Ідеться про форму суспільної організації України як незалежної держави в умовах глобальних політичних і соціально-економічних трансформацій з метою формування стратегії продуктивного поступу та забезпечення її гідного місця серед розвинених країн Європи та світу. Цивілізаційними основами життєдіяльності людства є праця, власність, соціальна справедливість, влада, загальнолюдська культура й індивідуальна духовна свобода особистості. Безцінним джерелом для розв’язання на-зрілих цивілізаційних проблем є звернення і використання накопиченого попередніми поколіннями практичного й теоретичного досвіду.
Після падіння УНР і поразки національно-визвольної боротьби 1917—1921 років десятки тисяч українців змушені були покинути батьківщину й опинилися в багатьох країнах Європи і світу. Вони склали основу другої хвилі еміграції за межі України, яка в літературі класифікується як міжвоєнна українська політична еміграція, на відміну від першої еміграції кінця ХІХ століття до початку Першої світової війни — економічної. Державно-правова думка представників української еміграції у 20—30-ті роки ХХ століття розвивалася в конкретних історичних і політико-правових реаліях. Перебування у країнах поселення українські емігранти вважали явищем тимчасовим і вимушеним, тому не прагнули й не поспішали інтегруватися в місцеві суспільства, їхня діяльність у своїй переважній більшості спрямовувалася на формування теоретико-гуманітарних основ для відновлення і подальшого розвитку української державності.
Українські правники, які перебували в еміграції у Чехословаччині, здебільшого працювали на факультеті права і суспільних наук Українського вільного університету в Празі. Багато хто з них (В. Старосольський, О. Ейхельман, А. Яковлів, Р. Лащенко, С. Шелухін та ін.) здійснювали педагогічну й наукову діяльність в Українській господарській академії у Подєбрадах та в Українському високому педагогічному інституті імені Драгоманова (О. Ейхельман, С. Шелухін та ін.). Метою трьох закладів освіти у Чехословаччині стало створення українських вишів, відсутніх в Україні через політику окупаційної влади. Заклади освіти мали стати організаційними центрами для майбутніх університетів в Україні.
Вимушена ситуація, в якій опинилися учені-правники, підняла їх на такий теоретично-практичний рівень підготовки юридичних кадрів, до якого ми сьогодні лише наближаємося. Демократичні умови в Чехословаччині, значна підтримка уряду та президента цієї держави уможливили дослідження європейських правових традицій і практики, досвіду державотворення країн Західної і Центрально-Східної Європи, що сприяло розвитку української міжвоєнної державно-правової думки.
Успішно поєднуючи громадську, політичну, наукову діяльність, українські вчені продовжували активно аналізувати проблеми невдалих державотворчих спроб. Поява українського народу на світовій арені в ролі суверенного, повноправного суб’єкта міжнародного права суперечила інтересам багатьох держав. Розуміючи це, мислителі та діячі української еміграції, незважаючи на розбіжності у підходах, доводили правові підстави й аргументи відновлення української державності, створювали концепції майбутнього політичного розвитку народу.
Представники післяреволюційної історико-правової думки на основі ґрунтовного аналізу положень Переяславського договору 1654 року наголошували на незалежності української держави. У 1654-му Україна уклала міжнародно-правовий договір («союз») з московським царем для захисту від зовнішніх агресорів як суверенна держава, зберігаючи державну самостійність (О. Ейхельман). Серед основних ознак тогочасної української державності окреслено власну територію як основу існування держави, законодавство, незалежний державний устрій, міжнародні функції, тому Україна не була приєднана до Москви як автономна провінція (Р. Лащенко). Звертаючись до політичних актів XVII століття, які свідчили про юридичні стосунки між державами в означений період, як відносини між монархами чи іншими носіями державної влади, учені акцентували увагу на дипломатичних відносинах Б. Хмельницького з курфюрстом Бранденбурзьким, Фрідріхом-Вільгельмом, із Швецією, Угорщиною, Туреччиною, Молдавією, Волощиною, Кримом, Польщею, що свідчило про міжнародну правосуб’єктність держави (А. Яковлів). Переяславський договір підписувався з різною політичною метою сторін, яка виявлялася у формальних перемовинах, як мілітарний союз, спрямований проти Польщі та Кримського ханства й забезпечений формою протекторату (В. Липинський). Акт 1654 року уявлявся як договір між суверенним українським народом та московським царем як таким само сувереном, де народ визнав своїм монархом московського царя і його нащадків, залишившись окремою суверенною державою. Порушення договору будь-якою із сторін не вправі позбавити народ належних йому прав суверенітету (С. Шелухін).
Характерною рисою теоретичних надбань учених було прагнення обґрунтувати державність України на основі права націй на самовизначення.
В основі нації повинні стояти широка мережа громадських організацій і підтримка середньо-го класу та власна держава (О. Бочковський); аналіз історичного досвіду й національно-визвольних рухів інших народів дав змогу мислителю дійти ви-сновку, що найвищі досягнення народів у різних сферах життєдіяльності здобувалися в період критичних потрясінь, стихійних катастроф, складних політичних утисків, злиднів.
О. Ейхельман виступав за обмежену сферу діяльності державної влади, проти активного втручання держави в усі сфери соціального життя. Держава повинна контролювати соціальне життя у сфері власної безпеки, проте одночасно надавати можливість індивідам та соціальним групам створювати власні об’єднання. Правник наголошував на потребі відповідності вимог державного загалу задля раціонального розв’язання проблем у всіх сферах державної політики, до вирішення надважливого питання про права, належні громадянам для активної участі в публічних справах держави.
Розмірковуючи над проблемами взаємозв’язку держави і права, В. Старосольський уважав, що в процесі законотворення відбувається боротьба за право, за зміст правових норм, а тому існує ймовірність порушення законності органами держави. Він наголошував на можливості захисту законності тією частиною суспільства, що не є представниками влади. Від сили, організованості, енергії виступу народного елементу залежить, наскільки захист законності буде успішним і реалізованим.
Концепція народного суверенітету українських емігрантів сформувалася в демократичних умовах незалежної Чехословаччини. Учені залишалися певними, що держава існує для народу, а основною її метою є розвиток власного народу.
Прихильник ідеї українського народоправства, української демократичної республіки С. Шелухін наголошував на абсолютних, природних і вічних правах свободи нації, які не підлягають знищенню, адже будь-який народ є силою, право на незалежне існування якого — це один з основних чинників природного існування людства. С. Дністрянський вірив, що демократичні трансформації, які проходили в європейських країнах, неодмінно зачеплять майбутню Україну, проте ментальні й національні особливості народу зумовлять унікальність цих перетворень. Морально-етичні основи українського народу в прагненні та розумінні понять «свободи й соборності» мають природний характер і відіграватимуть першорядну роль у майбутньому розвитку не тільки української держави (С. Шелухін).
Через близькість мови та культури слов’янських народів в окремих закордонних колах уже давно зріють ідеї про можливість між слов’янськими державами політичного союзу на основі природних умов, однак якщо детальніше проаналізувати відносини між ними з історичного погляду та майбутніх перспектив, виходячи із сучасного становища, то федерація сло-в’янських народів стане можливою й реальною тоді, коли держави відмовляться від завойовницької концепції, від прагнення поневолення інших народів і контролю їх політико-правових і релігійних основ. Такої позиції дотримувалися мислителі української еміграції міжвоєнного періоду.
Науковці в еміграції проаналізували історію становлення та розвитку українського права як високорозвинутого європейського права. Історики права, досліджуючи звичаї і правові норми України на різних етапах її державного розвитку, виявили багато тотожностей із «геттітським кодексом». Зокрема, однаковими є форми землекористування — рілля, сінокоси, сад; схожістю характеризується побут еліти — весілля. У праві українців і в кодексі батько та мати мають однакові права щодо дітей («Литовський Статут», звичаї); режим окремого проживання подружжя («Литовський Статут»), споріднення не по батькові, а по матері («Руська Правда»). Покарання за перелюбство у козацьких судах і в кодексі було рівнозначним та ін.
У поглядах українських правників на державу і право литовсько-польського періоду, зокрема, підкреслено вплив магдебурзького права на українські міста. Одним із перших міст, яке отримало привілей на німецьке право, став Львів (1356 рік) від короля Казимира Великого, русинам Львова «коли б вони не хотіли підлягати німецькому присуду, судитися своїм правом, під головуванням війта міста» (Р. Лащенко). Рецепція німецького права здійснювалася не безпосередньо, а «через Польщу й слідом за нею» (А. Яковлів). У межах литовської, пізніше литовсько-польської, державності почали проявлятися впливи Литви та Польщі, в Україні сформувалися нові державно-правові інституції, «під впливом шляхетського режиму зникали останки давньої самоуправи та утиск вступив у місце державно-правних норм даних часів» (С. Дністянський). В означений період польські й українські міжнародні інтереси цілком різнилися, разом із ворожою українському народові польською внутрішньою політикою, з одного боку, утворювало ворожнечу, а з другого боку, підтримувало боротьбу народу за відбудову своєї державності (С. Шелухін).
В умовах геополітичної напруженості та скрутного матеріального становища науковці-емігранти намагалися відродити соціальну справедливість і державну незалежність. Метою наукової і громадсько-політичної діяльності діаспори стало, з-поміж іншого, доведення самому українському народу його повноцінності і самодостатності, власної національної ідентичності. Політична ситуація не лише в Україні, а й у світі створювала певні впливи на їх концепції майбутнього розвитку українського народу.
Дослідження учених-правників української еміграції переконливо свідчать про глибину розуміння ними таких фундаментальних проблем юридичної науки, як реалізація прав і свобод людини й громадянина, роль міжнародних відносин і геополітики, міжнаціональні відносини, правосвідомість як суспільний феномен, що диктує поведінку людини в конкретно-історичний відтинок часу, та ін.
Відносини між державою і церквою впливають значною мірою на більшість державницьких процесів, цілісність нації, її досягнень як у внутрішньому політичному житті, так і на міжнародній арені. Церква виховує громадянина.
Між релігійними й національними почуттями людини проводив певну аналогію
О. Бочковський. Мислитель уважав, що первинною по відношенню до національної є релігійна свідомість, а в релігійних началах криються початкові прояви майбутньої національної окремішності.
Відносини держави і Російської православної церкви окреслював С. Томашівський: російська церква не є цілісною, а становить об’єднання відмінних церковно-культурних одиниць; церковно-релігійне функціонування забезпечується державним примусом; російська держава об’єднала, крім греко-орієнтованих, низку римо-католицьких і магометанських націй та утримує їх за допомоги військової сили; російська церква не є життєздатною, існування її обумовлено існуванням російської держави; вихід України з орбіти російської церкви та за-снування окремої української національної церкви, яка прагнула б до об’єднання із Заходом, не зустріне більших перешкод, ніж інші східні церкви. Такий перебіг подій слугуватиме кінцевою передумовою для майбутнього розвитку й поширення католицизму на Сході.
О. Бочковський уважав, що християнство, як світова релігія, виявило універсалістські й наднаціональні змагання. Католицька церква прагнула до панування в Європі, Рим мріяв про домінування над усім християнським світом, а боротьбу римських пап із світською владою О. Бочковський характеризує як найдраматичніший епізод європейської історії на зламі Середньовіччя та Нового часу. С. Томашівський залишався прихильником пріоритету Католицької церкви, оскільки остання відкриває доступ України до західної культури. Модель державно-церковних відносин С. Томашівський уявляв як рівноправний союз монархії і греко-католицької церкви. Він визначав церковну унію 1596 року як найбільш національну церкву в Україні. Наголошуючи на принципі незалежності української національної церкви, мислитель обґрунтовував ідею переваги греко-католицької церкви.
Здійснивши вивчення досвіду світового розвитку, В. Старосольський наполягав на першорядному значенні релігії і церкви, що поступається, можливо, тільки мові. Звертаючи увагу на союз протестантизму та друкарського капіталізму, учений відзначав вплив поширення дешевих видань, які сприяли об’єднанню в політико-релігійній боротьбі, що викликало глибинні потрясіння не лише в церкві. Протестантизм, на думку О. Бочковського, є активнішим, ніж католицизм або православ’я, «протестантські народи загалом і скрізь виявляють більшу національну активність і досягнення». На протестантські об’єднання спиралася демократична держава; від періоду Великої французької революції кінця ХVІІІ століття релігійні об’єднання поступилися новому утворенню — нації (В. Старосольський).
У творчій спадщині В. Липинського, С. Томашівського, В. Кучабського права та свободи людини займали домінуюче становище порівняно з інтересами держави і нації. Основними принципами в концепціях представників українського консерватизму стали самостійна вартість людини, етичні засади гідності, честі, право, релігія. Обґрунтовуючи ідею першорядного значення еліти у побудові правової держави, вони наголошували, що український рух є неповторним і має спиратись на свій власний політичний досвід, звичаї. Критикуючи демократичні засади організаційної влади в 1917—1921 роках, мислителі визначали домінуючу роль держави в соціально-економічному житті.
Концепція «легітимної трудової монархії» В. Липинського побудована на принципах аристократичності влади, класократії, територіального патріотизму, українських традицій, релігійних цінностей і культури. Від народу залежить подальше державотворення, адже старі провідні верстви змінюються новими, які формуються саме в народі, проте енергія та активність нових лідерів повинна обмежуватися вірністю, честю, розумом, організаційним досвідом минулих керівників. В. Липинський оцінював перемогу й успіх певної ідеології з позиції регламентації взаємовідносин між людьми й народами єдиним універсальним правом. Погляди В. Липинського на українську державу еволюціонували, зважаючи на історичний розвиток українського суспільства.
Якщо В. Липинський обстоював ідею трудової легітимної, правової монархії, то С. Томашівський — клерикальної монархії, В. Кучабський — міліарної монархії.
Консервативна доктрина С. Томашівського ґрунтується на досвіді Галицько-Волинського князівства, релігійно-етичних принципах побудови Греко-католицької церкви, ідеї територіального патріотизму. Галичина з географічного погляду недостатньою мірою «одноцільний край», як вказує С. Томашівський, але має окремі прикмети, що наділяють її винятковим значенням у межах Західної і Східної Європи й «підносять її до категорії окремих європейських індивідуальностей».
В. Кучабський сформулював своє наукове бачення на основі аналізу історії української державності в 1917—1921 роках, а Західну Україну розглядав як опору та надійний захист національної державності, консерватизму й аристократії. В. Кучабський основним завданням українського консерватизму визначав захист релігійності, оскільки християнське віровчення «успішно уморальнює, дисциплінує, ушляхетнює віруючих і рятує народи перед озвірінням». Ідея міліарної монархії ученого визначена на засадах підпорядкування української еліти державним інтересам, підвищення рівня освіченості молодого покоління, становлення нової провідної верстви та ін.
Основними причинами поразки УНР, на думку В. Кучабського, було сповідування автономістських ідей у Наддніпрянській Україні, тому інтелігенції не вдалося організувати армію, державний апарат, здійснити соціально-економічні реформи, сконсолідувати соціальні верхи і низи навколо національної ідеї.
Сьогодні варто зважити на основні ідеї в науковому підході С. Томашівського: усвідомити не просто складність, а трагічність моменту; позбутися політичного романтизму, піддавати аналізу та надавати оцінку подіям реалістично й адекватно; здійснювати активну позитивну практичну й наукову діяльність у межах можливостей задля виховання нації, допоки настане час великої спільної справи. Згідно з концепцією С. Томашівського українська національна територія здебільшого простягається у східній половині європейського континенту, а українська нація, як культурна та політична індивідуальність, походить із Заходу, будучи витвором західних культурних впливів, отже, без західного впливу саме існування української національності було б спірним щодо свого минулого та майбутнього. Мислитель вважав, що процес становлення української національності не завершений. Демократичний спосіб правління може бути властивий і монархії, якщо вона не абсолютна.
У доктрині В. Кучабського відведення важливої ролі Галичині зводилося до головних аксіом — це реальні потреби народу та наявність провідного аристократичного класу, тобто харизматичних особистостей, що здатні втілити, реалізувати цю ідею і повести за собою інших. Така провідна верства характеризується вольовими якостями, військовими здібностями, «аристократизмом національного почування», для якої не всі методи і способи доцільні, а лише ті, що корисні, об’єднують суспільно-творчі, організаційні здібності народу, коли національна боротьба відбувається не у формі «сліпого істеричного бунту», а лише етично високого лицарського подвигу.
Засадничою, спільною ідеєю в українській еміграційній історико-правовій думці було обґрунтування права на державну незалежність українського народу. Представники національно-демократичного напряму О. Ейхельман і С. Дністрянський стали авторами конституційних проектів, у яких детально регламентували форму державного правління, форму державного устрою, порядок організації і діяльності судової влади; О. Бочковський теоретизував щодо виникнення і розвитку націй, відзначав «ідейну плутанину» у світі та моральний занепад Європи, переконував у необхідності повернення людства до моральних основ; у концепції В. Старосольського помітне місце займають ідеї правової держави, зокрема громадянського суспільства, форми державного устрою, адміністративно-територіального поділу, взаємообумовленості нації і демократії, вплив на державу та історичний розвиток релігії; історики права Р. Лащенко, С. Шелухін, А. Яковлів значну увагу присвятили проблемам історії українського права, захисту природних, невідчужуваних прав людини, участі народу у здійсненні правосуддя, федералізму, міжнаціональним відносинам, церкві. Представники українського консервативного напряму В. Липинський, С. Томашівський сформували оригінальну концепцію «України між Сходом і Заходом», а історична місія нашої держави полягає в гармонізації цих двох цивілізацій в «одну національно-політичну й духовну цілісність»; В. Кучабський здійснив вагомий внесок у розширення поглядів щодо цінності людини, етичних засад гідності, честі, релігії, права.
У сучасний період в Україні зростає усвідомлення того, що без урахування історичних уроків минулого та здійснення концептуальних змін в українських державотворчому та правотворчому процесах держава ризикує втратою суверенітету.
З’ясування історико-правових підстав української державності належить до питання національної безпеки. В основу планування і здійснення дієвих реформ повинні лягти фундаментальні права людини та історичний досвід, а не тимчасова політична кон’юнктура, інтереси всього суспільства, а не окремих соціальних груп. Таке усвідомлення повинно проявлятися практичними кроками щодо реалізації нової стратегії для України в новому світопорядку.
Ольга ТОКАРЧУК, доктор юридичних наук, професор кафедри теорії та історії держави і права Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова.
