27 листопада 1937 року, за вироком трійки НКВС страчено Василя Липківського — першого Митрополита Київського і всієї України (УАПЦ), архієпископа, кандидата богослов’я, автора багатьох проповідей та історичних праць про Українську церкву, відомого церковного реформатора. Його розстріляно як одного з керівників «націоналістичної фашистської організації українських церковників, що ставила за мету відторгнення України від СРСР і створення самостійної держави фашистського типу».
Василь Костянтинович Липківський очолював Українську автокефальну православну церкву впродовж 1921—1927 років. Засуджений на І «ліквідаційному» соборі УАПЦ в січні 1930 року (той собор став, за словами онука митрополита Костянтина Липківського, «контрольним пострілом» у тіло Української православної церкви») священик провів роки до смерті у страшних злиднях, жив під домашнім арештом без права проводити богослужіння та виїжджати з Києва; на момент страти йому було 73 з половиною роки... Василя Липківського реабілітували аж 1989 року — «за відсутністю складу злочину». У травні 1997 року ІІІ Помісний собор УАПЦ визнав день страти митрополита Днем пам’яті всіх святих українських новомучеників.
Душа митрополита — біля Господа, а де спочиває його земна оболонка — невідомо. Можливо, у Биківнянському лісі (нині — Національний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили»), де покояться тіла понад 100 тисяч убієнних (документально встановлено імена близько 15 тисяч осіб). Доки не знайдено відповідних документів, рідні та ті, хто зберігає пам’ять про Василя Липківського, приходять до його символічної могили на Лук’янівському кладовищі.
Пам’ятні заходи минулого року включали в себе Всеукраїнську наукову конференцію «Православ’я в Україні», організовану Київською православною богословською академією УПЦ (КП), панахиду за всіма загиблими православними християнами України, що були замучені за віру та церкву впродовж 1920—1930 рр., презентацію фонду Українського православного братства імені митрополита УАПЦ Василя Липківського (США) у Центральному державному архіві зарубіжної україніки. Завершилися заходи панахидою в храмі в ім’я Івана Богослова на території Михайлівського Золотоверхого монастиря 27 листопада, в день страти митрополита.
Конференція була присвячена 85-літтю з часу проведення ІІ Всеукраїнського православного церковного собору УАПЦ та 75-й річниці з дня мученицької кончини Василя Липківського. І, здавалося б, такий суто науковий захід раптом порушив цілу низку проблем, які потребують вирішення або хоча б переосмислення. Це і нестача спеціалістів з реставрування та датування ікон в Національному заповіднику «Замки Тернопілля», і морально-етичні проблеми (приміром, чи має право слуга Господа їздити на лімузині у недобудовану через брак фінансування церкву?). Протоієрей Микола Щербань наголосив, що «зараз ми наближаємося до моральної катастрофи», і назвав таких священиків «паршивими вівцями в отарі». До слова: в одному із сіл поблизу Хмельницького колись був (можливо, й досі є) священик, який у приватній розмові з давньою знайомою зізнався: «Я не вірю в Бога». Слід, мабуть, зауважити, що він є представником порівняно молодого покоління, але чи це вагома причина, яка могла б виправдати його?..
У конференції брали участь нащадки репресованих священнослужителів, зокрема, онук митрополита професор Костянтин Липківський та онука єпископа УАПЦ Максима Задвірняка. Слова цього священика, розстріляного 1938 року, адресовані дружині та дітям: «стримуйтесь у хвилини журби», «сльози змішуються з попелом...» — ще довго по виступі бриніли в залі Київської православної богословської академії.
Конференція ухвалила резолюцію: вимагати від КМДА завершення виконання рішення Київмі-
ськради від 26.04.2007 року №453/1114 про перейменування в Києві вулиці Мойсея Урицького на вулицю митрополита УАПЦ Василя Липківського (справа ця триває вже десятиліття). Також пропонувалося підтримати клопотання перед «Укрпоштою» та Нацбанком України про випуск пам’ятної монети, конверта та поштової марки в березні 2014 року з нагоди 150-ліття з дня народження митрополита Липківського.
...За словами ієродиякона Михаїла (Карнауха), насельника Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря, «сьогодні Господь знову нам дав можливість утверджувати Українську церкву в нових умовах існування нашого народу, тож будьмо гідними цієї святої справи». Справді, нам слід пам’ятати тих, хто поклав своє життя, зберігаючи в душі любов до Господа та людей; не засуджувати тих, хто з різних причин схибив (після більшовицького перевороту близько 45 тисяч священиків зреклося сану). «Ми будуємо свою рідну Українську церкву, щоб у ній знаходили спасіння не лише поодинокі душі, а й весь наш український народ», — писав митрополит Василь Липківський. І далі: «Кожен з нас повинен бути апостолом Української церкви».
На знімку: митрополит Василь Липківський .
