Нинішня політична ситуація в Кот-д’Івуарі, країні у Західній Африці, нагадує події помаранчевої революції в Україні. 28 листопада 2010 року там відбулися президентські вибори. Чинний президент Лоран Гбагбо та кандидат від опозиції, колишній прем’єр, Алассан Уаттара проголосили себе обраними президентами й 4 грудня 2010 року склали присягу.

 

А. Уаттара підтримує Франція, США, ООН. Л. Гбагбо — армія країни. Росія також виступає проти силового розв’язання конфлікту та підтримує Л. Гбагбо. Лідери африканських країн намагаються вмовити Л. Гбагбо піти на компроміс і покинути пост президента. Він не погоджується. Слід зазначити, що Лоран Гбагбо — християнин за віросповіданням, Алассан Уаттара — представник ісламу.

З початку протистояння у країні загинуло понад 250 осіб, спалено кілька машин місії ООН. Країну покинуло 25 тисяч біженців, які перейшли через кордон у сусідню Ліберію. Політики світу попереджають про небезпеку громадянської війни. Обидва претенденти на президентство знаходяться у неофіційній столиці — місті Абіджан. Л. Гбагбо у президентському палаці, А. Уаттара в готелі «Гольф» під охороною миротворців.

Нині в Кот-д’Івуарі несуть службу більше дев’яти тисяч солдатів у голубих шоломах із сорока країн світу. Рада Безпеки ООН хоче підсилити цей контингент ще двома тисячами військовиків.

Кот-д’Івуар — найбільший у світі виробник какао-бобів, також посідає третє місце серед експортерів зерен кави. Найбільше місто країни — Абіджан (2,5 мільйона жителів), друге велике місто — Буаке (390 тисяч жителів). Саме за десять кілометрів від Буаке на аеродромі базуються два українські вертольоти Мі-8МТ та 23 військовики, які за рішенням президента та Верховної Ради України прибули сюди 26 листопада 2010 року з Ліберії, де виконує миротворчу місію 56-й окремий вертолітний загін Збройних Сил України. Очолювали екіпажі досвідчені військові льотчики першого класу підполковники Олександр Чаплинський та Олександр Лісничий. Охороняють місце базування миротворці Пакистану та Гани.

19 грудня 2010 року, саме в день, коли один із президентів Кот-д’Івуару Лоран Гбагбо вимагав ООН залишити територію країни, відбулася заміна екіпажів Мі-8МТ. Льотчики 14-ї ротації, які тільки-но прилетіли до Ліберії на півроку, стали на службу замість льотчиків 13-й ротації, що перебували в Африці з червня 2010 року.

Підрозділ із двох вертольотів очолив заступник командира 56-го загону підполковник Володимир Партика. Нині вертольоти здійснюють перевезення людей, гуманітарних вантажів. Серед завдань також медичне транспортування, супроводження з повітря військових вантажів, патрулювання та спостереження.

19 грудня, під час заміни екіпажів, на 20 хвилин вдалося виїхати з аеродрому до Буаке. 

Ми зупинились у центрі міста. Треба знімати репортаж — саме для цього я вирвався сюди. Але тут постає вічна проблема фотографа — не всі люди хочуть, щоб їх знімали. Так в Європі, так і в Африці. Коли ти направляєш камеру, людина каже — не знімай. Ти опускаєш камеру, і проблема зникає. Так в Європі і так у Ліберії, де вже забули громадянську війну.

Але не так у Буаке, головному місті електорату президента Алассана Уаттара. Тут відчувається напруження, яке висить у повітрі, ніби грозові хмари. 

Отже, я підняв фотокамеру, молодий чоловік закричав «не знімай», я опустив камеру. Але проблема не зникла. Він біг до мене. Я повернув голову до машини, до свого захисту, білого острівка з буквами UN на борту, де є два солдати з АК-74 (не Дай Боже їх застосувати, це більше психологічне заспокоєння).

Але машина щезла. До мене підбіг чоловік і почав голосно говорити. Особливістю Африки є те, що на голос відразу збігаються люди. Навіть якщо їх немає навколо — вони виростають з-під землі. Ось і тут набралося п’ять чоловік. Налаштовані недружньо. Тим, хто підходить, я тисну руку, пропоную цигарки. Вони теж мені тиснуть руку, але від курива відмовляються. Стоїмо. Вони розмовляють французькою, я трохи знаю англійську. Не розуміємо один одного. Розмовляючи між собою, показують на фотоапаратуру. Ситуація напружена. Позад мене стоять продавчині фруктів, перед цим я їх фотографував. Раптом тітонька, «мама Африка», кричить: «Зніми мене», посміхається, показує манго. Я розумію, що вона хоче допомогти мені, розрядити обстановку. «Не знімати» — жорстко говорить мій «конвой». Стоїмо далі. Поруч метрів за п’ятдесят зупиняється машина ООН з ганійськими миротворцями. Я йду до них. Мої місцеві «друзі» притихають. Коли я порівнявся з автомобілем — він різко поїхав уперед. Я знову сам посеред Буаке у супроводі «революціонерів». Вони говорять між собою. Стоїмо, куримо, чого чекаємо — невідомо.

І тут раптом на тому боці вулиці з’являється наш автомобіль. У моїй пам’яті фотографа відбився цей кадр (думаю — витримка 1000, діафрагма 8). Стоїть машина, крізь скло дивляться три пари очей, в очах тривога. Звичайно, я не міг сказати «конвою» — ну все, хлопці, пока, я пішов. Я різко побіг до авто — вони за мною. Я вскочив, грюкнув дверима. Машина рвонула з місця...

Пригода насправді не така й страшна. Як то кажуть, бувало й гірше.

Розповів цей випадок як ілюстрацію до обстановки в Кот-д’Івуарі. Коли я стояв там, у Буаке, мені згадалась... помаранчева революція. І те передчуття громадянської війни, яке висіло в київському повітрі. В такій атмосфері прості люди відчувають себе творцями історії. Звичайно, це відчуття гідне поваги. Але подеколи людина вважає себе верховною владою і судом саме тут і саме тепер — маю право карати і право милувати. Так було взимку 2004 року на вулиці Садовій у Києві, коли дядько з Житомирської області казав мені, не пропускаючи до Верховної Ради: «Ну й що, що ти журналіст, а я тут головний, я тут революціонер...»

За подіями в Тунісі Кот-д’Івуар відійшов на другий план. Але ситуація тут далека від розв’язки.

Щодо наших миротворців. Місія українських вертольотчиків все-таки більш гуманітарна, аніж військова. Та й перебувають вони не в епіцентрі подій. Але як люди військові — мають бути готові до всього.

На зустрічі наприкінці грудня 2010 року координатора операцій Місії ООН у Ліберії пані Елен Маргарет Лой з командирами 13-ї і 14-ї ротацій 56-го вертольотного загону Андрієм Когутом і Петром Плісом та першим заступником командувача Об’єднаного оперативного командування  ЗС України генерал-майором Олександром Сирським, вона заявила, що Україну шанують на міжнародній арені за вагомий внесок у справу зміцнення миру і безпеки в миротворчих завданнях у Ліберії, Кот-д’Івуарі, інших країнах. Також для України — миротворчі операції вертольотчиків — ще й спосіб підтримувати бойову готовність, удосконалювати льотну майстерність, навчати молодих льотчиків. Поки військовий бюджет нашої країни не дає змоги займатися цим удома — доводиться вчитись на чужині, здобуваючи неоціненний досвід.

Фото автора.

Буаке — головне місто електорату президента Алассана Уаттара.

Заступник командира 56-го загону підполковник Володимир Партика.

Зустріч у Місії ООН у Ліберії. На знімку: командир 13-ї ротації  полковник Андрій Когут, пані Елен Маргарет Лой, перший заступник командувача Об’єднаного оперативного командування ЗС України генерал-майор Олександр Сирський, командир 14-ї ротації 56-го вертольотного загону підполковник Петро Пліс.

Наші Мі-8МТ на аеродромі Буаке.

Люди не бажають потрапляти в кадр.