17 лютого минає 69 років з дня завершення Корсунь-Шевченківської битви. На Черкащині залишилося всього кілька десятків учасників кровопролитних боїв зими 1944-го. Серед них — Іван Мусійович Тягун, котрий безвусим юнаком потрапив у пекло «українського Сталінграда» (на знімку).

Доля Івана Тягуна схожа на долі тисяч селянських синів, які змалку відчули холодні обійми голоду, а в юності — свинцевий подих війни.

Народився 1926 року в селі Воронівці Городищенського району. Виростав з двома сестрами та братом. Дуже любив навчатися. Після закінчення семирічки пішки ходив до сусіднього села у старші класи. У ті роки до восьмих-дев’ятих приймали тільки з високою успішністю. А навчання у «вищій» школі було платним. Батьки старалися заощадити на всьому та заплатити за рік 150 карбованців. Навчатися у десятому класі завадила війна.

— Батька відразу забрали на фронт. А нам, п’ятнадцятирічним хлопцям, доручили переправляти колгоспне майно, гнати у тил худобу, — пригадує Іван Мусійович. — Пішки дісталися аж до Ростовської області. Передали корів у тамтешні колгоспи і самі почали працювати у господарствах. Щоб потрапити на фронт, приписав собі майже чотири зайві роки. Але «зрізали» на медкомісії.

У січні 1942-го Івана послали на будівництво зовнішнього кола оборони Сталінграда. Зранку до ночі копали окопи та протитанкові рови. А земля промерзла більш як на метр. Інформація з фронту надходила з запізненням. Тому для всіх, хто працював «на окопах», стало великою несподіванкою, коли місцевість зайняли німці.

Разом із товаришами Іван пішки, у люті морози, пішов в Україну. Дорога була далека й смертельно небезпечна. Хлопці обходили великі міста. Аж у вересні Іван постукав у вікно рідної хати. Заплакана мати повідомила, що від батька звісток немає. У селі лютують гітлерівці, вивозять молодь на примусові роботи до Німеччини.

— Мені дивом вдалося уникнути облав, — продовжує Іван Мусійович. — А як тільки Червона Армія звільнила село, я пішов до війська. Шістнадцятого січня мені виповнилося вісімнадцять, а 9 лютого 1944 року вже був у частині, що входила до 63-ї кавалерійської дивізії. Командир взводу тільки запитав нас: «Умієте стріляти?» — і відразу всіх кинули у Корсунський котел. Багато моїх односельців полягло на полях Корсунь-Шевченківської битви — молодих, не навчених, як слід не обмундированих. Мене фашистська куля наздогнала у передгір’ях Карпат. Після шпиталю потрапив до запасної частини, яка після комплектації воювала на Третьому Білоруському фронті. Брав участь у боях за Литву, маю медалі «За відвагу», «За взяття Кенігсберга»... На все життя запам’ятав щасливу мить, коли почув про повну капітуляцію Німеччини.

Потім Івана Тягуна перевели до Москви у Таманську дивізію. Йому випала честь взяти участь у Параді Перемоги 24 червня 1945 року.

Фронтовика залишили ще дослужувати. Читав материні листи. Вона молилася за нього, чекала синового повернення. Бо батько, писала, вже не вернеться додому ніколи. Рядовий Мусій Тягун поліг у сорок третьому під Білгородом...

Тільки у березні 1950-го оголосили демобілізацію. Двадцятичотирирічний фронтовик просто в гімнастерці з’явився до школи. Марив навчанням, але для цього треба було закінчити десятий клас. Екстерном склав іспити й вступив до Київського держуніверситету на географічний факультет. Був щасливим — його мрія про навчання у вищому навчальному закладі збулася!

У студентські роки Іван Тягун серйозно займався спортом. І після університету, коли вчителював у Городищі, не полишав тренувань. Став навіть чемпіоном України з метання списа серед сільських спортсменів, неодноразовим призером всесоюзних змагань. Прищепив любов до спорту багатьом своїм вихованцям.

На пенсію Іван Мусійович вийшов у 1986-му, але активно працював аж до 2000-го. Ветеран має справді енциклопедичні знання з історії Другої світової війни, з ним дуже цікаво спілкуватися. На жаль, сьогодні вже не те здоров’я, що було колись. Однак завжди поруч з Іваном Мусійовичем його вірна дружина, порадниця і помічниця Олена Сергіївна. Разом вони виростили двох чудових, розумних і талановитих синів. Обидва, Сергій та Олексій, закінчили Вище технічне училище імені Баумана, працюють у Москві. Старший — керівник відділу випробувальних польотів у космічному відомстві, молодший відповідає за інвестиційну політику в одному з російських банків. Пишаються своїми синами, онуками і правнуками Іван Мусійович та Олена Сергіївна. Й особливо тішаться, що улюблена онучка Наталочка вийшла заміж за українського парубка і мешкає тепер у Білій Церкві. Найбільша душевна радість для подружжя, коли до них у гості приїжджає Наталя зі своїм чоловіком і маленьким сином Яриком...

Черкаська область.

Фото з архіву І. М. Тягуна.

ДО РЕЧІ 

 

З нагоди річниці згаданої битви редакція також отримала листа від нашого читача з Черкащини полковника у відставці Федора Людного. Він — інвалід війни І групи, воював на Сандомирському та Одерському плацдармах, живе в Кам’янці, почесний громадянин цього міста. Ветеран пише про своїх земляків-учасників Корсунь-Шевченківської операції. З Кам’янського району тоді було призвано в армію 500 душ, 210 з них тут і загинули. А дехто, як-от Василь Хижняк із села Куликівки, дійшов з боями до Праги, був кілька разів поранений, став повним кавалером Ордена Слави й учасником Параду Перемоги. Ще один учасник того параду і вікопомної битви — Карпо Гетьман, кавалер Ордена Слави ІІ і ІІІ ступенів, та його земляк із с. Баландине — Григорій Поправка. А серед живих учасників подій — кам’янчанин Григорій Безпалий та Юхим Іщенко з Косарів, який був поранений під час наступу на Корсунь.