Ніна Лижичко: «За характером Руслана — хлопчур»

Життя і вчинки Руслани, самодостатньої й зрілої особистості, начебто не дають підстав для таких сумнівів. Донька цілком щиро запевняє маму: «Ти — найкраща, ти — супер». Бо переконана: найважчу в світі «професію» її мама опанувала досконало. Вона й досі «супроводжує» Божу іскру доньки. Відтак, кожен крок на цій стезі має бути вивіреним. Звідси й сумніви, самокритична оцінка власних дій...

— Ви націлювали дочку саме на музику? — цікавлюся.

— Руслана могла б стати добрим журналістом, психологом чи досягти чогось іншого, бо добре вчилася у школі. Але як музикант я бачила її можливості. Вона на сцені — з чотирьох років. Почувається там, як удома, навіть краще. Це — не мої фантазії. Руслана на сцені така, яку Бог дав на землю. Її тато, Степан Іванович, хотів, щоб Руслана здобула медичну освіту, тобто конкретний «хліб». Ми з ним не сперечалися. Погодилися на тому, що Руслана сама зробить вибір, адже кожна дитина належить сама собі, а не батькам.

Ніна Аркадіївна назвала Степана Івановича ідеальним батьком. Та все ж через делікатні особисті обставини поряд із Русланою була саме вона. Як на мене, одне з її найбільших материнських досягнень те, що донька попри високий творчий злет і славу, як ніхто інший із її мистецького «цеху», зберегла шляхетну простоту.

— Яку душу принесло на землю, — така вона і є, — продовжує Ніна Аркадіївна. — За характером Руслана — хлопчур. У дитинстві ляльками не бавилася, любила футбол, хокей. Була щаслива, коли вдавалося вискочити надвір. Бо з третього класу навчалася у студії при консерваторії, в ансамблі «Посмішка». Приходила на репетиції раніше, пробувала грати на всіх інструментах. Виростала на гастролях, на валізах, на ящиках із музичними інструментами. Степан Іванович докоряв: «Вона не має дитинства, дай їй побігати». Я не проти, але ж коли? Так і тепер: коли Руслані відпочивати? Вона каже: «Як виховали, так і маєте, ви мене навчили працювати». Вона обрала цей шлях для себе і не думала про те, як і скільки буде заробляти, який вигляд матиме перед камерами. Їй приємно, коли в журналах публікують прекрасні фотосесії, але... Подивилася і забула. Вона — сильна людина. Я — теж. Батьки так само мною опікувалися, я вчилася у музичній школі в Німеччині, й завдяки татові вступила до музпедучилища у Львові.

Мама й дочка — схожі зовні й рисами вдачі також. Обидві — «вулканічно» енергійні. Саме мама на початку творчої кар’єри молодої співачки була її «продюсером», допомагала в розкрутці першого кліпу «Світанок», телефонувала на радіостанції, телеканали. Їздила з донькою на концерти по Україні, допомагала зробити зачіску, макіяж. На «Євробаченні», де Руслана блискуче впоралася із роллю самобутнього мистецького «посла» України, мама і тато були поряд (на знімку). Донька давно вже доросла, самостійна, але родинне тепло продовжує зігрівати її.

— Дочка захворіла — я їду до неї в Київ, вона дуже довіряє моїй кухні і моїм травам. Було багато роботи — два кліпи знімала, це дуже важко, й Руслана трохи втомилася. Поїхали вдвох у Трускавець — погуляти, на конях поскакати: вона їх обожнює.

З 21 року Руслана живе окремо — разом зі своїм чоловіком Олександром Ксенофонтовим. Останні чотири роки — в Києві, раніше — мешкали разом із мамою Сашка.

— Про зятя можу лише дифірамби співати. Він — чудова, добра людина, це — абсолютна правда. Закінчив фізико-математичний факультет університету, співав у хорі оперного театру, потім був солістом у досить відомій в Україні групі «Клуб шанувальників чаю». Але обрав шлях продюсера Руслани й відійшов у тінь. Я йому казала: «Це — злочин! З таким голосом, з такими даними!» Руслана теж намовляла співати разом. Вони — дорослі, самі вирішують. Зараз будують дім-гніздечко. Я до Києва не хочу виїжджати, бо можу і хочу працювати, люблю свою роботу в рекламній агенції «Люксен».

...Ніна Аркадіївна Лижичко дала Руслані головне — духовне крило. І не заважала злетіти, коли це крило зміцніло.

Львів.

Фото надано прес-службою Руслани.