Як національний парламент у Києві діяла Центральна Рада на чолі з Михайлом Грушевським. У російськомовній літературі не перекладають її назви, щоб не викрити московської підступності, адже виникне запитання, навіщо було проголошувати в Харкові «республику Советов» при існуванні в Києві «Центрального Совета». Як писав історик Ярослав Дашкевич, тоді було б викрито ошуканство більшовиків.

Вони були в меншості

У Центральній Раді були представлені селяни, робітники та військовики. Звісно, наш революційний парламент не міг задовольняти московського більшовицького керівництва, адже абсолютна більшість рад в Україні засуджувала російську окупацію не лише білу, а й червону.

На виборах, через три тижні після перевороту в Петрограді, більшовики отримали загалом по Україні лише 10 відсотків голосів, а в деяких губерніях — ще менше: Київській — 3%, Волинській — 4%, Полтавській — 6%. За більшовиків голосували переважно робітники, котрі були етнічними росіянами. Інших результатів більшовики домоглися в Росії і Білорусі, де вони мали підтримку в губерніях від 54% до 63%.

На 1-й Всеукраїнський з’їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів 17 грудня 1917 року прибуло 2500 депутатів, які висловилися за підтримку Центральної Ради та політики на незалежність. Побачивши це, російські більшовики та зо два десятки їхніх поплічників залишили засідання. Вони становили 5—6% делегатів від 49 рад, яких в Україні було створено три сотні.

Втікачі перебігають до Харкова, де зібрався ІІІ з’їзд рад Криворізько-Донецького басейну з участю приблизно третьої частини представників рад цього регіону. Тут доречно згадати слова телеграми Леніна, надісланої згодом Орджонікідзе: «Що стосується Донецької республіки, передайте товаришам Васильченку, Жакову та іншим, що, хоч би як вони ухитрялися вичленувати з України свою область, судячи з географії Винниченка, однаково вона буде належати Україні». Чи не варто з такими словами ознайомитися путінським агресорам і доморощеним сепаратистам?

Попри неправочинність такого «з’їзду» він проголосив 25 грудня 1917 року встановлення радянської влади в Україні, що вступає як частина федерації з більшовицькою Росією. Інакше кажучи, одним махом доморощені більшовики проголосили чинність ленінських декретів на українських землях. Більшовицька газета «Правда» таврує «куркульську» Центральну Раду і запевняє: «Брати українці! Вас запевняють, ніби ми виступаємо проти самовизначення України. Це брехня. Ані на мить не помишляємо ми зазіхати на права України». Московські більшовики були переконані, що «розпочата ліквідація української контрреволюції (насправді — московсько-більшовицька окупація. — Авт.) та її агента Ради буде доведена до кінця».

«Грубий камуфляжний трюк»

Оцінюючи харківський більшовицький фарс на засадах права, згаданий історик Я. Дашкевич зазначив, що насправді відбулося не проголошення якоїсь УСРР, як поневолена московськими більшовиками Україна була названа згодом, а «ніби заміна влади», «застосовано грубий камуфляжний трюк». Зрештою, спочатку навіть «уряд» не мав керівника, бо він повністю залежав від Москви. Ленін повчав «українських товаришів», що треба «перелицьовуватися... на український манір». Приміром, головнокомандувач В. Антонов-Овсієнко має називатися лише Овсієнком. Те саме стосується карателя наших Героїв Крут Муравйова, «якщо він залишиться на посаді», та інших.

Хоч перша московсько-більшовицька окупація України зазнала невдачі, більшовицька Московія й надалі намагалася захопити Україну, бо північно-східна держава не може існувати без Чорного моря й української землі, багатої на хліб, вугілля, руду та інші корисні копалини.

Фатальним для України став 1922 рік, коли політбюро ЦК РКП(б) вирішило, що гра в суверенітети закінчилася і треба відновлювати імперію, як начебто «новий союз, нову федерацію, Союз Радянських Республік Європи і Азії», що офіційно була названа «Союзом Соціалістичних Радянських Республік». Формально РСФРР визнавала себе рівноправною з Українською СРР та іншими республіками, з якими об’єднувалася. Насправді навіть над союзними державними органами вивищувалися централізовані компартійні органи. Так було задумано ще Леніним, який наголошував, що партійний централізм зведе нанівець усі відцентрові тенденції.

Говорити про «ленінську національну політику», як переконували за компартійного тоталітарного режиму, безпідставно. Ще на початку ХХ століття Ленін виступав за право на самовизначення націй, поневолених царизмом, але розумів під цим лише самовизначення пролетарів національної спільноти. Про національну автономію більшовики не думали. З особливою злістю засновник більшовизму накидається на концепцію національно-культурної автономії, якої дотримувалися марксисти за кордоном, бо «треба добиватися злиття всіх дітей усіх національностей в єдиних школах певної місцевості». Гасло «національно-культурної автономії» він трактує як «найвитонченіший» і «найшкідливіший» націоналізм, бо воно начебто «означає розбещення робітників гаслом національної культури» і «розподіл шкільної справи за національностями».

Але хіба може бути культура ненаціональною? Якої ж тоді культури має дотримуватися пролетаріат? Зрозуміло: якщо Ленін називає національно-культурну автономію «ідеалом націоналістичних міщан», то його позиція шовіністична й імперіалістична, передбачає русифікацію «інородців».

Як Ленін ставав пристосуванцем

Перед Першою світовою війною Ленін виступав за «захист» так званих інородців, засуджував переселенську політику царизму, бо вона зумовлювала «русифікацію околиць», а таке «російськомовне населення» призводило до ворожих взаємин з «туземцями». Однак лідер більшовиків не допускає перетворення царської монархії на федеративну республіку, про що пише в листі до С. Шаумяна: «Ми принципово проти федерації — вона ослаблює економічний зв’язок, вона — непридатний тип для однієї держави». До 1912 року він був навіть проти національної автономії, погоджувався лиш на самоврядування.

Мине небагато часу — і теоретик більшовизму змінить свою позицію, бо «боятись автономії в Росії... даруйте, це смішно! Це реакційно». Проте він виступає проти відокремлення, бо воно — «зовсім не наш план», бо воно суперечить централізму, на досягнення якого орієнтувалися більшовики. Незабаром Ленін підтримає право на самовизначення націй, що зумовлено тодішніми умовами. Він пояснює: «Для боротьби з виразкою націоналізму в усіх її формах дуже важливе значення має проповідь права націй на самовизначення». Показово, що проповідь такого права не означала підтримки його реалізації, цебто воно було декларативним.

Особливо непослідовність Леніна виявляється в ставленні до національних держав. Лідер більшовиків доходить до того, що визнає національну державу «правилом у досвіді світової історії», але заперечує далі національно-культурну автономію, хоч зазначає: «Демократична держава безперечно повинна визнавати певну свободу рідних мов і відкинути будь-які привілеї однієї мови над іншою».
Ленінські статті, написані до листопадового перевороту 1917 року, протилежні практиці більшовицького режиму з його прагматизмом. Ще у статті «Про національну гордість великоросів» (1914) Ленін критикує царський уряд за пригнічення Польщі, України, інших країн під гаслом «захисту вітчизни» великоросів. Та дуже скоро сам викриває себе, виступаючи проти «міщанського ідеалу федеративних відносин», протиставляє їм централізацію, бо для нього важливіша «єдність робітників, єдність інтернаціональної класової боротьби». Метою соціалізму він називає «не тільки зближення націй, а й злиття їх». Водночас за кілька місяців до більшовицького перевороту Ленін твердить: «Ми до сепаратистського руху байдужі, нейтральні. Якщо Фінляндія, якщо Польща, Україна відокремляться від Росії, в такому нічого поганого нема. Що тут поганого? Хто це скаже, той шовініст». Через місяць він виступає за «єдину і нероздільну республіку російську з твердою владою» як об’єднання різних народів. Мине лише п’ять днів — і Ленін прокламує: «Хай Росія буде союзом вільних республік». Після двох місяців він знову повертається до визнання Росії як «форми єдиної і нероздільної республіки».

Після захоплення влади більшовицька Декларація прав трудящого та експлуатованого народу проголошує Радянську Росію «вільним союзом вільних націй» як «федерацію радянських національних республік». Відтоді словосполучення «федерація вільних республік», «федерація вільних націй» вживається більшовицьким керівництвом не раз. Але в Листі до робітників і селян України щодо перемоги над Денікіним Ленін пише про прагнення більшовиків «до тісного об’єднання і повного злиття робітників і селян усіх націй світу в єдину всесвітню Радянську республіку».

У доповіді Леніна про нову партійну програму наголошено: «Кожна нація повинна отримати право на самовизначення, і це сприяє самовизначенню трудящих». Через два місяці він разом із Сталіним видає директиву про військову єдність радянських республік, цебто про їх повне підпорядкування московському командуванню, хоч формально такі республіки, і Україна теж, вважалися незалежними. Тобто московсько-більшовицьке керівництво не визнавало суверенітету республік, проголошених неросійськими трудящими.

Створення Союзу РСР під правовим оглядом вимагає відповідей на багато запитань, які ставлять під сумнів цей процес, ініційований більшовицьким керівництвом. Як знаємо, наддержава, неофіційно прозвана «імперією зла і брехні», не витримала світових викликів і припинила своє існування. Її крах закономірний, а спроби відродити — марні.

Олег ГРИНІВ, професор.

Львів.