Після Лютневої революції в Росії 9 березня 1917 р. Кавказьке намісництво було реорганізоване в Особливий закавказький комітет Тимчасового уряду. В Тифлісі, Баку та Ерівані виникли Вірменські Національні Ради. Ситуація відрізнялася від української тим, що на Закавказзі був хоч якийсь обласний орган із натяком на автономність. Українській Центральній Раді довелось вести тривалі переговори з Тимчасовим урядом, перш ніж Тимчасовою інструкцією Генеральний Секретаріат — виконавчий орган Центральної Ради — визнали органом влади.

 Наслідком боротьби за вірменську автономію стало створення в листопаді 1917 р. у Тифлісі Закавказького комісаріату — органу управління закавказьких народів. У лютому 1918 р. скликано Закавказький сейм. Лише в Баку більшовикам вдалося проголосити свою владу.

Створення Закавказької автономії активізувало вірменський рух поза межами Вірменії.

На фронтах Першої світової війни в російській армії воювало близько 250 тисяч вірменів. 

Усі хотіли повернутися додому. В січні 1918 р. у Києві організовано Комісаріат вірменських справ на чолі з капітаном Ашотом Тонієв-Тоніянцем (офіційно — Вірменський тимчасовий комісар України, Молдавії та Криму.

Для досягнення порозуміння між українцями та вірменами було утворено комісію: Ф. Колос (Військове міністерство УНР), В. Дьяконенко (Міністерство закордонних справ УНР), М. Ломізе (Вірменська військова секція), В. Гаспарян (Центральний вірменський комітет в Україні), А. Тонієв-Тоніянц (Вірменський комісар) та Я. Акуліяна (представник вірменського верховного комісара).

Виконанню умов договору перешкодили більшовики

13 січня 1918 р. ця комісія схвалила проект угоди уряду Української Народної Республіки з Вірменським військовим комісаріатом України. Документ стосувався організації в Україні загонів вірменської Народної Національної міліції і переправлення на Кавказ цих кадрів, а також вірмен-військових, які перебували на території України та на Українському фронті. Згідно з угодою Вірменський військовий комісаріат визнавався «повноправним органом Вірменської Національної Ради» — аналога Української Центральної Ради. Український уряд мав створити етапно-евакуаційні пункти, де б збиралися вірмени-військові й ті, що вступали до Національної міліції. Вірменам, які перебували у російській армії, дозволялося зберегти зброю, коней і майно. Всі вірмени-воїни та міліціонери, офіцери, лікарі та чиновники повністю підпорядковувалися Вірменському військовому комісарові. Рештою вірмен в Україні мав опікуватися Центральний вірменський комітет в Україні. Всі «вірменські» витрати України мали бути відшкодовані із загальнодержавного фонду тієї федерації, до якої увійде Вірменія, або ж Національною Радою Вірменії. В цілому угода була паритетною щодо перебування українців на території Вірменії та Кавказького фронту. Всі права та умови перебування українців на Закавказзі мали бути аналогічними.

Вірменська сторона вимагала надати у двомісячний строк вагони для переїзду всіх солдатів-вірменів на Батьківщину, якщо Україна укладе мирний договір із Німеччиною.

Договір був цілком адекватний тодішній ситуації й відповідав становищу вірменів в Україні. Проте його реалізація була загальмована приходом до Києва більшовиків. Через дезорганізацію поштово-телеграфного та залізничного зв’язку з Вірменією Комісаріат був змушений поступово згортати формування вірменських військових загонів.

Після ліквідації більшовицького заколоту в Україні й повернення Центральної Ради до Києва робота Вірменського комісаріату була відновлена, хоча формування вірменських загонів припинилося, а поодиноких вояків переправляли безпосередньо на Закавказзя. Комісаріат зосередив свою діяльність на інформаційній роботі.

Проголошення незалежності Вірменії

У січні 1918 р. Туреччина розпочала наступ на Закавказзя. Це призвело до нової хвилі біженців. У Харкові та Одесі їх було близько 20 тисяч.

Щоб завершити світову війну, принаймні на Кавказі, Закавказький сейм та Туреччина розпочали переговори. За міжнародним правом мирні договори могли укладати лише незалежні держави. Тож 22 квітня 1918 р. Закавказький сейм оголосив Закавказзя незалежною республікою. Проте об’єднана Закавказька республіка існувала недовго. 

26 травня 1918 р. Закавказький сейм через внутрішні суперечності саморозпустився. Постали незалежні Вірменія, Грузія та Азербайджан.

Співіснування нових держав не було мирним. Вірменія мала конфлікти, зокрема збройні, за прикордонні території з обома сусідами. У нас про це знали мало. Грузинська місія в Києві активно формувала позитивний образ своєї держави й змальовувала своїх ворогів (у тому числі вірменів) у непривабливому світлі. Вірменський комісаріат вживав певних заходів щодо виправлення цього становища. Відряджений вірменським урядом Г. Дзамоєв писав: «Якщо хочете створити тут певний настрій, присилайте кур’єрів хоча б двічі на тиждень із газетами та кореспонденцією. На це не шкодуйте грошей».

За ініціативою Г. Дзамоєва розпочались переговори щодо постачання до Вірменії борошна та цукру, а також встановлення поштового сполучення. 30 травня 1918 р., вже за гетьманського уряду, така домовленість була досягнута.

Вірменський комісаріат виступав до червня 1918 р. як орган для обслуговування потреб місцевих вірменів і комерційного представництва. З проголошенням Вірменії незалежною державою 28 травня 1918 р. вірмено-українські відносини набули міждержавного характеру. Вірменський комісаріат було реорганізовано у дипломатичне представництво.

Зустрівшись у 1918 р., українець та вірменин могли поговорити про загальні речі — про те, як усамостійнитися від Росії, про землю, світову війну. Тоді як українцеві було що з’ясовувати у стосунках із поляком, білорусом, молдаванином, татарином. Не меншими були проблеми у вірменина із азербайджанцем, грузином, персом, турком. Тож у 1918 р. між Україною та Вірменією були приблизно такі самі відносини, як у малознайомих людей, що випадково зустрілися на вулиці, — максимум толерантності та нічого зайвого. Навряд чи можна говорити про «тісний союз братніх українського та вірменського народів», як це робила радянська історіографія. Радше, це були відносини двох не ворожих держав, що в умовах розпаду імперії прагнули до задоволення власних інтересів на взаємовигідних умовах.

Віталій СКАЛЬСЬКИЙ, історик.

Київ.

Фото з архіву автора.

Аветис Аракелович Агаронян — перший керівник Республіки Вірменія.

Декларація Незалежності Республіки Вірменія, травень 1918 р.