У статті «Дев’ята рота» («Голос України» від 29 листопада ц. р.) ішлося про долю одного з підрозділів 44-ї Київської стрілецької дивізії імені Щорса. Дислокувалася вона на Житомирщині і комплектувалася переважно жителями цього регіону. У 9-й роті із 180 військовослужбовців, імена яких відомі, в Радянсько-фінській війні брали участь щонайменше 113 жителів села Харліївка Попільнянського району (не на всіх у списку є повні дані). Ще чимало із сусідньої Красногірки (до 1946 року — Хейлів). Рота, як і вся дивізія, зазнали повного розгрому у Фінляндії.
Стали жертвами авантюри
У газеті було вміщено й фотознімок Федора Рошака, котрий, як і більшість односельців, загинув у снігах Суомі 4 січня 1940 року. Коли його забирали до армії, Ользі, його доньці, було три роки. Спогади туманні: він із роботи йде на обід, а вона чіпляється за його ноги. Матері повідомили, що її чоловік пропав безвісти. 2003 року Ольга Федорівна прочитала в обласній газеті, що в Карелії створено проект для вивчення подій Зимової війни. Посольство України у Фінляндії просило долучитися до збору матеріалів. Звісно, Ольгу Рошак це зацікавило.
10 років тому вона побувала в Фінляндії. Особливе враження справив меморіал в Суомуссалмі. На чотирьох гектарах — майже 20 тисяч кам’яних брил, що символізують полеглих воїнів. У центрі — пам’ятник «Розкриті обійми», де 105 мідних дзвонів, по одному на кожен день війни. На вітрі вони сумно озиваються, нагадуючи про безглуздя війни...
А ще у 1993 році фінські кінодокументалісти знімали на Житомирщині спогади ветеранів Зимової війни. А потім за-просили їх до Фінляндії, де зйомки тривали, зокрема, й на місцях боїв. Ідею фільму кінодокументаліст Антті Каскіа коментував так: «Усі учасники війни: і фіни, і українці, і росіяни — стали жертвами військово-політичної авантюри».
Житомирянин Іван Гамандій згадував, як у вересні 1939 року 44-та дивізія пішла у визвольний похід до Західної України. Коли вже думали, що час повертатися до Житомира, Богунський полк завантажили в ешелон і повезли на станцію Кем у Карелії. Звідти пішки на Ухту. Поряд — кордон. Коли перейшли його, фіни не чинили опору. Мороз — 45 градусів, глибокий сніг, а червоноармійці — в будьонівках. Їсти нічого. Полювали на оленів, їли своїх коней. Машини пройти не могли. Із труднощами подолали 29 кілометрів, потрапляючи під вогонь снайперів. Лише в останній день року зіткнулися з фінською армією. Наших пустили на середину озера, потім накрили вогнем. Того дня Івана Олександровича, пораненого й обмороженого, забрали в евакопункт. Згодом зрозумів, що йому дуже пощастило. Адже ті, кого не поранило одразу, загинули потім від куль або від морозу чи потрапили в полон, а після війни — просто в радянський концтабір.
Схожі спогади були і в Петра Морозова з Ново-града-Волинського. Він теж не міг зрозуміти, навіщо їх туди кинули, коли по глибокому снігу здолали за чотири дні один кілометр. Знесиленого від голоду, обмороженого його підібрали свої. Коли після розгрому на Раатській дорозі полк був сформований заново і Морозов знову потрапив туди, зустрів тільки одного знайомого...
Враження ветерана про поїздку до Фінляндії можна передати його фразою: «Я не знаю, чому вони живуть незрівнянно краще від нас».
У газетах, які привезли із собою представники Житомирщини, був знімок: обнімаються Петро Морозов і Арао Хілтунен, ті, кого на рубежі 1939—1940 років політики змусили стріляти один в одного.
Стос кольорових знімків привіз із поїздки до Фінляндії житомирянин Хаскель Шпіц. Яскраво виділялися на них квіти, які ветерани поклали на могили полеглих.
Х. Шпіц теж міг бути серед них. Замерзаючи, він уже нічого не відчував, коли підібрали фіни. Після обміну військовополоненими він із фінського табору потрапив у радянський і до 1947 року відбував покарання в Карелії. 1970 року реабілітований. Для Х. Шпіца несподіванкою було те, що йому показали кінокадри, на яких він знятий у фінському концтаборі. 1940 року в Гельсінкі мали відбутися Олімпійські ігри, і Фінляндія, готуючись до них, закупила найсучасніші кінокамери, тому там так багато кінодокументів часів Зимової війни.
Мовою документів
Чому 44-ту дивізію кинули саме на Суомуссалмі? Бо тут у Фінляндії — «талія»: від радянської Карелії до Ботнічної затоки — найкоротша відстань. І радянське командування вирішило перерізати країну навпіл, зайти на Гельсінкі з тилу. Перша пішла 163-тя дивізія, сформована в Тулі, але опинилася в котлі. Їй на виручку кинули 44-ту дивізію, яку теж перемололи. Цікаво, що це передбачив начальник відділення оперативного відділу Ленінградського військового округу майор Сергій Чернов. У зауваженнях щодо рішень військової ради 9-ї армії, написаних ще 27 листопада, за три дні до початку війни, він зазначав:
«<...> решение построено на том, что противник не окажет никакого сопротивления <...> В среднем темп операции запланирован 22 км в сутки, в то время когда свои войска к границе шли 12—16 км в сутки с большой растяжкой частей и отставанием техники (артиллерии главным образом) Как же можно планировать такие темпы на территории противника?! Это значит построить операцию на песке, без реальной обстановки и особенностей фронта. При расчетах, видимо, противник в расчет вообще не принимался и бездорожье также не учитывалось, за это потом можно поплатиться срывом всей операции в самом ее начале, особенно если противник окажет хотя бы небольшое сопротивление путем заграждений и прикрытия их погранчастями, не говоря уже о подброске полевых войск <...>
При движении 9 и 8 армий вглубь будет образовываться разрыв между ними. Наличие у финнов дорог (железных и шоссе) дает возможности создавать реальную угрозу флангам и тылу 9 и 8 армий и ее отдельным дивизиям <...> Коммуникации их все будут перерезаны диверсионными группами противника и они могут оказаться без питания и боеприпасов, причем тактика финнов к этому в основном и будет сводиться <...>
При дивизиях нужно создать теперь же отряды из хороших лыжников и побеспокоиться обеспечением лыжами всех дивизий. Без лыж будет очень плохо, не могут сойти с дорог <...>».
Але Чернова не послухали. І все, про що він писав, збулося. Через лічені дні після того, як залишки 44-ї дивізії вийшли з оточення, у Москву було відправлено таке донесення:
«НАЧАЛЬНИКУ ГЕНЕРАЛЬНОГО ШТАБА КРАСНОЙ АРМИИ т. ШАПОШНИКОВУ
(для ставки)
Докладываем: суд над бывшим командиром 44 сд ВИНОГРАДОВЫМ, начальником штаба ВОЛКОВЫМ и начполитотдела ПАХОМЕНКО состоялся 11 января в ВАЖЕНВАРА под открытым небом в присутствии личного состава дивизии. Обвиняемые признали себя виновными в совершенных преступлениях. Речи прокурора и общественного обвинителя были одобрены всеми присутствующими. Суд тянулся пятьдесят минут. Приговор к расстрелу был приведен в исполнение немедленно публично взводом красноармейцев. После приведения приговора в исполнение состоялось совещание начсостава, на котором намечена дальнейшая разъяснительная работа. Выявление всех предателей и трусов продолжается.
В 44 сд работает комиссия Военсовета, на обязанности которой лежит детальное расследование всех причин и обстоятельств поражения 44 сд.
11 января
ЧУЙКОВ, МЕХЛИС».
Із концтабору — в концтабір
Зазвичай більше потрапляє в полон солдатів тієї армії, яка програла. Тут усе було навпаки. Із фінського полону до СРСР передано приблизно 5600 військовополонених. А в радянський полон потрапили лише 800 фінів.
9-та рота не хотіла здаватися. Підтвердженням того, що червоноармійці з Харліївки та інших сіл Попільнянського району стояли до останнього, є графа «доля». Як правило, в списку біля їхніх прізвищ написано «вбитий» чи «пропав безвісти». Лише одиниці по-
трапили в полон. Загалом із тих, хто був мобілізований із Житомирської області до 44-ї дивізії, фінська сторона передала СРСР зі своїх концтаборів 656 людей.
Однак не додому вони поїхали. Згідно з документом, що його Сталін підписав 19 квітня 1940 року, їх завезли в Южський табір НКВС — є в Івановській області місто Южа. Тобто з концтабору — в концтабір. Цей табір завбачливо створили для утримання... фінських полонених. Його охороняли конвойні війська НКВС, а в’язні не мали права не тільки бачитися з рідними, а й навіть листуватися. У рішенні Політбюро ЦК ВКП(б) давалося три місяці на проведення оперативно-чекістських заходів для виявлення серед полонених осіб, зближених з іноземними розвідками, «сумнівних елементів» і тих, хто добровільно здався в полон. До червня 1940 року в таборі вже перебували 5175 червоноармійців, 293 командири і політпрацівники, передані фінською стороною. Із них лише 450 уникли кримінальної відповідальності. Це ті, хто заслужив довір’я чекістів. 158 осіб розстріляли. Решту особлива нарада НКВС СРСР загнала до виправно-трудових таборів.
У книжці «Реабілітовані історією. Житомирська область» є дані щодо військовополонених із 44-ї дивізії. Долю 56 із них вирішували військові трибунали Московського і Ленінградського військових округів. Спочатку до розстрілу засудили 36 людей. Потім чотирнадцяти із них розстріл замінили на 10 років ув’язнення у виправно-трудових таборах. 18 осіб одразу отримали 10 років. 8 років — 79 осіб. А найбільше — 440 колишніх полонених мали відсидіти 5 років. Та найцікавіше формулювання таке: «ув’язнити до кінця війни». Річ у тім, що цих 83 осіб судили вже у 1942 році, в розпал війни з Гітлером. Разом це якраз 656 людей, дані про повернення яких з полону є в архівних папках.
Найчастіше, 441 раз, зустрічається обвинувачення «за здачу в полон білофінам без опору». На другому місці, 77 разів, — «за порушення військової присяги». «За зрадницьку поведінку в полоні» фігурує 67 разів. Сюди входить, зокрема, участь в українському хорі, який виступав перед фінами і в записах по фінському радіо. Кримінальною була навіть участь у причащанні чи сповіді, бо це ганьбило звання бійця Червоної Армії, адже відбувалося в присутності інших полонених. Чекісти сприймали це як антирадянську демонстрацію. 41 раз фігурують слова «за зраду Батьківщини», «за антирадянську агітацію», «соціально небезпечний елемент». А в 30 випадках узагалі немає ніякого формулювання.
Ще трохи статистики. Розстріляно 22 червоноармійці 44-ї дивізії. 105 померли, відбуваючи покарання. 83 попросилися на фронт і навесні 1943 року за протоколом засідання Президії Верховної Ради СРСР було віддано в штрафні батальйони. З них у живих залишилися шестеро. 210 людей було звільнено після відбуття терміну покарання. Доля ще 236 невідома.
Усі 656 колишніх воїнів 44-ї стрілецької дивізії згодом були реабілітовані, 122 із них дочекалися реабілітації за життя.
Житомир.
Меморіальний комплекс «Розкриті обійми».
Фото з сайту http://henіnen.net
