику.

Не драбина, а зодчий комплекс!

Його одвічною мрією було чимшвидше замінити дерев’яні сходи, що вели до Святині, на гранітні. І вони з’явилися наприкінці 70-х років минулого століття. Східці дивовижно вписалися в довколишній пейзаж, казково збагатили його. Поява цих сходів у заповіднику вилилася в значну подію. Хтось мудро сказав, що, ступаючи тепер широкими сходами на Тарасову Гору, ми й не здогадуємося, що під кожною брилою, мов невидимий фундамент, вмуровано нервові клітини тодішнього директора музею-заповідника, як, до речі, не думаємо й про тих канівських робітників, які вручну вкладали ці брили на крутосхилі. Кажуть, що колектив авторів цього комплексу було висунуто 1981 року на здобуття тоді ще Державної премії імені Т. Шевченка, але добрі намагання враз перекреслив завжди вибуховий і не завжди об’єктивний Павло Загребельний, який заявив: «Невже за драбину можна давати Шевченківську премію?..». А це далеко не драбина, а справжній зодчий комплекс, який одразу став духовною окрасою святої Тарасової Гори.

Було, ой було всього, що не раз виводило зі стану спокою хранителя Тарасової Гори. Взяти хоча б історію з чавунним хрестом, що з 1884-го по 1923 рік увінчував Тарасову могилу, а потім був викинутий більшовицькою владою на задвірки. Уламок цієї святині Яків Данилов віднайшов на звалищі в Києві, серед непотребу, в Академії наук, і привіз у музей. Боже милостивий, чого тільки йому за це не інкримінували! Дійшло до самого політбюро ЦК КПУ. Питання стояло руба: «Чому ви звозите до музею всяку релігійну атрибутику?». Але він вистояв і науково обґрунтував: бути тому хрестові на Тарасовій Горі, а не валятися на звалищі!

Було й таке. Зачувши про приїзд у музей Тараса найвищих столичних партійців, хтось із запопадливих обкомівців вирішив замість бюстів класиків української літератури, що мов почесна варта стояли перед величною скульптурою Т. Шевченка, поставити бюсти членів політбюро ЦК КПУ, а стіни музею обклеїти «кукурудзяними» плакатами (була колись така пошесть на «королеву полів»). І в цій ситуації мудрий Данилов зумів вистояти й перемогти в борні з дурисвітами.

Іще багато різних історій та історійок спливло під час прочитання цієї вельми цікавої книжки «Нема зерна неправди за собою». Її автори відзначали не тільки подвижництво самого героя твору, а й своєрідний подвиг його талановитих синів, учених-математиків, які так натхненно виконали свій обов’язок перед пам’яттю батька. Надзвичайно теплий спогад «Чимало літ перевернулось» у книжці вмістив Володимир Данилов. І він, і його брат Валерій горді з того, що нині ім’я їхнього батька постало в одному ряду з іменами Г. Честахівського, В. Шевченка, В. Гнилосирова, Я. Гулака-Артемовського, М. Біляшівського, І. Ядловського, В. Науменка, всіх тих, хто своєю любов’ю і працею беріг і плекав Святиню українського народу, хто стояв на сторожі вдячної пам’яті та любові до свого генія.

* * *

«Багато гроз і бур пронеслося над Тарасовою Горою, та й над моєю долею, — писав Яків Данилов. — У житті я був задуманий на більше. Марив мовою, літературою, науковою роботою. Все моє життя минуло в напруженні, яке я завдав собі сам. Можна було б жити краще і працювати легше. Мав бути науковцем... А ставши на чолі музею, я вже не хотів змін — відчуття величі Кобзаря не дозволило вчинити інакше. Я радий і гордий — тут побачив всенародну любов до Тараса».

У цих словах — увесь Яків Данилов, щирий український патріот, справжній подвижник на ниві української духовності й культури.

Андрій МЕЛЬНИЧУК, заслужений журналіст України.

Фото з відкритих джерел.