Богдан Теленько презентує свою нову книжку в Національній історичній бібліотеці.

У лютому 1932 року було затверджено остаточний план будівництва Біломорсько-Балтійського каналу (ББК) (до 1961-го — імені Сталіна), який з’єднав Біле море з Онезьким озером і відкрив вихід у Балтійське море, про що мріяв Петро I ще під час Північної війни. Радянська пропаганда називала прокладення водного шляху в карельських гранітах протяжністю 227 кілометрів однією з найвеличніших будов першої п’ятирічки в СРСР, тріумфом «великої країни», про що кожному мали нагадувати не лише замовлені Сталіним пісні, вірші, книжки й фільми, як художня стрічка «Заключенные» про перетворення «злочинців» і «ворогів народу» на передовиків, а й дешеві цигарки «Беломорканал», що в 1930-х роках зайняли на прилавках чільне місце. Промислова графіка теж була елементом радянської пропаганди, тож на упаковці спочатку з’явилось щасливе обличчя будівника комунізму на фоні величного каскаду, а потім мапа водного шляху, що символізувала перемогу радянської людини над природою. У РФ і досі випускають «Беломорканал», саму будову, як і до розвінчання культу особи, пафосно називають символом трудового героїзму, а про те, що ББК став могилою для 200, а за новими даними 300 тисяч(!!!) радянських рабів, говорять лише у вузькому колі дослідників.

У бетон під час заливання шлюзів кидали тіла в’язнів

Біломорканал, що був першою будовою, де свідомо відмовилися від техніки і використовували лише працю в’язнів ГУЛАГу, бере свій початок приблизно за 190 кілометрів від Петрозаводська, столиці Карельської Республіки. Від України до карельських боліт більш як 2 тисячі кілометрів, утім, саме українці становили значну частину «каналоармєйцєв», які голіруч, без будь-яких технічних засобів, використовуючи лише лопати, кайла, сокири, ручні пилки, носилки й тачки, пробили в скелях 37 кілометрів шляху та звели 128 складних інженерних споруд: 15 гребель, 19 шлюзів, 49 дамб, 12 водоспусків.

Будівництво ББК ініціював Сталін. При РПО (Раді праці та оборони) було створено Особливий комітет зі спорудження Балтійсько-Біломорського водного шляху. 3 червня 1930 року вирішено «при визначенні вартості робіт врахувати можливість залучення карної праці до цих робіт», а при проектуванні велика увага приділялася здешевленню і зведенню до мінімуму витрат на матеріали, техніку, робочу силу. За вказівкою партії канал мали будувати з вересня 1931-го по квітень 1933 року. Керувати будівництвом доручили вірним сталінцям — майбутньому наркому Генріху Ягоді, начальнику ГУЛАГу Матвію Берману. Начальником об’єкта призначили Лазаря Кагановича, працював тут й інший відомий «соловецький діяч» Натан Френкель. Уже 1 травня на будівництво каналу зігнали 100 тисяч робітників, з яких 60 тисяч розміщувалися в бараках, а решта — в наметах і тимчасових халабудах. Більшість ув’язнених переводили із Соловецького табору особливого призначення (рос. СЛОН). Підрозділ ГУЛАГу на ББК називався Біломорсько-Балтійський табір — БелБалтЛаг.

Без техніки на будівництві добивалися більших за єдині всесоюзні норм виробітку. Основним стимулом каторжан була так звана котловка — не виконав доведену норму, отримуєш меншу пайку, а то й зовсім залишаєшся голодним. Навесні 1932 року заступник голови ОГПУ та заступник прокурора Верховного Суду СРСР затвердили «Положение об особых правах начальника ГУЛАГа тов. Когана Л. И. и помощника начальника ГУЛАГа тов. Якова Рапопорта на строительстве Беломор-Балтийского водного пути, выполняемого силами заключенных», яким адміністрації надавалося право одноосібно збільшувати терміни ув’язнення. Рішення оскарженню не підлягало.

Щодня на «трудовому фронті», де лупали камінь «заключенные каналоармейцы» чи «зека», помирали сотні людей. Олександр Солженіцин, який теж був на ББК, у «Архіпелазі ГУЛАГ» писав: «З кінцем робочого дня на трасі лишаються трупи.

Сніг засипає їхні обличчя. Хтось скрутився під перевернутим візком, сховав руки в рукава і так замерз. Хтось застиг з головою, схованою поміж колін. Там замерзли двоє, притулившись один до одного спинами». Тіла померлих часто скидали в бетон під час заливання шлюзів і причалів.

У травні 1933-го в Кремль доповідають про готовність Біломорканалу, а в липні Сталін, Ворошилов і Кіров здійснюють по ньому прогулянку катером.

2 серпня будівництво каналу, яке тривало рекордно короткий термін — 1 рік і 9 місяців, було завершено, а 30 серпня відбулося офіційне відкриття навігації. Тоді в Карелію прибув десант із 120 письменників і журналістів для ознайомлення з чудом радянської економіки. 36 письменників, серед яких Горький, Катаєв, Зощенко, Толстой, напишуть книжку про героїчні зусилля чекістів з організації робіт і з «перековки» «ворогів народу» на ударників праці та про «ущербність» європейсько-американського капіталізму. Щоправда, незабаром увесь наклад знищать, бо прославлені керівники будівництва стануть «ворогами народу».

Правда й досі в засекречених архівах ФСБ

Попри помпезне відкриття Біломорканалу виявилося, що гідротехнічні споруди не готові до експлуатації. Для добудови об’єкта знову знадобилася рабська робоча сила. Восени 1933 року, начебто для створення господарчої інфраструктури вздовж фарватеру й освоєння необжитих територій, з України й інших регіонів СРСР почали примусово звозити людей.

— Це була перша масова депортація радянським режимом громадян, поки що маловідома вітчизняній історичній науці, — зазначає автор серії книжок «Соловецький мартиролог України» Богдан Теленько.

Свою нову книжку «Соловецький мартиролог Полісся. На основі секретних архіві ФСБ Росії», презентація якої відбулася в Національній історичній бібліотеці, відомий публіцист присвятив жертвам репресивної депортації на будівництво Біломорканалу у 1933—1935 роках — вихідцям з українського Полісся: сучасних Київської, Житомирської та Чернігівської областей. В основу видання обсягом 700 сторінок увійшли документи із засекречених архівів ФСБ у вигляді копій, отриманих свого часу головою Карельського «Меморіалу» Юрієм Дмітрієвим. У 2013-му історик передав архів «на зберігання» Богдану Теленьку під час його поїздки на Біломорканал і Соловки.

— Примусове переміщення людей проводилося відповідно до постанови ЦК КП(б) «Про переселення із прикордонних районів». У січні 1935-го було прийнято ще одну постанову — «Про переселення польських і німецьких господарств з прикордонної смуги», хоча місцеві поляки та німці стали жертвами вже першої хвилі злочинної акції, — каже публіцист. — Насамперед вивозили «голів сімей», яких влада вважала неблагонадійними, а з ними і членів родин — дружин, дітей, престарілих батьків.

Щодня з України на північ відправляли набиті людьми вагони-теплушки. Публіцист зазначає, що жодних підготовчих заходів до прийому в Карелії великих мас людей ані місцевою владою, ані адміністраціями спеціальних трудових поселень і таборів не проводилося — людей розселяли у холодних бараках і тимчасових житлах.

— У трагічній статистиці загиблих на будівництві Біломорканалу не враховані жертви «невідомої» депортації, — наголошує Богдан Теленько. — В архіві понад 70 тисяч імен людей, депортованих на ББК з України не тільки на фінальному етапі будівництва каналу, а здебільшого після його офіційного відкриття, у 1935 році й пізніше. Як свідчать документи, вихідці з України були другими за чисельністю після росіян.

Утім, це питання не досліджене. Колишня директорка Соловецького музею ГУЛАГу Ольга Бочкарьова зазначала, що багато ув’язнених українців записувалися росіянами, сподіваючись на поблажливе ставлення до них охоронців табору.

Поліський мартиролог відкриває сім’я Авраменків з тоді Емільчанського району Київської області, вислана на спецпоселення на підставі постанови начальника райвідділу НКВС від 25 січня 1934-го. Авраменко Федір Павлович 1884 року народження — в картці зазначено «неграмотный, кулак, плотник, ранее не судим». Разом з ним депортовані дружина Меланія Єфимівна 1882 року народження, сини Семен і Лаврентій 1915-го та 1920 року народження, донька Василина 1924 року народження. У картці є відомості, що Меланія Єфимівна в грудні 1937-го втекла зі спецпоселення і через рік була затримана. Із соцраю в грудні 1938-го втекла і чотирнадцятирічна Василина. Позначка — «не задержана». Що сталося з дівчинкою — чи її вбили наглядачі, чи вона замерзла в тайзі, чи загинула в лапах хижого звіра — уже ніхто ніколи не дізнається. Як свідчать архівні дані, з родини Авраменків на спецпоселенні не вижив ніхто.

— Уся інформація про депортацію на Біломорканал досі зберігається в секретних архівах російських спецслужб, що ще раз засвідчує про намагання влади приховати злочин сталінського режиму, — додає Богдан Теленько. — До речі, нехай не вводить в оману читачів цих документальних свідчень те, що у «літерних справах» більшості жертв депортації можна побачити записи, що люди вижили, хтось переправлений до України. Це не відповідає дійсності. «Оптимістичні» записи в картках репресованих робили спецслужби в різні часи.

Раніше Богдан Теленько опублікував 5 тисяч імен людей, депортованих у 1933—1935 роках з Хмельниччини. З них живими знайдено тільки трьох, каже він.

Що не доля, то трагедія Біломорканал зламав тисячі й тисячі людських життів і доль. Серед його в’язнів були видатний український художник Данило Нарбут, син також видатного графіка, автора перших українських банкнот і поштових марок Георгія Нарбута, репресований у 1936 році за звинуваченням у «недонесенні про підготовку заколоту проти радянської влади», неймовірної чистоти звучання поетка Ладя Могилянська з Чернігівщини. Про неї Вадим Скуратівський писав, як про найкращого лірика України XX століття, після Лесі Українки й до з’яви Ліни Костенко. З кінця 1920-х років донька письменника і перекладача Михайла Могилянського, співробітниця Комісії з вивчення історичних пам’яток Чернігівщини переслідувалася за публікації у західноукраїнській пресі. Була заарештована за звинуваченням у розповсюдженні контрреволюційної літератури й участі в організації «Демократичний союз», яка, начебто, закликала до боротьби з радянською владою. Поетці «пощастило», вирок «смертна кара» їй замінили на 10 років ув’язнення. У 1929-му Ладя Могилянська, відома читачам за публікаціями у журналах «Зоря», «Всесвіт», «Життя й революція», «Нова громада», вже у найстрашнішому з таборів ГУЛАГу — Соловецькому.

У СЛОНі чернігівка — розумна, метка, співуча, подружилася з найвідомішим соловецьким в’язнем Дмитром Ліхачовим, пізніше академіком АН СРСР і РАН. У таборі Ладя продовжувала писати — її вірші друкував журнал «Соловецкие острова», створену нею поетично-пісенну атмосферу тут називали «ладоманія».

Наступна адреса поетки — БелБалтЛаг. У 1933 році її звільнили. І вже як вільнонаймана Ладя Могилянська їде на будівництво каналу Москва — Волга у Дмитровлазі працювати у журналі «На штурм трассы» та редактором табірної газети «За нову людину», що виходила українською. Ім’я журналістки було широко відоме — її вірші друкували десятки газет і журналів, про неї пише «Огонек», на радіо і концертах звучали її пісні. У 1935-му у видавництві КВЧ (культурно-воспитательная часть) Дмитровлага НКВС у серії «Библиотека перековки» вийшла перша збірка поезій Ладі Могилянської українською та російською «Два канала». Максим Горький назвав її «отличными стихами». Уже наступного року Ладю прийняли до Спілки письменників СРСР, а 11 травня 1937-го за сфабрикованим звинуваченням заарештували в справі начальника табору Фіріна. 5 червня засудили до розстрілу, а 6 червня вирок виконали.

«Не менi,
не менi судилося
Сiять мак
на твоїх полях,
О Пречистая Дiво,
змилуйся,
Пом’яни
у своїх молитвах.
В день святого,
весняного Юрiя
До криницi я
з вiдрами йшла.
Божевiльною,
бiлою бурею
Над криницею
вишня цвiла»,

— писала, передбачивши свою долю, Ладя Могилянська.

Про реабілітацію чернігівки клопотався сам Максим Рильський. Її реабілітували 6 березня 1957 року, а за справою 1929-го — в 1990 році.

Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА.