Неля Гурєєва (на знімку), яка мешкає в селі Маяки поблизу Слов’янська, відома всім, хто знає її, веселою вдачею, привітним характером і гостинністю. Але 28 серпня — не привід для радості Нелі Вальтерівни, у дівоцтві Вольф, та її рідних, що походять з німців Поволжя. 80 років тому, 1941-го, вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про переселення німців, які проживають в районах Поволжя», одразу після чого у вересні того ж року відбулася примусова депортація представників німецької національності до Сибіру та Казахстану. До кінця 1941 року були переселені на схід усі інші радянські німці, які проживали в європейській частині тодішнього Союзу. Тоді долю депортованих німців розділили також представники народів Балтії, угорці, болгари, фіни. У 1943—1944 роках було проведено масові депортації калмиків, інгушів, чеченців, карачаївців, балкарців, кримських татар, ногайців, турків-месхетинців, понтійських греків.

На збори всім дали три дні

— Я народилася 1948 року в Сибіру, — розповідає Неля Вальтерівна. — Моїми предками були німці Поволжя, які оселилися там ще за часів Катерини ІІ. До 1941 року мої мама й тато, обоє за походженням німці, жили в місті Марксштадті Саратовської області. Батьки — Юлія Іванівна Зейферт, 1915 року народження, і Вальтер Теодорович Вольф, 1913 року народження, одружилися 20 січня 1936 року.

Марксштадт був центром одного із 22 кантонів тодішньої Автономної Радянської Соціалістичної Республіки Німців Поволжя. У місті однаково вільно спілкувалися і німецькою, і російською мовами — обома мовами були й вивіски на установах, магазинах тощо. Однаково добре володіли російською та німецькою й батьки Нелі. І хоча поселення німців-колоністів раніше були всюди, в тому числі й на Донбасі, Одещині, Херсонщині, рідною для Вольфів була саме Автономна РСР Німців Поволжя (або, як казали, «Німповолжя») на території Саратовської області.

Коли з’явилася постанова 1941 року про вивезення представників німецької національності в Сибір, на збори всім дали три дні. Батьки Нелі встигли зібрати лише найнеобхідніші речі, після чого всіх депортованих у товарних вагонах-теплушках вивезли в Бухару, а потім до містечка Купино Новосибірської області. Люди були зігнані зі своїх домівок і кинуті фактично напризволяще. Коли їхали з Поволжя на схід, то в дорозі померла тітка, а по приїзді до Купино й дід Нелі Вальтерівни. «Батьки не любили розповідати про ті часи, що були проведені у вигнанні», — казала вона.

Коли переселенці дісталися Сибіру, їх розподілили на квартири, а потім забрали у трудармію. У Сибіру в подружжя й народилась Неля, наймолодша із чотирьох дітей.

Батькам у вигнанні доводилося дуже важко, особливо матері. У Нелі Вальтерівни збереглася трудова книжка, заповнена російською та німецькою мовами. Вольф Юлія Іванівна (хоча вона по батькові Іоганівна) працювала у Марксштадті вчителем німецької мови після закінчення у 1931 році Ленінградського педагогічного технікуму. З 1940-го по серпень 1941 року була бібліотекарем. У вигнанні її на три роки відправили до трудармії. Годували робітників погано, мешкали всі гуртом у бараках. Працювати за фахом матері заборонили, і вона була прибиральницею в депо, працівницею на гучномовці, а потім служила на залізниці на розшифровці стрічок із вимірювання швидкості локомотивів.

«Може, це в мене від мами — я, як і вона, понад 40 років пропрацювала на одному місці, хоч як часом важко було. Ми дуже бідно жили в Сибіру. У нас тривалий час не було своєї домівки, і коли вже подорослішали, а батька ув’язнили, мої старші брат і сестри разом із друзями звели із саману хатинку. Пам’ятаю, як у ній не було навіть підлоги, світла, а була лише гасова лампа. Але ж тоді багато людей жили бідно, а ми взагалі бідували», — згадує Неля Вальтерівна.

Доводилося чути й образливе «німчура»

Батьки Нелі Гурєєвої — Юлія Іванівна і Вальтер Теодорович Вольфи. 30-ті роки ХХ століття.

У Купино доля депортованих німців Поволжя складалася по-різному, але про те, що батьки Нелі Вальтерівни не були ні в чому винні перед законом, свідчать довідки про реабілітацію, отримані Вольфами через багато років. Хоча батьки й добре знали рідну мову, дітей німецької не навчили: на той час розмовляти німецькою було небезпечно, щоб не викликати гніву дорослих та глузування ровесників.

— Чи доводилося стикатися з образами?

— Нас іноді, звичайно, ображали місцеві, що жили в Сибіру. І хоча я завжди була жвава й небоязка, без образ не обходилося. Бувало й таке, приходжу до подруги додому, стою в коридорі й чую, як мама їй каже: «Ти навіщо цю німчуру сюди привела?». Траплялося, обзивали й ображали. Людям неможливо було пояснити: ми не винні були в тому, що сталася війна. Ми теж постраждали. Мої дідусь та бабуся жили до війни багато. Заможними були й батьки — Юлія і Вальтер Вольфи, а на початку 1940-х втратили все.

З 1948-го по 1956 рік батько перебував в ув’язненні. Його підступно підставили саме за те, що був німцем, засудили на сім років тюрми й відправили на лісоповал. Вальтера звинуватили у крадіжці, якої він не скоював. Хтось попросив перенести вкрадене іншими людьми масло з молокозаводу до їдальні. Коли він приніс, його вже очікували люди у формі. Він працював кіномеханіком. До війни був футболістом, виступав за міську команду Марксштадта. До більшовицько-радянської влади ставився з образою і казав: «Оця належність до німців мені все життя поламала...». Коли батька посадили, мати залишилася з дітьми сама, без житла. Повернувся Вальтер більш як через сім років, але був уже надломленою людиною, яка не витримала тягаря, що випав на її долю.

— Як склалася ваша доля, коли подорослішали?

— У 1966 році я поїхала до Новосибірська навчатися в будівельному технікумі, — розповідає Неля Вальтерівна. — Згодом здобула дві професії, й обидві мирні: я будівельник і лісовод. Працювала на баштових кранах — мостовому, козловому.

У 1970-му вийшла заміж. 17 липня минулого року відзначали золоте весілля, 50 років подружнього життя, — продовжує вона. — Чоловік, Анатолій Олександрович, за фахом також лісовод. Коли познайомилися з ним у Новосибірську, жила в гуртожитку. Він на той час закінчив Великоанадольський лісовий технікум на Донеччині. Тут, у Волноваському районі, мешкали його батьки. Навчався у Київській сільськогосподарській академії на лісовому факультеті, після закінченні якого працював у Сибіру таксатором лісовпорядкувальної експедиції. Сім років він ходив по тайзі. Я лише раз з ним з’їздила і більше не поїхала — настільки це здалося мені важким. А чоловіку його робота подобалася. «Це найкраща робота, що може бути: сам на себе розраховуєш, сам від себе залежиш», — каже й сьогодні Анатолій Олександрович.

Неля Вальтерівна та Анатолій Олександрович Гурєєви.

Коли чоловік уже навчався на лісівника, Неля також вступила до Тогучинського лісового технікуму, що поблизу Новосибірська. На той час в них уже була донька.

— У мене дві доньки, — продовжує Неля Вальтерівна. — Одна народилася в Новосибірську в 1972 році, а друга в Україні в 1977-му в Новотроїцькому Волноваського району. Нині старша донька мешкає в Києві, а молодша працює в лісгоспі інспектором відділу кадрів. У мене троє онуків.

— Вийшовши заміж, ви взяли прізвище чоловіка?

— Так. Моє дівоче прізвище Вольф. А чоловік — росіянин. Коли ми з ним реєструвались у палаці одружень Новосибірська й піднімались сходами, то я йому сказала: «Якщо ти хоч раз мені дорікнеш моєю національністю, то я з тобою жити не буду». Але чоловік у мене дуже порядний, чесний і він ніколи мені нічого такого не казав.

Але знаєте, коли він уперше мене привіз до себе в Україну, то я трохи боялась їхати. Адже тут у Другу світову війну були німці, і вони чимало горя людям принесли. До Сибіру ж вони не дійшли. Кажу йому: «Як я поїду?». А він мені: «Та коли вже та війна закінчилася!». Утім, коли ми приїхали в 1970 році до батьків, його мама попросила: «Ти не говори знайомим і друзям, що ти німкеня». От розумієте!

— То як ви в подальшому прижилися на Донбасі?

— Коли ми з чоловіком згодом переїхали в Україну, я чотири роки працювала в будівельному управлінні Слов’янська на крані. Потім — у Слов’янському лісгоспі майстром розплідника, і надалі так і трудилась весь час у лісовому господарстві. Знаєте, я людина комунікабельна, в мене добрі організаторські здібності. Ще в дитинстві ровесники навколо мене завжди збиралися. Пізніше була в Сибіру комсоргом цеху. У лісництві на Донеччині була майже 25 років головою цехкому профспілок.

Мене завжди називають Володимирівною. Та й мого тата звали на чужині Володею, хоча він Вальтер.

Це вже наша батьківщина

— Як склалися долі ваших сестер і брата?

— Середня сестра померла на Алтаї, помер також брат, 1944 року народження. Тато помер давно, в 1975 році, а мама померла в 1993-му. Вони вже пенсіонерами переїхали до дітей. Давно збираюсь відвідати місця, де в мене поховані тато, мама, брат, сестра, три племінники. Адже в тих місцях я народилася, там навчалася, зростала. Дуже хочу й зараз там побувати.

А найстарша сестра Майя, 1938 року народження, якій 83, нині в Німеччині. Вона з родиною виїхала на постійне проживання до Німеччини років 15—17 тому й мешкає в місті Мюльгаузені. Обидві мої сестри все життя працювали в дитячому садку. Старша була вихователькою, а середня, Ріта, працювала медсестрою в дитсадку міста Рубцовська на Алтаї. Ми всі їздили до Майї в Німеччину — я, чоловік, доньки, онука.

— Не збираєтесь переїхати на проживання до Німеччини?

— Мене нібито й запрошують туди, але я не хочу. Ми з чоловіком вирішили, що краще, ніж в Україні, ніде немає! Мешкаємо тут уже 44 роки у власному будинку. Це вже наш дім, і нам уже не хочеться звідси нікуди виїжджати.

Ну, розумієте, там уже все одно зовсім інше життя. А щодо нас, то, знаєте, ми — радянські. І щоб там жити, треба досконало знати мову. І якщо нас колись у Сибіру називали «німчурою», то там прибулих з колишнього СРСР німців, навіть якщо вони приїхали не з Росії, а з України або Казахстану, де-не-де називають «русаками». Та й, знаєте, таких прибулих там дуже легко відрізнити від корінних німців, коли навіть ідеш вулицею. Але там, звичайно, пенсіонерам жити добре. Вони забезпечені, за ними наглядають лікарі. Їм щомісяця дають безплатно пакет ліків і такі картки — терміни, згідно з якими вони постійно перебувають під наглядом лікарів. Сестра перенесла інсульт, і невістці доплачують щомісяця 400 євро, щоб вона її доглядала.

Але мені найбільше подобається тут. У Слов’янську останнім часом дуже красиво. Ми живемо у своїй домівці біля лісу. У нас усе своє.

— Як вплинули події російсько-української війни на ваше життя?

— Розумієте, я проти війни, й те, що нині на Донбасі війна триває, мене взагалі обурює. Ми згадуємо, як вісімдесят років тому німці напали, й це стало для всіх трагедією. Але як зараз таке може відбуватися на сході України? Ну що це таке? Це треба зупинити! І знаєте, коли відбувалися в 2014 році ці події в Слов’янську, в мене на подвір’ї снаряди літали. Мене тоді онук притягнув до підвалу: «Бабцю, ходімо!». А нам уже й родичі з Києва телефонують: «Та що ви там сидите? Приїжджайте!». І ми вже напередодні визволення Слов’янська, коли вже тут сильно снаряди літали, поїхали до Києва. Трохи пожили там. У нас тоді вже й їсти було нічого, і вони нас годували, ще й трохи дали нам грошей на зворотну дорогу. Ось так!

— У вас стільки пов’язано і з Україною, і з Росією, де ви народилися, і з Німеччиною. Якою країною ви найбільше дорожите?

— Україною! Я стільки років тут прожила! Моя молодша донька й онуки тут народилися й виросли. Це вже наша батьківщина — Україна.

Я багато років працювала. В мене чимало нагород і почесних грамот, отриманих у Слов’янському лісгоспі. Була нагороджена й Почесною грамотою Кабінету Міністрів України. Зараз, хоч і на відпочинку перебуваємо, але дозвілля ми проводимо в Центрі культури та духовності «Слов’янські вечорниці». Разом відпочиваємо.

Не забуває піклуватися про літніх ветеранів і організація етнічних німців України, яку очолює Володимир Лейсля. Неля Гурєєва їздила й на П’ятий з’їзд німців України, який проходив у грудні 2013 року.

На одній із зустрічей «Слов’янських вечорниць», що відбулася просто в лісі, Неля Гурєєва розповіла своїм друзям про породи дерев, про природні лісові багатства.

«Мені подобаються зустрічі у «Слов’янських вечорницях», виставки, фільми. Там дуже цікаві люди, від яких завжди є про що нове дізнатися», — говорить вона.

Донецька область.

Фото з сімейного архіву Гурєєвих.