Бібліотека історичної літератури поповнилася новою цікавою книгою — «Іван Бондаренко. Останній полковник Коліївщини», яка нещодавно вийшла в спеціалізованому видавництві «Стікс». Науково-популярний нарис належить перу київського краєзнавця і журналіста Євгена Букета. Над дослідженням він працював кілька років поспіль. І не лише в архівах і музеях, а й у селах і містечках Черкащини, де й сьогодні діди розповідають онукам перекази та легенди, почуті від старих людей, про учасників гайдамацького руху.

— Повстання надвірних козаків було останньою спробою відновлення козацької держави в кордонах часів Богдана Хмельницького, — зазначає Євген Букет. — До цього, 22 червня 1768 року, в Умані ватажки закликали своїх побратимів і селян, тисячі яких взялися за вила і коси. Події тих часів історики називають національно-соціальною революцією, головною метою якої було повне звільнення від поневолювачів. Останній полковник повстання Іван Бондаренко (почергово його очолювали Йосип Шелест, Максим Залізняк, Микита Швачка), прийнявши булаву в рідному селі Грузька на Київщині, проголосив: «Не тільки лях, але й москаль є ворогом народу. Тож не належить прислужуватися їм обом, тому що тільки звільнившись від них, хлоп руський одержить необмежену свободу». Розпочалося повстання у Мотронинському монастирі, в урочищі Холодний Яр поблизу села Мельники Чигиринського району, який козаки називали Мотронинською Січчю. Через півтора століття ця свята обитель стане штабом Холодноярської республіки і госпіталем для її бійців, які піднімуться проти більшовицької навали — а сьогодні тут господарює Московський патріархат.

З Чигиринщини народний гнів проти національного і релігійного гніту покотився повітами Київського, Подільського і Брацлавського воєводств, вогонь боротьби перекинувся на Волинь і Галичину, її відгомін чувся на Лівобрежжі, Слобожанщині, Запоріжжі, навіть на Поволжі та Дону. Протягом другої половини травня — на початку червня гайдамаки оволоділи Медведівкою, Жаботином, Смілою, Корсунем, Каневом, Богуславом, Лисянкою. Коли повстанці захопили Умань, один із тогочасних центрів польсько-шляхетського панування і католицизму, в місті почалися погроми ненависних визискувачів. Щоб урятувати якомога більше мешканців міста, ватажки дозволили козакам вибирати, хто кого захоче для одруження чи хрещення у православну віру. Втім, їх після придушення повстання ніхто не милував. Як писав польський історик, «усмирення проводилося московською зброєю». Проти гайдамаків виступили частини російської армії під командуванням генералів Крєчєтнікова, Воєйкова і Румянцева. Наблизившись до Умані, вони заявили, що ідуть допомагати полякам боротися з «барськими конфедератами», а Крєчєтніков, побувавши у таборі повстанців, хвалив козацьку дисципліну, говорив про співпрацю, а на прощання влаштував банкет. Після нього захмелілих старшин, у тому числі Залізняка й Гонту, підступно схопили і закували в наручники, табір повстанців атакували. Відзначилися «старші брати» і в катівнях, через які пройшли 30 тисяч повстанців. Кару для суджених учасників Коліївщини призначила особисто сама цариця Катерина. Загинув у бротьбі за волю України й Іван Бондаренко.

У передмові до книги доктор історичних наук Тарас Чухліб зазначає, що автор, спираючись на ново-

знайдені архівні матеріали, використовуючи напрацювання вітчизняних і зарубіжних дослідників, польську мемуаристику здійснив вдалу спробу написання біографії легендарного полковника. А водночас і його побратимів.