Стежками молодого Шевченка

Дорогою на Почаїв Шевченко не міг не навідатися до Вишнівця — родового гнізда князів Вишневецьких. Тут народився засновник Запорозької Січі Дмитро-Байда Вишневецький. Документальних підтверджень цього візиту Шевченка також немає. Проте є спогади панського лакея Федора Кружилки, записані від його онуків 1905 року. Палацовий комплекс, зведений у ХVІІ столітті, на той час належав графам Мнішекам. У палаці була багата бібліотека, картинна галерея з творами Рембрандта, Гольбейна, інших майстрів, власний театр, дзеркальна зала... Було кілька спроб відновити внутрішню оздобу палацу, зокрема, дзеркальну залу. Останню спробу зробили зовсім нещодавно, але справу до кінця так і не довели.

Чи міг поет відвідувати цей палац? Зі спогадів Федора Кружилки, Шевченко робив замальовки палацу, церкви біля Замкової гори, але вони не збереглися. Переповідають і таке. У парку за наказом графа виклали з каменю велику шахову дошку, а фігурами на ній були живі кріпаки. Хто вигравав, забирав собі «фігуру» у власність. Кажуть, що почувши про це, приголомшений поет довго блукав алеями парку.

До Почаєва Тарас прибув у другій половині жовтня. Зупинився в архієрейському будинку на території лаври. Він зберігся. Почаївська лавра — одна з найбільших святинь українського народу. 1261 року пастухи побачили на горі Богоматір. Слід від її ноги залишився на землі, і з нього почала витікати вода. Щоб побачити це диво, до Почаєва щодня прибувають сотні віруючих, туристів.

На той час інтерес київського губернатора до Почаївської лаври був викликаний недавньою її передачею від греко-католиків до Російської православної церкви. Треба було подати релігійну святиню як форпост православ’я на Волині. Шевченко мав «зняти» три види лаври. На це потрібний був дозвіл. У Держархіві Тернопільської області є оригінал розпорядження Волинської духовної консисторії про дозвіл художникові Шевченку малювати види Почаївської лаври і її околиць.

Дослідник Микола Дубина у монографії «Шевченко і Західна Україна» наводить свідчення колишнього столяра лаври Івана Станкевича, який бачив у книзі почесних гостей архієрейського будинку підпис Шевченка і дописку: «На храм 3 рубля серебром подано».

За деякими свідченнями, Шевченко у Почаєві зустрічався з видатним польським скрипалем Каролем Ліпінським, слухав його гру, яку описав у повісті «Близнецы». У Почаєві (дослідники вважають, що поет відвідав і прилеглі села Лідихів, Лопушно, Лосятин) він записав народні пісні «Ой у саду, саду...», «Ой пила, вихилила...», «Гиля, гиля, селезню...» та інші. Їх і нині співають у цій місцевості. Про Почаїв Тарас Шевченко згадував у поемах «Слепая», «Невольник», «Петрусь», повісті «Варнак».

Далі шлях Шевченка проліг до Кременця, де він не міг не піднятися на Замкову гору, або Бону, що височіє над містом. Руїни замку, який належав королівні Боні, збереглися досі. Поет милувався архітектурним ансамблем монастирів — Богоявленського та францисканців, відвідав Кременецький ліцей (нині — гуманітарно-педагогічний інститут імені Шевченка). Він захоплювався засновниками ліцею Тадеушем Чацьким і Гуго Коллонтаєм. Герой Шевченкової повісті «Варнак» розповідає: «Из Кременца пошел я через село Вербы в Дубно, а из Дубно на Острог, Корец и на Новгород-Волынский». Можна припустити, що цим шляхом рухався сам Шевченко. Зібрані й опрацьовані під час експедиції матеріали він 31 грудня 1846-го передав у канцелярію київського губернатора разом з рапортом на його ім’я.

Хоч Тарас Шевченко був з Великої України, але у нас завжди вважали його своїм. Портрети поета у вишиваних рушниках були майже у кожній хаті і за Польщі, і в радянські часи.

У багатьох родинах «Кобзар» передають у спадок як найдорожчу реліквію. Є справді унікальні видання. Скажімо, викладач одного з тернопільських університетів, поет, композитор, художник Олег Герман має колекцію з 30 «Кобзарів». Найстарішому — 100 літ. А найдорожча серцю Олега Михайловича маленька (5 на 7 см) книжечка, видана українськими військовополоненими у концтаборі міста Регенсбурга в 1943 році. Серед них був і батько Олега Германа, який і привіз той «Кобзарик», як він його ніжно називає.

Цікава історія «Кобзаря», виданого у Катеринославі 1914-го. Його власником був заможний чоловік, котрого у 1930-х роках вислали до Красноярського краю. Там ця книжка слугувала букварем, за яким каторжани вчили своїх дітей української мови. Внучку власника катеринославського «Кобзаря» доля закинула до Даугавпілса (Латвія). Там познайомився з нею викладач Тернопільського національного технічного університету Петро Кривий. Оскільки жінка знову змушена була повертатися у Красноярський край, то передала «Кобзар» йому зі словами: «Якщо мені не судилося повернутися в Україну, то хай хоч він буде вдома». Нині ця реліквія — у кабінеті україністики університету.

Видавали «Кобзар» і на Тернопільщині. Було це 1922-го у Кременці і називався він «Малий Кобзар». Тоді Волинь перебувала під Польщею, тому у виданні немало слідів цензури. Книжку видано коштом повітового Союзу кооперативів за сприяння «Просвіти». Майже весь наклад, три тисячі примірників, «Малого Кобзаря» безплатно передали школам Кременецького повіту, Кременецькій українській гімназії, духовній семінарії. Два примірники цього видання є у фондах Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України. Ще один примірник відомий кременецький краєзнавець Гаврило Черняхівський знайшов у селі Білокриниці у родині вчителя К. Вікторовського. У 2002 році тернопільське видавництво «Горлиця» перевидало «Малий Кобзар».

Унікальну збірку «Кобзарів» — понад 300 видань — має Борщівський краєзнавчий музей. Тут є відділ-музей Тараса Шевченка — єдиний у Західній Україні. Започатковано його за ініціативи уродженця краю Михайла Волошина, який передав сюди свою збірку, в якій найстарший — «Кобзар», виданий 1860 року коштом Платона Симиренка.

У кожного свій шлях до Тараса. «Я почав читати у чотири роки, — згадує директор Тернопільського облдержархіву Юрій Гумен. — Перший вірш Шевченка вивчив у другому класі. І нині напам’ять знаю багато його поезій. І все ж я не згоден з тими, хто прагне зробити з Шевченка ікону. Йому це не потрібно. З нього вже ліпили і революціонера, і атеїста... Він геній і не втискується в жодні рамки. Маємо пізнавати його постійно. Шевченко — це робота на кожен день».

Перший пам’ятник Кобзареві на Тернопільщині встановили 1911-го у селі Бурдяківці Борщівського району. Був він у вигляді хреста і зберігся досі. Багато пам’ятників з’явилося у 1960—1970-ті роки, коли почали називати колгоспи іменем Шевченка.

З Тернопільщини вийшли 12 лауреатів Шевченківської премії. А книгу літераторів і краєзнавців Богдана Мельничука та Ігоря Дуди «Тарас Шевченко на Тернопільщині» (1990) вже тричі перевидавали. На Тернопільщині живе двоє нащадків Шевченкового роду: по лінії молодшого брата Йосипа — Лідія Деркач, яка багато літ була головою облсуду, та лікар Володимир Шкробот з роду Красицьких (Антон Красицький — чоловік сестри Тараса Катерини). Корені обох — на Черкащині. А ще у Великих Гаях під Тернополем живе точна копія Кобзаря — Богдан Репета, як дві краплі води схожий на нього. Але жодних родинних зв’язків не простежується. Народився Богдан Репета неподалік Вишнівця.

«Стежками Тараса Шевченка по Кременеччині» — цей маршрут, розроблений фахівцями відділу культури, туризму, національностей та релігій Кременецької райдержадміністрації, особливо популярний. У його орбіті —  Почаївська лавра, Почаївський історико-художній музей, Кременецький краєзнавчий музей, де є зала Шевченка, обласний гуманітарно-педагогічний інститут його імені, будинок на вулиці Юліуша Словацького, де містилася друкарня, в якій видано «Малий Кобзар», Замкова гора, пам’ятники Кобзареві... До них ніколи не заросте стежка.

Тернопільська область.