Найбільш віддані українські патріоти, котрі з 1920-х років стали іменуватися націоналістами, завжди залишалися послідовними борцями за відродження Української самостійної держави, навіть заклавши відповідне гасло в свій Декалог: «Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за неї!».

Але з уроків національно-визвольної боротьби 1917—1921 років було однозначно зрозуміло: якщо провідна владна верства не підтримає нову спробу українства стати господарем на своїй землі, то виступ буде приречений на поразку.

Тож, аналізуючи умови, за яких може постати Українська держава, В’ячеслав Липинський ще сто років тому писав: «Коли боротись за Державу Українську захоче сильніща — краще зорганізована і більш між собою солідарна — частина тієї старої правлячої верстви, що до того часу правила Україною в імени і при помочі метрополії. Без цього Україна від метрополії не відділиться і останеться колонією — «окраїнами», «кресами», органічно через свої верхи з метрополією зв’язаними».

Необхідно було при цьому брати до уваги й наступну умову Липинського: «Без такої піддержки ця сепаратистична частина не зможе прийняти народню мову та з народом в одну культурно-національну цілість об’єднатись, і не зможе устояти в боротьбі з частиною, яка буде держатись метрополії».

А далі Липинський пророче озвучував наступний етап національно-державного відродження: «Коли завдяки цій піддержці інтелігенції настане сполучення в одну нову українську провідну верству старих українських панів з тими новими активними провідниками, які виділятимуться з народніх мас. Без такого сполучення не повстане нова українська провідна верства, а значить не повстане і Держава Українська. Старі пани будуть заслабі і законсервативні, а нові — замало досвідчені і зареволюційні, щоб бути в стані одні без других Україною правити».

«Панами» в Україні в цей час стали комуністи, в тому числі й місцевого походження. І те, що вони візьмуть участь у процесі її державницького відродження ставало дедалі очевидніше. Чи не перші це усвідомили вигнанці з рідної землі, котрі після Другої світової війни опинилися на Заході. А найбільше про це проголошував Іван Багряний, який утворив в еміграції Українську революційно-демократичну партію. Виступаючи з доповіддю на її ІІ з’їзді, він, зокрема, вказував, з кого необхідно рекрутувати майбутніх революціонерів: «Але ті кадри знаходяться в КП(б)У і в комсомолі, тобто — під КП(б)У й під комсомолом, що ними розпоряджаються... Так, ці кадри під КП(б)У і під комсомолом. На державно-політичній роботі. І це всі основні кадри нації, бо все, що було політично активне і здатне до політичного життя, мусило визначитися, можливість же визначитися в офіційній сфері була і є лише одна — під егідою КП(б)У і комсомолу. А тепер інша справа, наскільки ці кадри душею і серцем належать тій КП(б)У і тому комсомолові».

Зрештою, і керівник Революційної ОУН Степан Бандера тоді визнавав необхідність залучення українських комуністів до національно-визвольного руху. Як ідеолог української національної революції, він у 1949 році передбачав, що «розгортання більших націонал-комуністичних акцій під час національної революції, зглядно в кризовій для большевиків воєнній ситуації може відбутися в двох засадничих варіантах». За першим, «комуністи української крови в кризовому положенні большевизму та в обличчі переможного розвитку національної революції фактично зривають з московським большевизмом і відкривають проти нього фронт боротьби».

У другому варіанті націонал-комуністичних проявів Бандера бачив лише те, що «діючі в ньому комуністичні елементи не стають до активної боротьби з Москвою, а намагаються свій декляративний розрив з большевизмом і перехід на національно-самостійницькі позиції обмежити необхідним форумом пристосування до нового порядку. В дійсности такі прояви не є випливом якихось поважніших змін у внутрішній настанові, тільки тактичним засобом зовнішнього достосування до обставин, щоб пере-творити їх, зглядно, щоб втримати, що дасться з комуністичного минулого, а зокрема, щоб зберегти своє вигідне і впливове становище».

Справді, наприкінці ХХ століття такою верствою в Україні виявилися місцеві комуністи, які за дорученням Москви і «смотрящих» від неї партапаратників і кадебістів на всіх рівнях до певного часу справно тримали ситуацію під контролем. Вони чимось нагадували отих реєстрових козацьких старшин, які, перебуваючи на службі Речі Посполитої, водночас набиралися досвіду місцевого самоврядування, що дуже придалося при формуванні органів влади Хмельниччини, коли вони з готовністю присягнули українській державі — Гетьманщині. А багато з них були покликані до її верхівки, зокрема із Запорозької Січі, яка мала вихід і на міжнародну арену, як і до певної міри маріонеткова УРСР.

Тож в обставинах, які склалися наприкінці 1980-х, виграшним було й те, що в лавах української інтелігенції, а подекуди і серед компартійної номенклатури, виявилося багато тих, кого досвідчені ветерани визвольної боротьби в повоєнний час своєчасно легалізували з повстанських відділів, і патріотичних юнаків, яким свого часу мудрі батьки чи вчителі рекомендували вступати до технічних закладів вищої освіти або ж на російські відділення філології, де недремне око КДБ менше на-глядало, ніж, скажімо, на таких ідеологічних факультетах, як історичному, юридичному, журналістики, особливо ж на відділеннях української мови й літератури...

До потаємної української душі тоді, коли й слово Боже заборонялося, могла проникнути тільки пісня. Не рекомендовані художньою радою, але самочинно виконані Дмитром Гнатюком при-вселюдно «Два кольори» Олександра Білаша і Дмитра Павличка стали мало не першим життєдайним струмком, що наповнював велику річку українського національного відродження з другої половини 1960-х років.

Так, були вже «Рідна мати моя», «Червона рута», «Черемшина», вони лікували душу, підтримували духовні сили народу. Але «Два кольори» не тільки розкрили їх з найдавніших часів, коли наші предки-хлібороби залишали свій код хрестиками в мереживі трипільської кераміки, а й засвітили одвічними барвами української долі, під якими проливалася червона кров на чорнозем в роки Другої світової та й багато ще років після неї.

А тоді ці два митці додали ще один пісенний шедевр — «Долиною туман тече», який потаємно впливав на піднесення національного руху твердою вірою в майбутнє й закликом до боротьби. У хвилях того туману приховувалося непомітне нагромадження української революційної енергії, критична маса якої повинна була вибухнути потужним здвигом народних мас: «Підпалим небеса колись вогнями яворовими» — навіть найбільш вимуштрувані цензори компартії не побачили в цих словах заклику до революційної боротьби.

Ті цензори також прогледіли на компартійному з’їзді прем’єру «Пісні про Україну», слова якої вже не залишали сумнівів у єстві членів КПРС Дмитра Павличка й Олександра Білаша і того-таки Дмитра Гнатюка: «Україно, моя Україно, Я для тебе на світі живу!». І цій новітній «українській трійці» аплодували кращі комуністи республіки... Їхні аплодисменти були суголосні з їхньою діяльністю — виплавляти метал і ростити хліб, добувати нафту й садити ліси, прокладати автошляхи й піднімати в небо найбільші в світі літаки. Вони також жили для України, але радянської, не самостійної держави, про що лише зазначалося в Конституції УРСР.

Цілком можливо, що багатьох комуністичних делегатів слова пісні про служіння рідному народові змусили саме над цим і задуматися, відтак вони десь глибоко в душі як українці вже відчули щось незбагненне, що станеться за їхнього життя. Хтось, може, й нишком перечитав заборонену книжку «Україно наша радянська» колишнього компартійного вождя УРСР Петра Шелеста, котрого перевиховували в Москві від нібито проявів українського буржуазного націоналізму, а хтось зацікавився уцілілими примірниками «ідейно розгнузданного, антирадянского, націоналістичного» роману «Собор» письменника-комуніста Олеся Гончара.

Але ніхто з них тоді, мабуть, подумати боявся, що йому випаде на долю проголошувати відновлення незалежної Української держави. Тим паче що на їхніх очах зразково показово «виховували» не тільки Шелеста, а й усіх, хто хоч на крок відступав від генеральної лінії партії, в тому числі й того-таки Гончара, котрому також могла засвітити дорога до мордовських концтаборів, чого, до речі, добивалися окремі члени політбюро ЦК КПУ.

Але той-таки Гончар уже міг переконатися ще під час «соборної історії», коли тисячі незнайомих йому людей, «ризикуючи собою, стали на захист книжки й підтримали автора своїми безстрашними листами. Писали робітники заводів, озивалася звідусіль трудова Україна... А Василь Симоненко, Алла Горська, Григір Тютюнник, композитор Івасюк, Маргарита Малиновська, краєзнавець із Запоріжжя Микола Киценко та ще безліч інших? Хіба всі вони не були учасниками всеукраїнського Опору, хоча й судилося їм бути по цей бік концтабірних дротів!».

До цих імен можна додати й Ліну Костенко, поезія котрої глибоко ранила приспані душі власне в Україні, підтримувала тих, хто вже спокутував у Сибіру «неісходимому» довіру до хрущовської відлиги. А її роман у віршах «Маруся Чурай» повертав історичну пам’ять про козацтво.

Але саме постать націонал-комуніста Олеся Гончара в застійні роки брежнєвщини найбільш яскраво засвічується своєрідним вогником вільнодумства, який притягує до себе тисячі спраглих свободи. З початком горбачовської перебудови він намагається довести, що її ідеї необхідно доносити до широких мас саме рідною мовою. Але ці конституційні права розбивалися вщент об не-приступну стіну байдужості й цілеспрямованого нищення всього, що нагадувало про збереження української мови.

У зверненні Олеся Гончара до Генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова від 20 червня 1987 року щодо захисту української духовності наголошувалося: що більше посилювались у республіці різні аморальні явища, що більше проявлялася чиновницька вседозволеність, «то ревніше номенклатурні доморощені «володарі крісел» накидались на духовні національні цінності народу, особливо на українську мову, намагаючись саме приниженням її продемонструвати свою «благонаміренність», службову ортодоксальность».

Такі не тільки глумилися над національною культурою, вони готові були розтоптати і своїх колег з партноменклатури України. Бо коли міністр вищої і середньої спеціальної освіти УРСР Володимир Пархоменко висловився щодо доцільності підготовки фахівців українською мовою, то 7 червня 1987 року завідувач відділу науки і навчальних закладів ЦК Компартії України Фелікс Рудич заявив, що «такой подход методологически несостоятелен, противоречит ленинскому пониманию языковой политики. В условиях углубляющейся интернационализации жизни советского народа и возрастания роли межнационального обмена специалистами введение национально-замкнутой формы подготовки кадров привело бы к негативным социально-экономическим и политическим последствиям». Міністру було запропоновано виступити в газеті «Радянська освіта» «и уточнить свою позицию по данному вопросу».

Треба сказати, що міністр Пархоменко своєрідно «уточнив свою позицію» — до Тбілісі було відряджено спеціального кореспондента «Радянської освіти» Ольгу Коноваленко, котра детально розповіла, що в грузинських вищих навчальних закладах, у тому числі й технічного профілю, не тільки вчаться, а й навіть захищають дисертації рідною мовою, а не російською, як в Україні. Тож стрілки ЦК перевів тепер на редактора газети Івана Щербатенка, котрого невдовзі звільнили з посади...

То хто ж тепер мав доносити до широких мас українську правду, якщо національну еліту заборонялося готувати рідною мовою? Але це якраз було одним із головних завдань ЦК Компартії України у здійсненні волі Москви. Не одержав належної відповіді на свій лист до Горбачова й Олесь Гончар, хоча генсек наклав резолюцію, якою зобов’язував розібратися з приниженням української культури в УРСР. Тож чи треба дивуватися тому, що саме представник того-таки ЦК наполегливо рекомендував Дмитрові Павличкові не оголошувати на республіканському святі рідної мови в Кіровоградській області 22 вересня 1988 року пропозицію про надання українській статусу державної, ввести її викладання в усіх школах УРСР. А коли поет не послухався, то в ЦК була «проведена беседа с руководством Союза писателей Украины (тт. Мушкетик Ю.М., Олейник Б.И.)».

Про те, що працівникам апарату ЦК фактично заборонялося спілкуватися між собою українською, вже й не доводиться говорити. Почувши її від завідувача відділу Леоніда Кравчука, другий секретар ЦК Олексій Титаренко ошелешено бовкнув: «Слушайте, товарищ Кравчук, вы хуже Гончара».

А коли Щербицький осоромився своєю українською мовою перед інтелігенцією республіки, то він злісно кинув тому ж Кравчуку: «Если ты еще раз убедишь меня выступать на украинском языке, это будет наш последний разговор».

Це продовжувалося тому, що в УРСР не звернули увагу на нові віяння з Москви з приходом до влади Михайла Горбачова. Очевидно, сподівалися, що ніяких змін не відбуватиметься, відтак вороже зустрічали ті паростки національного відродження, які пробивалися через, як здавалося для них, навічно непробивні мури системи тоталітаризму. Тож знову і знову організовували наступ на непохитних греко-католиків, які своєю катакомбною діяльністю крок за кроком ці мури розбивали.

Але й перекинутий «на прорив» до Львова першим секретарем обкому КП України секретар ЦК Яків Погребняк змушений був лише констатувати про відродження Української греко-католицької церкви. Виявляється, що з числа священиків, які не прийняли російського православ’я, 80 проявляють особливу активність.

Паростки змін з низів почали пробиватися і на Наддніпрянщині. Наприклад, колектив Дніпропетровського металургійного інституту 28 вересня 1988 року звернувся до центральних органів влади УРСР з клопотанням про зняття імені Л.I. Брежнєва, перекладаючи на останнього відповідальність за епоху застою.

Не тільки ці прояви невдоволення свідчили про зрослу активність громадян республіки, їх дедалі більше дивувала, скажімо, незрозуміла самопожертва України для розвитку аграрного сектору сусідньої Росії, де необхідно було волею Москви піднімати за рахунок власних коштів і людських ресурсів нечорноземний край. У той час, коли в українському селі багато проблем було не розв’язано.

Так, у низах закипало, але чи готові були ці маси вже тоді піти за В’ячеславом Чорноволом чи Михайлом Горинем, які після ув’язнення стали лідерами визвольного руху?

Організувати народ на всенаціональний здвиг могли на той час тільки авторитетні українці з квитками компартії, яких остання змушена була терпіти. Саме вже згаданий Олесь Гончар узяв під свою опіку перших неформалів. Аби ці подвижники української ідеї отримали можливість діяти в конституційних рамках УРСР, він 28 грудня 1987 року скликав засідання Президії Українського республіканського Комітету захисту миру, бюро правління Українського відділення республіканського Комітету захисту миру та бюро Правління Українського відділення радянського фонду миру.

Порядок денний цього зібрання передбачав створення при Українському республіканському Комітеті захисту миру асоціації «Зелений світ», про що доповів Олесь Гончар, наголошуючи на сформуванні схожої громадської організації при радянському Комітеті захисту миру з осередками в Ленінграді та Москві. Враховуючи, що в Україні є велика кількість екологічних проблем, зокрема й ті, що пов’язані з аварією на ЧАЕС, він вніс пропозицію створити при очолюваному ним комітеті асоціацію «Зелений світ».

А далі названа структура вже могла діяти за власним планом. Восьмого січня 1988 року відбулося засідання ініціативної групи, на якому було обрано виконавчу раду Української асоціації «Зелений світ» на чолі з письменником Сергієм Плачиндою. Тоді ж було розглянуто першочергові завдання щодо діяльності асоціації, зокрема, щодо подолання наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, припинення будівництва каналу Дунай—Дніпро, збереження заповідника на острові Хортиця...

А тут ще наспіло створення Товариства української мови... Така лавина всенародного здвигу й витворила новий проект, який закумулював революційну енергію справді широких мас: у лютому 1989 року на Установчому з’їзді Товариства української мови під час виступу Івана Драча зал почав скандувати: «Народний рух! Народний рух!». Обраний головою товариства Дмитро Павличко тоді досить своєрідно підказав делегатам, що має бути далі: «Знаю, вам хочеться все і відразу — українську мову, тоді давай прапор, державу давай, але все зразу не вийде...».

Справді, все одразу не можна було відновити, але Установчий з’їзд ТУМу не тільки зажадав внести в Конституцію республіки статтю про державний статус української мови, що мало означати перехід партійного й державного апарату в діловодстві й практичній діяльності на неї, а й ухвалив резолюцію про підтримку ідеї створення Народного руху України за перебудову.

Ось чому для одного з авторів програми НРУ В’ячеслава Брюховецького було несподіванкою, коли 14 лютого вранці його запросили на негайну розмову в кабінет завідувача ідеологічного відділу ЦК КП України Леоніда Кравчука.

Результат зустрічі — проект можна друкувати!

Ідея створення Руху здобуває широку народну підтримку. На своїй установчій конференції «Українська асоціація захисту історичного середовища» оголошує себе комісією Руху. Підтримку Руху висловлюють київські мітинги: 26 лютого — «Древній Київ», 5 березня — товариства «Меморіал», 7 травня — пам’яті жертв сталінізму в Биківні тощо. Скрізь формуються групи підтримки Руху.

Зрозумівши, що створення НРУ є альтернативою компартії, з ЦК КПУ дали директиву в регіони скликати різного рівня заходи, на яких таврувати проект програми його діяльності. А на місцях були готові старатися. І вже через кілька днів до столиці полетіли рапорти про засудження цього документа, який був опублікований для всенародного обговорення.
Тим часом мільйони українців, як на рідній землі, так і в усьому світі, покладали великі надії на Народний рух України за перебудову, який уперше за десятки років мав уконституювати право великої європейської нації на власний вільний розвиток. Яким річищем піде робота цього першого громадського представницького органу нашого народу в умовах горбачовської перебудови? Над цим питанням, безумовно, замислювалися організатори Установчого з’їзду, що таки відбувся 8—10 вересня 1989 року в Палаці культури Київського політехнічного інституту за участю 984 делегатів, серед яких було 33 народні депутати СРСР, 228 членів і кандидатів у члени КПРС.

А вступне слово вирішили надати патріархові української духовності Олесю Гончару, бо знали, що саме його виступ дасть необхідний заряд енергії для рухівців на майбутню боротьбу за українську Україну. І він справді вказав напрямні з’їзду: з трибуни до народу має промовляти «сама безкорислива правда життя, пекучі його проблеми, високі почуття громадянської відповідальності, розуміння обов’язку, справжнє вболівання за долю перебудови, за наше спільне майбутнє».

А той заряд енергії на нові звершення в ім’я України Олесь Гончар висловив у глибокій упевненості в завтрашньому дні рідної землі: «Якщо після всього, що Україна зазнала, якщо після поколінь розстріляних, депортованих, замучених по тюрмах та концтаборах народ іще зберіг себе, якщо наш дух не занепав і воля до життя не зникла, якщо сьогодні на зміну тим, що були, стають до дії, до праці нові покоління роботящих, безстрашних, здатних піднестися до найвищої єдності душ, то віриться: такому народові — жити!».

А далі Володимир Яворівський переконує, що «після вічної мерзлоти, застою і стагнації — тільки Рух», Володимир Черняк: «потрібно розбити монополію на власність, монополію на владу і монополію на істину», Михайло Швайка: «треба повністю ліквідувати відомчу форму управління, державну форму власності й надати повну свободу народу українському в тому, що він хоче виробляти і як він хоче жити»...

І все це слухає завідувач ідеологічного відділу ЦК Леонід Кравчук, на очах якого в залі вивішуються синьо-жовті прапори — під ними він сидить два дні, замість того, щоб піти геть — адже саме так вимагав Щербицький! І ніхто, до речі, не вимикає світло, хоч були такі погрози... І той Кравчук, який ще позавчора за вказівками свого керівництва розробляв заходи протидії цьому з’їзду, просить слова для виступу на ньому.

А потім вийде на трибуну й кидатиме в присутніх делегатів слова застереження від «бажання охопити все, взяти під свої крила все, що є, все, що тече, але потім потрібно буде робити підсумки. Вдумайтесь в це. Це дуже і дуже серйозна справа. Це політика, а в політиці кожен крок, кожне слово важить дуже багато».

А на завершення свого виступу просить сказати ще одне речення: «...для мене з’їзд також став і школою, він збагатив мої уявлення про політичні течії, він збагатив мої уявлення про те, що може бути завтра, післязавтра, куди ми йдемо, куди ми можемо прийти, але я хочу закінчити все ж таки тим, з чого розпочав. Щоб ми прийшли до суверенної України. (Бурхливі оплески)».

Очевидно, що Кравчук говорив від імені присутніх у залі справжніх комуністів-українців. Проте й далі не вірив у таке майбутнє України компартійний апарат на чолі із Щербицьким. Визнаючи, що з’їзд НРУ підтвердив прагнення ініціаторів Руху створити масову політизовану структуру, альтернативну КПРС, ЦК КПУ доповідав до Москви про те, що водночас «раздавались призывы к многопартийности. Предлагалось отменить ст. 6 Конституции СССР, создать из членов КПСС, входящих в «Рух», самостоятельную Коммунистическую партию Украины, организовать Украинскую крестьянскую партию.

Выдвигались требования ликвидировать ведомства, превратить Украину в зону свободного предпринимательства, ввести в оборот собственные деньги, взять под контроль «Руха» добычу урановой руды и производство атомного оружия.

Ставились вопросы о выходе Украины из СССР, ее полной независимости, выводе Советской Армии с территории Украины, создании республиканской армии и флота, службы безопасности, ликвидации органов КГБ, отмене всеобщей воинской обязанности, превращении УССР в безъядерную зону и др.».

Установчий з’їзд Руху в такий спосіб визначив напрямні третього відродження Української держави, до чого мали долучитися й широкі маси. Вони й сказали своє слово на виборах до Верховної Ради УРСР у 1990 році, коли обрали велику групу націонал-демократів, серед яких було багато комуністів. І от саме вони вже через два місяці поставили питання про ухвалення Декларації про державний суверенітет України. І перший заступник Голови Верховної Ради УРСР комуніст Іван Плющ ставить це питання на голосування. Відтак і голосами комуністів, котрих тоді було більше, першу цеглину в розбудову майбутньої власне Української держави було закладено.

Це вже була серйозна загроза для існування новітньої імперії під назвою СРСР. Спроба підписати новий Союзний договір у серпні 1991 року давала можливість російським імперським силам замінити скомпрометований устрій на нові підштукатурені обриси, які видаватимуться поневоленим народам завоюванням свободи. Однак намагання запеклих російських шовіністів узяти реванш через створення горезвісного ГКЧП поламали плани нового, «м’якого» упокорення національних окраїн.

Його поява не поставила перед національно-демократичними силами України вибору — вони однозначно засудили спробу державного перевороту в СРСР, відтак зажадали скликання надзвичайної сесії Верховної Ради для проголошення самостійності України. Проблема постала перед комуністичною партією, що вважалася українською, — вона розгубилася перед грізним окриком заколотників з Москви, пішовши з ними на співпрацю в поборенні вже узаконених легітимно прав рідного народу. Особливо ганебно проявили себе ті компартійні номенклатурники, що пересіли в крісла керівників рад різного рівня — на шифрограмах ГКЧП вони писали резолюції: «К исполнению».

Але не побоялися вийти на прю із заколотниками справжні українські патріоти з мандатами народної довіри, котрі в ті дні зробили все, щоб не дати втягнути Україну в кривавий конфлікт, а легітимно відродити повноцінну державність рідного народу. Як і в 1917 році, символ українського відродження проявився насамперед у столиці імперії — на чолі колони московських демократів, котрі 19 серпня 1991 року вирушили від Кремля до російського Білого дому, щоб захистити Бориса Єльцина, майорів синьо-жовтий прапор. Уже потім до нього приєднався російський триколор. Того ж дня, 19 серпня 1991 року, цей наш прапор гордо майорів і на мітингу протесту в Мурманську, а від-так у Заполяр’ї. Можливо, вперше за всю історію взаємин росіяни вітали українців і їхню символіку з радістю і повагою, і вони, замість злобного сичання «бандеровцы-националисты», чули привітне «братья».

Масово виступили проти заколотників і в Україні. Не тільки на Майдані Незалежності в Києві збиралися мітингарі — протестувальники були скрізь. Серед перших — націонал-демо
крати Житомира, котрі, незважаючи на відверту підтримку гекачепістів обласним керівництвом, уже 20 серпня 1991 року зібрали позачергову сесію міської Ради народних депутатів, до якої підготували проект рішення щодо засудження дій московських заколотників.

Маючи підтримку демократичних сил, Верховна Рада України 24 серпня 1991 року зібралася з метою вирішити долю свого народу. З ініціативи членів «Народної ради» було зачитано і поставлено на голосування Акт проголошення незалежності України. За нього проголосувала конституційна більшість депутатів Верховної Ради, в тому числі й компартійна «група 239».

Справді, саме Леонід Кравчук поставив на голосування Акт проголошення незалежності України. Відтак звершилось те, про що мріяли і за що боролися століттями кращі сини і доньки України!

Це був шок насамперед для так званих російських демократів, яких на той час уособлював глава Російської Федерації Борис Єльцин. Уже наступного дня після ухвалення Акта проголошення незалежності України вони схаменулися: почали наполегливо роз’яснювати йому як фактичному тодішньому володарю політичного становища в СРСР про катастрофічність цієї події для майбутнього Росії. Тому не зовсім випадково вже 26 серпня 1991 року речник російського президента Павло Вощанов пригрозив: якщо Україна і Казахстан добиватимуться повної незалежності, то до них буде висунуто територіальні претензії.

А наступного дня до Києва прилетіли двоє відомих російських діячів — Олександр Руцькой і Анатолій Собчак, які на зустрічах із керівництвом щойно проголошеної самостійної держави вимагали відмовитися від незалежницького курсу, а йти у фарватері політики Москви. Якщо, мовляв, до цього не дослухаються в Києві, то Москва добиватиметься відділення від України Криму і Донбасу.

Знаходилися противники незалежності України й на нашій землі. Особливо старалися великодержавні шовіністи в Криму, де навіть демонстративно припинили випускати газету «Кримська правда» українською мовою. До речі, зі сторінок цієї газети читачів постійно переконували, що Крим — це не Україна. Один із найбільш знавіснілих противників незалежності Михайло Бахарєв 5 жовтня 1991 року заявляв достеменно таке: «Захотят ли крымчане жить под жовто-блакитным флагом?».

У переддень всеукраїнського референдуму спеціальна передова того ж Бахарєва «Тоска по родине» закінчувалася словами: «Я зачеркну слова «Да, подтверждаю», проголосовав тем самым против независимости Украины».

Однак населення Криму не прислухалося до таких агітаторів — 54,2 відсотка жителів Криму і 57 — Севастополя висловилися за те, щоб півострів належав до України.

Що стосується голосування в Україні загалом, то понад 92 відсотків населення проголосувало за незалежність. Уперше наш народ запитали, чи має він бажання мати власну державу. І він із гордістю відповів: «Так!».

От і вийшло: третє відродження Української держави запланували націоналісти, а проголосували за цю ідею і комуністи!

Володимир СЕРГІЙЧУК, завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор.