Цей унікальний знімок, на якому спецкор газети «Красная звезда» Олександр Єфімов увічнив у середині 1960-х років десятьох братів-фронтовиків Лисенків з села Бровахи, що на Черкащині, вже друкувався у «Голосі України». Напередодні 51-ї річниці Перемоги авторові цих рядків вдалося побувати у сім’ї Лисенків, з якої 1941 року пішли на війну десятеро синів, і всі вони, зранені, але живі, повернулися додому. До Матері, до п’ятьох сестер, до могил батька і ще одного брата, яких забрав голодомор 1933-го.

Від тієї зустрічі і газетної розповіді «Вже почалось, мабуть, майбутнє... не забувайте незабутнє, воно вже інеєм взялось», минуло 14 років. І я знову у Корсунь-Шевченківському районі, у Бровахах. Невеликому селі, знаменитому єдиним в Україні пам’ятником Матері — Євдокії Данилівні Лисенко, колгоспниці-трудівниці, яка народила і виростила 16 дітей.

Сільський голова Анатолій Сичков показує скромну хату, де мешкає 88-річний Степан Лисенко. Останній живий фронтовик з десятьох братів. Останній бровахівський солдат, що пройшов війну з 1941-го по 1945-й.

— У селі, — каже Анатолій Петрович, — ще є кілька людей, що мають статус ветерана війни. Однак Степан Макарович, інвалід першої групи, єдиний свідок і учасник численних фронтових битв.

Біля хати порається, спираючись на ціпок, сухорлявий дід Степан. Сільський голова голосно вітається. «Степан Макарович, — пояснює мій провідник, — має слуховий апарат, але — вітчизняний, поганенький. Давно пора б замінити - на імпортний, якісний».

Господар помічає гостей і припрошує до хати.

— Четвертий рік, як немає моєї баби Марії, — каже, з зусиллям переступаючи поріг. —  Ще раніше помер син, трагічно загинула дочка. Тепер виглядаю з Корсуня останню свою надію, доньку Ліду, онуків.

На стінах світлиці Степана Макаровича родинні портрети. Втім, світлин усіх братів немає.

— Найстарший брат, Хтодось, — перелічує на пальцях господар, — народився 1910-го, Петро — 1912-го, Явтух — 1916-го, Василь — 1918-го, Іван — 1919-го, Михайло — 1920-го, я, Степан, — 1921-го, Микола — 1922-го, Павло — 1923-го та Андрій — 1924-го. Сестра Степанида була 1911 року народження, а Євдокія, Анастасія, Марія і Ганна народилися у тридцятих роках. Євдокія і Ганна живуть й досі у Бровахах.

— Як вдалося вижити такій великій сім’ї?

— Наш батько, Макар Несторович, був майстер на всі руки. Сам зробив млина. З усіх сіл люди носили до нього збіжжя, щоб змолоти борошна. Було у нас майже вісім гектарів землі, свій реманент, коні, воли, корови, вівці. Коли почалася колективізація, батько навідріз відмовився віддавати нажите тяжкою працею у колгосп. Тоді наше добро забрали примусом, а сім’ю вигнали з хати і виселили за хутір. Батько від горя та голоду помер.

Мати, Євдокія Данилівна, пішла із старшими дітьми працювати у колгосп. У своєму господарстві залишилася одна корівчина. Вона й порятувала Лисенків у страшному 33-му.

— Тринадцятирічним я вже водив коней, ходив за плугом, — пригадує дитинство Степан Макарович. — Перед війною вивчився на тракториста і в шістнадцять крутив корбу на недоброї слави ХТЗ. Поки заведеш його — всю душу витрясеш! У радгоспі «П’ятирічка» за місяць каторжної роботи платили копійки. А хотілося щось з одежі купити. Адже на ХТЗ, який не мав кабіни, і в дощ, і в сніг ми, трактористи, промерзали до кісток... У квітні сорок першого призвали мене до армії, у військове училище. Якраз перед 22 червнем став я танкістом. Але що то був за танк — БТ-7! Як і трактор ХТЗ — заплутається у гарбузинні і глухне...

Після поранення під Смоленськом потрапив Степан Лисенко у піхоту, 83-ю гвардійську стрілецьку дивізію. Пройшов з боями до Кенігсберга. І знову тяжка контузія, безліч осколочних ран.

— Ті шматки заліза виходили з мене десятками років після війни, — продовжує ветеран. — Не звертав я на них уваги. Бо треба було знову сідати на трактора. Роки настали тяжкі: сорок сьомий, сорок восьмий. Цілими днями і ночами, чорний, як чорт, ковтав пилюку на неповороткому «Універсалі». Ставили за цю роботу «палички», трудодні. А ще — мало не щодня приходили до хати активісти і вимагали сплатити податки на дерево, порося, курку. Не сплатиш — підеш під суд. Заїдала позика. Щоб звести кінці з кінцями, зробив я дома невеликого млина. Для себе, сусідів. Розлютило моє «одноосібництво» голову сільвиконкому Павлія. Прийшов він до нас у двір і розбив млинка...

Скаліченими прийшли з фронту й Степанові брати. Андрій та Хтодось — без ніг. Петро — без руки. Михайлові пошматувало все тіло. Сашко, який розписався за всіх братів Лисенків на рейхстазі, дістав тяжке поранення в голову... Але вдома треба було працювати, годувати сім’ї. Добре, що всі у роду майстровиті, тямущі. Тож, попри інвалідність шістьох братів, вони давали собі раду. Самотужки будувались, обживались.

— Немає вже в живих дорогих моїх братів, — зітхає Степан Макарович. — Залишився я сам та пам’ятник Матері біля школи. Там є й музей про нас: фотокартки, десяток шинелей, десять пар чобіт, десять пілоток... Чи відкритий? — запитує у сільського голови.

Анатолій Сичков нарікає на бровахівські біди. Торік, попри його старання, вперше за всю свою історію, не розпочала навчальний рік школа, закрито й дитсадок. Дітей шкільного і дошкільного віку у селі небагато — близько 50 душ. А без навчальних закладів немає перспективи у села, нагадує голова. У школі розміщений музей Лисенків. Однак без опалення і догляду експонати можуть загинути. Не раз приїздили до села керівники обласного масштабу, народні депутати України. Навіть голова парламенту Володимир Литвин. І він, і інші обурювалися тутешньому допотопному бездоріжжю. Обіцяли допомогти. Проте шість кілометрів, які з’єднують село української Матері та її синів з «великою землею», так і лишаються нездоланною проблемою. У держави грошей немає, а сучасним латифундистам, що забрали у селян земельні паї, байдужа й історія, й люди, й останні трударі-солдати, які скропили ту землю потом і кров’ю.

Разом з сільським головою просимо Степана Макаровича одягтися «по-святковому» — для фотографії. Ветеран дістає зі шафи «парадну» форму — старенький піджак, що дістався дідові, очевидно, з плеча онуків. Подумалось: колись мріяв молодий тракторист Лисенко придбати собі хоч якусь одіж. Не вийшло — у колгоспі працював задарма. Не вдалося одягти гарного костюма й за все життя. Навіть на знімку для «Красной звезды» стоять брати Лисенки в убогому одязі... Зате 9 Травня, державна ідеологія невтомно славословила ветеранів війни. І знову забувала про них до наступного Дня Перемоги.

Навіть зараз, коли в області залишилося 4 тисячі інвалідів війни, 1345 колишніх фронтовиків не забезпечені автотранспортом. За 2008-2009 роки жоден ветеран не отримав автомобіля. А на пільгове перевезення держава виділяє всього п’ять гривень на місяць для кожного учасника війни. Як добратися стареньким до лікарні? Та ще з таких сіл, як Бровахи? Ось і вислуховують щодня захисники Вітчизни від нинішніх перевізників гіркі докори. Що вони й досі живуть на білому світі...

Замість післямови

«Мені сумно писати ці рядки». Так завершувався нарис «Вже почалось, мабуть, майбутнє...» Надруковані чотирнадцять років тому слова можна повторити нині без змін: «Думаю про тих, хто ніколи голосно не згадував про війну — про свого батька, Івана Чернявського, батькових односельців — Степана Тимка, Івана Вітра, Павла Зубенка... Бровахівських братів Лисенків... Знаю їх десятки, сотні колишніх старих фронтовиків... Вони тихо, один за одним, ідуть із життя. Не в змозі прожити на принизливу пенсію, підлікувати давні рани, потурбувати своїх дітей. Вони помирають мовчки. Старий солдат як був, так і залишився сам на сам. Тоді, на полі битви, — зі смертю. Сьогодні — з незахищеною старістю».

«Через 65 років по війні», — залишається лиш додати.

 

Черкаська область.

На знімках: десять братів Лисенків, які пішли на війну і всі повернулися живими; останній солдат села Бровахи Степан Макарович Лисенко.

Фото автора та з родинного архіву І. М. Лисенка.