Ми вже неодноразово писали про те, що вся так звана «Всесвітня історія» — продукт безпрецедентних і масштабних фальсифікацій іудео-християнських богословів (ІІІ—ІV ст. н. е.) і німецьких істориків (XVІ—XVІІ ст. н. е.).

Перші, захопивши в ІV ст. н. е. владу у правлячій християнській церкві Великої Романії (столиця — м. Візантій/Константинополь), кардинально переписали на свою користь Біблію — головну книгу цієї одержавленої конфесії. Саме іудео-християнська секта, яка почала домінувати в християнській церкві і Римській державі (див. мал. 1), додала до первісного тексту Біблії так званий «Старий заповіт» (міфічну історію єврейського народу) і перетворила на так званий «Новий заповіт» — історію великого скіфського/коптського пророка Їсуса Христа (І ст. н. е.). А сама християнська церква перетворилася з церкви апостолів і мучеників на церкву імператорів і патріархів.

Первісний текст Біблії, судячи з її змісту та релігійно-міфологічних оповідань, був написаний на основі запозичення більш давніх релігійно-міфологічних текстів Кам’яної Могили, Сумеру/Шумеру, зороастризму, буддизму та коптської «Мемфіської теології».

Божий син Їсус Христос повторив шлях обожнення прабатька скіфів і божого сина Геракла, котрого Бог після мученицької смерті цього популярного в античному світі героя забрав до себе на небо.

Всі інші (окрім іудео-християнських) біблійні розповіді про великого скіфа/копта Їсуса Христа були визнані «неканонічними». Прибічників цих «неканонічних» біблейних текстів після відомого Нікейського Вселенського собору (325 р. н. е.) християнської церкви почасти побили камінням, подекуди засудили до каторги і вигнали у заслання.

В результаті досягнення у такий «толерантний і духовний» спосіб конфесійної «єдності», керівники тогочасної християнської церкви (за прямою вказівкою імператора Романії) фактично «призначили» сина Божого і пророка Їсуса Христа — Богом і, згідно з канонічною Біблією, ще й сином іудейським.

А для того, щоб ці апокрифічні богословські християнські тексти ніхто не міг прочитати, поміняли коптську мову (сирійсько-єгипетську — за версією Ніколая Морозова) Великої Романії (Великого Риму або Імперії ромеїв), яка була понад 350 років державною мовою Великого Риму, на так звану грецьку мову.

Між іншим, в канонічній історичній науці домінує думка, що першою культурою Великої Романії (Ромеї/Риму) була грецька культура. Звідси й «правильний міф», що то була греко-римська цивілізація, яка, начебто, стала основою нинішньої західної, іудео-християнської цивілізації.

Але російський історик Н. Морозов «чомусь» пише:

«...Литературным и официальным языком в Великой Ромее, как называли себя всегда византийцы, и в ее столице Великом Риме..., в первые триста пятьдесят лет его существования, вплоть до отделения Египта и Сирии, был язык сирийско-египетский...

Все Ромейские императоры, начиная с Диоклетиана и кончая Василием ІІ в XІ веке нашей эры были то далматцы, то славяне, то исавры, то македонцы. Да и войска ромейских императоров состояли целиком из готов, из славян, из малоазийских турок и из македонцев, а об эллинских полках в императорской армии еще не проговорился ни один историк».

Якщо згадати слова цього ж автора, який говорить про сірійсько-єгипетську мову в Імперії ромеїв, варто уточнити, що такою мовою могла бути лише коптська мова, яка є спорідненою до давньоукраїнської мови.

Лише в цих мовах, нагадаємо, є літери Ї, Є, Ж, Ш і Щ. А сучасні копти і донині навчають своїх священиків в українських семінаріях в Канаді, оскільки церковні книги коптів і українців написані спорідненою мовою.

Копти, так само, як і українці, люблять вишивати рушники і кодують на них свою сакральну історію. А головний герой коптських вишивок — Геракл, який вважається прабатьком скіфів/аріїв, котрий народився поблизу українського міста Пантікапеї (сучасне місто Керч). В лапідаріумі тамтешнього музею, до речі, зберігається і надгробний пам’ятник Геракла, що може бути свідченням того, що він, ймовірно, був похований саме в українському Криму.

Всі вказані вище дії іудео-християнської секти, яка перемогла у партійно-релігійній боротьбі у християнізованій Великій Романії, в подальшому викликали не тільки культурно-цивілізаційний та релігійний розкол (аж до взаємних анафем між римським папою та папою скіфів/коптів), а й спричинили початок подальшого розпаду Великої Романії (Ромеї/Риму).

Внаслідок цього Велика Романія (Ромея/Рим) лише за одне століття після перемоги іудео-християн у правлячій в імперії ромеїв християнській церкві втратила більшість своїх земель. Серед них — всі володіння в Африці (у т. ч. коптський Єгипет) та більшість колишніх романських територій в південній Європі (окрім провінційних італійських міст — Рома та Равенна) (див. мал. 2).

Так звана канонічна «Всесвітня історія» стверджує, що так звана Візантійська або Східна Римська імперія (за різними даними) проіснувала з 395-го по 1453 рік. Ця велична глобальна держава (ще одна назва — імперія ромеїв), начебто, оформилася в 395 р. внаслідок «остаточного розділу» Римської імперії після смерті імператора Феодосія І на західну і східну частини.

Як кажуть творці так званої «Всесвітньої історії», менш ніж через вісімдесят років після розділу, Західна Римська імперія (чи була така держава взагалі? — В. Б.) припинила своє існування.

І ця, так звана Західна Римська імперія (провінція Романії), котра проіснувала такий мізерний термін (як для супердержави), якимось дивом залишає так звану Східну Римську імперію історичною, культурною та цивілізаційної наступницею Великого Риму.

Проте тут яскраво проявляється кілька явних нестиковок.

Жителі так званої Східної Римської імперії, серед яких були предки сучасних українців, македонців, болгар, греків, румун, молдаван, італійців, французів, іспанців, турків, арабів, вірмен та багатьох інших сучасних народів, насправді називали себе ромеями або римлянами.

Ця держава була утворена на колишніх землях троянців-теукрів, які, за свідченням Л. Гіндіна та В. Цимбурського, ще в ІІІ тис. до н. е. прийшли в Малу Азію з українських земель (так звана четверта «курганна хвиля»).

Свою тисячолітню імперію вони називали Велика Романія (Рим), тобто — держава ромеїв. Столицею Великої Романії було місто антів — Візантій, засноване у VІ ст. до н. е. і перейменоване в ІV ст. н. е. римським імператором Константином на Константинополь.

Після остаточного розпаду Великої Романії внаслідок турецького завоювання (1453 р.) це місто отримало назву Істамбул. Практично всі християнські та язичницькі храми і святилища були перебудовані на мечеті, оскільки правлячою релігією Османської імперії був іслам.

Проте грекам і вірменам, які ще з часів Великої Романії піратствували і контролювали торговий бізнес в Причорномор’ї та Середземномор’ї, турецькі завойовники зберегли можливість ходити до своїх традиційних православних церков. Константинопольського патріарха викликали до палацу турецького султана (який взяв собі на додаток ще й титул римського імператора), милостиво затвердили (за давньою ромейською традицією) на посаді і дали можливість служити церкві Їсуса Христа на благо Османській імперії.

Звідки ж взялася назва «Візантія», якщо офіційно ця держава насправді називалася — Велика Романія або Рим?..

Цю фальсифікацію здійснив німецький філолог єврейського походження Ієронім Вольф (1516—1580 рр.), який в 50-х роках ХVІ століття працював особистим секретарем і бібліотекарем багатої єврейської родини Фуггер, що жила в Аугсбурзі.

В ті часи розрізнена Західна Європа намагалася протистояти Османській імперії (1299—1923 рр.), війська якої періодично доходили аж до Відня. І тому ідеологічне озброєння (і об’єднання) розрізненої Західної Європи було, як кажуть, на часі.

Оскільки хитромудрі османські султани, захопивши територію імперії ромеїв (Великої Романії або Риму), взяли собі на додаток ще й титул «імператор ромеїв», це ідеологічно обґрунтовувало їхнє «природне право» і на землі Західної та Центральної Європи (мал. 5).

На окремих землях Західної та Центральної Європи (мал.4) в ті ж самі часи існувало інше державне утворення — Священна Римська імперія (962—1806 рр.), яка в ХVІ ст. н. е. називалася Священна Римська імперія германської нації (1512—1806 рр.). Її керівники теж називали себе «римськими імператорами»!

Саме тому послужливий «німецький підданий» історик Ієронім Вольф у 1557 р. поміняв південно-чорноморський та західно-європейський Рим місцями і назвав справжню Романію (Рим) — Візантією, а маленьке італійське провінційне місто Рома — першим і «вічним» Римом.

В результаті таких маніпуляцій істориків Священної Римської імперії германської нації «вбивалося два зайці»:

1. Доводилась видумана першість так званої греко-римської цивілізації, західно-європейського Риму (насправді — провінційної італійської Роми), а відтак і — Священної Римської імперії германської нації.

2. Спростовувались цивілізаційно-історичні претензії Османських султанів (які теж називали себе ромейськими імператорами) на колишні території Великої Романії.

Але в історичних маніпуляціях Ієроніма Вольфа та його послідовників, хоч як дивно, є й певний позитив та цивілізаційно-історична справедливість. Він привернув увагу до скіфо-дорійського міста Візантій, яке згодом стало Римом, а потім — Константинополем.

Візантій був збудований на землях держави теукрів — Троади, столицею якої було легендарне місто Троя (ІІІ тис. до н. е.). І заснувало це місто українське плем’я антів, ядро якого проживало на території Великої України — між Дністром і Азовським морем (І тис. до н. е.).

Античні автори Геродот (батько історії) і Страбон (батько географії) називали троянців — теукрами. Як свідчать троянські міфи, жителів Трої іменували саме теукрами, оскільки першим царем Трої був цар Теукр, який вважався сином самого верховного бога Зевса!

До речі, український філософ М. Чмихов довів (на матеріалах Крито-мікенської цивілізації, ІІ тис. до н. е.), що міфи про Зевса, зокрема, міф про викрадення Зевсом красуні-Європи, є надбанням Трипільської культури.

Офіційний історик Риму Тит Лівій свідчив, що римляни називали своїх троянських предків — теукрами. То, можливо, троянському царю-теукру Енею і не треба було прямувати аж до Італії? — Варто було трохи пропливти Боспором фракійським і заснувати місто Візантій, яке згодом стане Римом/Константинополем?..

У будь-якому разі все сказане вище кардинально змінює концепцію цивілізаційного походження Романської (Римської) імперії, яку насправді створили предки українців — анти, що були нащадками троянців-теукрів!

Те, що Малоазійська Україна (нині — Туреччина) в прадавні часи була заселена теукрами — вихідцями з Великої України (нині — Україна) підтверджується даними археологів та фахівців з прадавньої філології.

Зокрема, російські історики Л. Гіндін і В. Цимбурський пишуть: «Приблизительно около 2300 г. до н. э. прагреки, прамакедонцы, прафригийцы движутся со стороны Подунавья из западных областей Северного Причерноморья (а це і донині є українськими землями. — В. Б.) в Северо-Западную Грецию и на юг Дардании в числе народов «курганной волны ІV». ... Тут мы должны вспомнить слова Геродота (VІІ.20) о том, как в некие времена всю Фракию и Северную Грецию до ионийского моря и фессалийской реки Пенея заполонили племена «тевкров», т. е. выходцев из Троады...».

А головною морською базою української експансії в Малу Азію і далі — у Середземномор’я, ймовірно, був кримський Херсонес/Севастополь. Недаремно ж відомий дослідник Криму (і поет) Максиміліан Волошин писав про український Крим, що «...в меридіональному напрямі півострів націлений своїм далеко заглибленим у Чорне море мисом прямо на середину Малої Азії».

Зверніть увагу на слова російських істориків:

1. Так звані «прагреки, прамакедонці і прафрігійці» прийшли в Середземномор’я з території Південної України.

2. Ці народи ховали своїх померлих в курганах, що характерно для скіфів, які є предками українців!

Проте вказані російські історики (як і багато інших їхніх колег) не змогли уникнути впливів фальсифікаторів так званої «Всесвітньої історії», які не тільки поміняли місцями Романію (метрополію нащадків троянців-теукрів) і Рому (італійську провінцію), а й придумали назву середземноморської країни — «Греція».

На це, зокрема, звернув увагу німецький історик О. Фалльмерайер, який у 1830 р. заявив, що в жилах християнського населення Греції немає жодної краплі справжньої еллінської крові. А скіфські слов’яни, іллірійські арнаути, діти північних країн, кровні родичі сербів і болгар, далматинців і московитів — народи, які дуже дивуються, за свідченням Фалльмерайера, коли їх називають греками.

Вельми цікавою є й думка А. Васильєва, котрий стверджував, що в ХІ ст. н. е. греки у Візантії були напівдикунами, а вся класична Еллада — чарівна казка Епохи Відродження. Його тезу підтримує й вже згадуваний нами Н. Морозов, який акцентує на тому, що теологічна література грецькою мовою розпочалася наприкінці ІV ст. н. е. з перекладу на неї «Апокаліпсиса». А світська література грецькою мовою з’явилася значно пізніше і, увага (!), поза межами країн з корінним грецьким населенням, конкретно — в Західній Європі.

Зверніть також увагу, шановні читачі, на ІV ст. н. е. Саме в цьому столітті християнство, в якому перемагає іудео-християнська секта, стає державною релігією в Романії і переходить в релігійній літературі та церковному діловодстві з коптської мови на таке собі «християнське есперанто» — грецьку мову.

Про те, що греки — аналог російського чи американського (які є імперським конгломератом різних етносів) свідчить хоча б те, що, за свідченням Лікурга, греки упродовж трьох століть нічого не знали про «грецьку» літературну пам’ятку видатного античного автора Гомера — «Іліаду». Це підтверджують і слова А. Вельтмана, який пише: «...Самі греки кажуть, що «Іліада» спочатку була написана не грецькою мовою...»

На думку С. Бондаря і П. Кралюка: «...Елліністичні тенденції у Північному Причорномор’ї виявилися ще раніше, ніж у «материнській» Греції. Незадовго до походів Олександра Македонського боспорський цар Левкон І (бл. 389—349 рр. до н. е.) здійснив ряд завоювань, у результаті яких до складу боспорської держави увійшли не лише давньогрецькі міста-колонії, а й території, населені «варварськими» племенами. Як наслідок, була створена типова елліністична держава, що в ІV—ІІІ ст. до н. е. переживала період свого піднесення».

В цей же час, як пише скандинавський дослідник М. Нілльсон, Древня Греція була країною землеробів і пастухів, а багато з так званих грецьких «міст» були лише великими селами.

Ми вже згадували про переконливі висновки М. Чмихова про українське (трипільське, VІ—ІІІ тис. до н. е.) походження релігійного культу бога Зевса. В даному контексті не є дивним той факт, що син Зевса — Теукр стає першим царем Трої (ІІІ тис. до н. е.). А його нащадок — «моторний парубок» Еней стає царем Риму/Візантія, збудованого на землях троянців-теукрів. Того самого українського Риму в Малій Азії, у якого вкрали ім’я творці так званої «Всесвітньої історії», що й досі нав’язується нашим дітям у школі...

(Далі буде).

Валерій БЕБИК, професор, проректор Університету «Україна», головний редактор українського наукового журналу «Освіта регіону: політологія, психологія, комунікації».