У наш час, починаючи з 1997 р., відбуваються щорічні експедиції українських політв’язнів, жертв сталінських репресій, нащадків репресованих, представників громадських та державних структур, журналістів в урочище Сандармох та на Соловецькі острови. Минулорічна проща була сумно ювілейною. Адже виповнилося 75 років від початку масових репресій в 1937 році.

 

Проща української делегації розпочалася з панахиди за невинно убієнними в церкві Покрови, що на Подолі в Києві. Відтак наш гурт дістався до Санкт-Петербурга, де нами було вшановано українців, репресованих у 1937—1938 роках та похованих на Левашовському кладовищі, розташованому на околиці міста. Наступним пунктом експедиції стала столиця Карелії Петрозаводськ, де відбулась тепла зустріч з товариством українців Карелії «Калина» під головуванням легендарної Лариси Скрипникової, котра ще з двома членами «Калини» приєдналися до нашої делегації на шляху до Соловків.

Далі наш шлях проліг до Медвеж’єгорська, а точніше — до меморіального урочища Сандармох, де завдяки невтомним зусиллям подвижника пошукової справи Юрія Дмітрієва вдалось віднайти численні «поховальні ями». В поминальних урочистостях взяли участь численні офіційні особи з Російської Федерації, Карелії, консул Польщі, делегація мусульманського духовенства. Українська делегація, очолювана головою Київського товариства політв’язнів та жертв репресій Григорієм Куценком (одним із останніх політв’язнів совєтської імперії), поклала до пам’ятного знака — триметрового козацького хреста з сірого граніту (авторства художника Миколи Малишка та скульптора Назара Білика) вінки і квіти. Пам’ять жертв сталінських репресій було вшановано панахидою, яку відправив отець Дмитрій, та піснею «Журавлі», що її виконали всі присутні під акомпанемент бандуриста Віталія Мороза.

Хоч як старалися сталінські кати, які знищили цвіт української інтелігенції та багатьох патріотів інших народів колишньої «братської тюрми народів», приховати свої криваві злочини, правда вийшла на поверхню. Мертві таки докричалися до нині сущих! Страшними ямами — очима, сповненими жаху, що розкидані по всьому Сандармоху, дивляться вони на нас, живих. Скільки ж тут українського цвіту — кращих синів та дочок України — лежить у цих братських могилах. Згадаймо хоча б Миколу Куліша, Леся Курбаса, Миколу Зерова, Степана Рудницького. Та не тільки українського, а й російського, польського, білоруського, фінського, карельського, саамського, поморського... всіх, кого захопив молох сталінських репресій. Учені стверджують, що в ці страшні роки нації і народності московської імперії понесли такі непоправні генетичні втрати, які дотепер відгукуються в їхніх долі...

По дорозі заїжджаємо в селище Повенець до відомого страшними людськими стражданнями Біломорканалу, на будівництві якого віддали своє життя понад сто тисяч українських політв’язнів. У Медвеж’єгорському районному музеї відбулася тепла задушевна зустріч із керівництвом та співробітниками музею, під час якої від імені української делегації для музею була презентована унікальна книга відомого дослідника тоталітаризму Романа Матузки «Сталинизм: практика и последствия».

Далі наша дорога привела нас до порту Кемь. Випадкова зупинка поблизу кар’єру виявилися зовсім невипадковою: неподалік дороги в лісі учасники експедиції виявили чергове зі знайдених (а ще скільки незнайдених!) місць розстрілу. Дане місце було позначено пам’ятним знаком з надписом: «Поклонный крест установлен в память расстрелянных здесь в 1937 г. Жертвам политических репрессий вечная память!»

Теплоходом дістаємося вночі до останньої цілі подорожі — Соловецьких островів, які розташовані за 63 км від материка посеред Білого моря. Тут зустрічали прибулих арештантів страшною фразою: «На материке власть — советская, а у нас — соловецкая!», що в перекладі на людську мову означало те ж саме, що й надпис на воротах гітлерівських концтаборів: «Залиш надію кожен, хто ввійшов сюди!»

Умови перебування та жахіття, з якими стикалися репресовані на Соловках, були ніби втіленням у реальність страшних описів пекла з Біблії. Знущання над людською гідністю незалежно від того, чи це чоловік, чи жінка, досягли тут таких меж чи, вірніше, безмежжя, що репресовані або закінчували життя самогубством, або при нагоді пробували втекти з островів на материк за допомогою будь-якого плавзасобу, хоча це було рівнозначним самогубству. Відомо, що успішними з багатьох тисяч спроб утекти з Соловків виявилися лише три.

Під час відвідування Соловецьких островів українська делегація вшанувала пам’ять першого соловецького в’язня сумління — останнього Запорозького кошового отамана Петра Калнишевського, який за наказом цариці відбув своє 25-річне заслання в темниці й помер у ній у 112-річному віці. Біля символічного Соловецького каменя та біля Поклонного хреста на Секір-горі, де відбувались страти табірників, було вшановано пам’ять замордованих тут українців. Наша делегація за активного сприяння Соловецького музею репресованих і Петербурзького «Меморіалу» на чолі з самовідданою Іриною Фільге встановила та освятила тут услід за якутами і поляками біля основного Соловецького каменя свій меморіальний камінь. Хочеться скласти велику подяку автору-художнику цього дуже вдалого, на думку всіх присутніх, меморіального пам’ятного знака Ганні Сіньковій  та причетним до його виготовлення й доставки на Соловецькі острови Тетяні Близнюк і Любові Соцькій із Всеукраїнського «Меморіалу» ім. Василя Стуса. Особлива подяка найактивнішим учасникам прощі: бандуристу Віталію Морозу та священику Дмитрію Карану. Наша експедиція успішно пройшла завдяки сприянню Міністерства культури України, Комітету Верховної Ради з прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, Товариства «Калина» в Карелії і Санкт-Петербурзького та Карельського відділень міжнародної організації «Меморіал», за що складаємо їм вдячність.

Усіх учасників нашої делегації вразила холодна краса природи Соловків. Здавалося, що лише сам диявол міг додуматися зробити серед такої краси таке пекло. Безбожна влада в її табірному різновиді, мабуть, і була владою сатани на землі. З почуттям смутку покидали учасники прощі ці красиві й водночас страшні місця. «Пусть никогда и нигде не повторится этот ужас среди такой красоты!» — написав у Книзі відгуків Соловецького музею репресованих один із учасників української експедиції. «Памятаймо, — сказав політв’язень совєтських таборів Василь Овсієнко, — Сандармох стався тому, що неукраїнський за складом і духом уряд Радянської України в 1920—1930-х роках здав Україну Росії».

Юрій ГНАТКЕВИЧ, народний депутат України I, V, VI сликань; Георгій ЛУК’ЯНЧУК,  журналіст.

Фото надане авторами.