Під час відкриття виставки начальник управління наукового забезпечення політики національної пам’яті УІНП Ярослав Файзулін та голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович (зліва направо).

Мистецько-естетичний канон Української національно-демократичної революції початку XX ст. сформувала глибока за змістом і довершена за формою творчість видатних художників Георгія Нарбута, Василя Кричевського, Юліана Буцманюка, Осипа Курилоса, очільника мистецького відділу Пресової квартири Легіону Січових стрільців, «гетьмана Мельпомени», режисера і драматурга Леся Курбаса, композитора і фольклориста Миколи Леонтовича, хорового диригента Кирила Стеценка, письменників Миколи Вороного, Олександра Олеся, Людмили Старицької-Черняхівської, Павла Тичини, Павла Губенка (Остапа Вишні), який ще за життя був людиною-легендою, поета-сатирика, що не раз підносився до найвищого рівня громадсько-патріотичної поезії Якова Давидова (Якова Отрути), скульптора Івана Кавалерідзе, мистецтвознавця і геральдиста, одного з авторів проекту великого Герба України Миколи Битинського та багатьох інших митців. Про розвій музичного, зокрема, хорового і кобзарського, театрального, образотворчого мистецтва, літератури, видавничої справи, геральдистики, авторів творів світового рівня, що постали в добу національно-визвольних змагань, розповідає виставка «Мистецтво вільних: художня естетика Української революції 1917—1921», яка відкрилася на Хрещатику у Києві.

«Щедрик» родом з УНР 

Визвольні змагання стали періодом відродження українського музичного мистецтва та надихали співучий український народ на створення справжніх шедеврів. Один із таких шедеврів — всесвітньо відома мелодія «Щедрик», написана геніальним композитором Миколою Леонтовичем за мотивами українських народних щедрівок, що стала символом Різдва у багатьох країнах. Над шліфуванням твору вінничанин, батько якого Дмитро Федорович грав на контрабасі, віолончелі, скрипці, гітарі і чудово співав, а мати Марія Йосипівна теж мала гарний голос і знала безліч народних пісень, як і брат, і сестра, котрі стали музикантами, працював мало не усе життя. П’яту редакцію він написав у 1919-му і того самого року видав. Класикою української музики стали і обробки Миколою Леонтовичем таких пісень як «Піють півні», «Козака несуть», «Пряля». За порадою хорового диригента Кирила Стеценка композитор передає свої твори для виконання хором Київського університету, яким керував Олександр Кошиць.

Микола Леонтович з родиною.

З початком Української революції Микола Леонтович оселяється в Києві, де викладає у новоствореному Музично-драматичному інституті імені М. Лисенка, Народній консерваторії, Київській учительській семінарії, стає одним із організаторів 1-ї Української державної капели. Коли в 1919-му армія Денікіна ненадовго захопила Київ, Микола Леонтович повертається до Тульчина, де заснував музичну школу, виступає з концертами у військових частинах. Тут він працює над першим великим симфонічним твором — оперою «На русалчин Великдень» за однойменною казкою Бориса Грінченка, яку не встиг закінчити.

Автор обробки для хору класичних, революційних і духовних творів, понад 150 українських народних пісень трагічно загинув у селі Марківка на Вінниччині, куди приїхав погостювати до свого батька. Українського генія застрелив невідомий, який попросився до хати переночувати. За даними Інституту історії НАНУ, розповідь батька композитора про трагічну подію записав товариш Миколи Леонтовича Г. Яструбецький; згідно з цим записом убивця був співробітником Гайсинської ЧК Гріщенком.

24 березня 1919 року створена в Києві відповідно до Закону Української Народної Республіки музичним відділом Міністерства освіти та мистецтв за дорученням голови Директорії Симона Петлюри Республіканська хорова капела для пропаганди УНР та української національної музики вирушила у світове турне. Її візитівкою був «Щедрик». Гастролі тривали п’ять з половиною років. За цей час колектив під керівництвом Олександра Кошиця дав понад 600 концертів у 200 містах 17 країн на трьох континентах. Капела виступала у Великій Британії, Іспанії, Франції, Німеччині, Австрії, Чехословаччині, Нідерландах та інших країнах. Серед 1300 відгуків у закордонній пресі і коментарів сотні VIP-персон був і такий, надрукований у «The San Francisco Journal» (Сан-Франциско): «Вони представили нашій країні не лише найкращий спів, який ми тільки чули, а й нанесли Україну на мистецьку мапу світу як залюблену в музику націю. Це в той час, як ми вважали її за спустошену землю бродячих козаків і сільського люду».

У 1936 році американець українського походження Петро Вільховський написав англомовний текст «Щедрика», який закріпився в музичній культурі західних країн як «Колядка дзвонів» і згодом прозвучав у багатьох фільмах та серіалах: «Гріфіни», «Сам удома», «Міцний горішок 2», «Південний парк», «Сімпсони» та інших. Мелодія Миколи Леонтовича часто звучить і в рекламі.

Бард Центральної Ради

З виставкового банера на Хрещатик споглядає ще один геній — лірик Павло Тичина, творчість якого назвуть поетичним Універсалом УНР. Почавши працювати у 1917 році в часописі «Нова Рада», який редагували Сергій Єфремов і Андрій Ніковський, він друкує низку віршів, в яких відлунює національне пробудження після кількох століть московського поневолення: «Гей, вдарте в струни кобзарі», «Ой, що в Софійському заграли дзвони, затремтіли». Поет сильним словом відгукується на більшовицьку агресію, що несе Україні кров і смерть: «Хто ж це так із тебе насміяться смів», «Пам’яті тридцяти». Організатори виставки наголошують, що Павло Тичина, якого не випадково називали ще й бардом Центральної Ради і який писав «Смерті той не знає/ Хто за Вкраїну помирає», своєю збіркою «Сонячні кларнети» підніс українське слово до найвищих вершин європейської культури. 

Громадський пафос, безмежна любов до України і тонкий ліризм пронизують поезію Олександра Олеся. Класикою української літератури став його поетичний цикл «З щоденника. Р.1917», до якого увійшов і вірш «Живи, Україно, живи для краси». Покладений Кирилом Стеценком на музику він став гімном українського національного відродження.

Українська революція покликала до активного громадського і творчого життя і Павла Губенка, відомого як Остап Вишня, котрий взяв перо у руки у буремні роки визвольних змагань. У біографії, написаній наприкінці 1920-х, він зазначав: «Як ударила революція — завертівся. Бігав з Центральної Ради в університет, а з університету у Центральну Раду. Тоді до св. Софії, а з св. Софії до «Просвіти», з «Просвіти» на мітинги, з мітингу на збори, із зборів у Центральну Раду, з Центральної Ради на з’їзд, із з’їзду на конференцію, з конференції у Центральну Раду. До того було ніколи, що просто страх». Після закінчення Київської військово-фельдшерської школи юнак працював фельдшером, у 1918-му був мобілізований до медичної частини армії УНР. Потрапив до більшовиків у полон уже в ранзі начальника медично-санітарного управління Міністерства залізниць УНР. Перший його твір — фейлетон «Демократичні реформи Денікіна» — вийшов у Кам’янці-Подільському в газеті «Народна воля» за підписом Павло Грунський у листопаді 1919 року. Згодом була робота в літоб’єднаннях «Плуг» і «Гарт», над організацією та редагуванням перших двох номерів журналу «Червоний перець» (1922), в оргкомітеті Спілки письменників. Радянська влада, поставивши вже популярному сатирикові клеймо фашиста та контрреволюціонера, який «протаскував у друковане слово свої націоналістичні куркульські ідейки і погляди», відправила його за грати — у тюрмі НКВС у Харкові Павло Губенко перебував з грудня 1933-го по весну 1934 року, в концтаборі на Печорі у 1934—1943 роках.

Про революційне піднесення українських літераторів свідчать і такі рядки Якова Давидова «Не обрипаним собакам /Сокола піймати, /Не безглуздим харцизякам/ Волю зруйнувати. /Хай ляка, мов домовина, /Герб царя Миколи.../ Ще не вмерла Україна/ І не вмре ніколи...»

Мазепинець з пензлем

З початком революції, у березні 1917-го, у Київ приїздить один з найвідоміших у Петрограді художників і графіків, що перебував у зеніті всеімперської слави, Георгій Нарбут. Євген Маланюк про цей період писав: «Це — Нарбут, що недаремно сам називав себе «мазепинцем», і з першим гуком Відродження опинившись у Києві, розгорнув був там величезну, стилем і духом істотно національну творчість, розвинувши й вичерпавши, як ніхто перед ним і по нім, наш козацький «барок». Важко перерахувати всі напрями державно-культурного будівництва, де виявився геній Георгія Нарбута. Він один з фундаторів Української академії мистецтв, яку очолив живописець Федір Кричевський (зі Львова приїхав Михайло Бойчук, що до того навчався у Парижі, Мюнхені, Відні та Кракові, тут викладали Микола Бурачек, котрий теж отримав освіту у Парижі і Кракові, кияни Олександр Мурашко і Абрам Маневич, майстер «українського стилю» Василь Кричевський). Георгій Нарбут розробив дизайн поштових марок та грошових банкнот УНР — на купюрі у 100 карбованців уперше з часів київського князя Володимира Великого було зображено тризуб, оформив цілу серію державних паперів, зокрема, грамоти, дипломи, листівки.

Багатющу творчу спадщину залишив по собі і Василь Кричевський. Один з найвидатніших українських художників-модерністів, архітектор, творець національного модерного стилю в архітектурі, засновник національної кінохудожньої школи розробив проекти великого і малого Державного герба УНР, став автором дизайну державної печатки УНР, паперових грошей та марок УНР. Уже пізніше, після окупації України більшовицькою Москвою, у 1928 році Василь Кричевський оформив чотиритомну «Антологію української поезії» — обкладинку та понад 400 портретів українських поетів, яку за кілька років після виходу у світ було вилучено з бібліотек та знищено.

Юліан Буцманюк. Фрагмент розпису в монастирі Різдва Христового в Жовкві.

Як зазначила завідувачка відділу джерелознавства новітньої історії України Інституту української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського НАНУ Валентина Піскун, при підготовці виставки було проведено колосальну пошукову роботу для візуалізації найважливіших моментів Української державності. В експозиції представлено унікальні знімки та документи, зокрема з Чикагського музею. Серед найцікавіших артефактів — Федеративна грамота гетьмана Павла Скоропадського, якою затверджувався Брестський мирний договір; запрошення на відкриття Кам’янець-Подільського і Київського державних університетів; диплом Георгія Нарбута як ректора Української академії мистецтв.

«На цій виставці — десятки прізвищ, відомих або маловідомих, які присвятили частину свого життя для того, щоб віддати частину свого таланту новій, молодій Українській державі. Якщо є мистецький вимір, це значить, що це тотальне явище, що ним перейняті мільйони людей. Тут ми знаходимо цьому підтвердження — у живописі, музиці, в гуморі. І для того, щоб повноцінно розуміти той період і самих себе, нам потрібні такі виставки. Ми б дуже хотіли, щоб кожна людина, думаючи про початки нашої незалежності в XX ст., розуміла, що ця ідея, це явище охоплювали всі сфери суспільства. І найкращим доказом цього є ця виставка, яка базується на реальних матеріалах», — наголосив голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович.

Виставка, яку підготував УІНП у партнерстві з Національним музеєм історії України та Бібліотекою імені Олега Ольжича, працюватиме на Хрещатику протягом місяця.

Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА.