Відголоски про всі бюджетні історії, починаючи від прийняття державного бюджету і закінчуючи розподілом коштів на рівні району, до села доходять хіба що із преси та телебачення. Цікавляться ними здебільшого з огляду на те, яка партійна сила переможе. А які будуть цифри «переможного» бюджету, людей хвилює дедалі менше. І не тому, що гроші не потрібні, а переважно через те, що в них мало хто може розібратися. Усі законодавчо-бюджетні зміни та реформи люди оцінюють насамперед із змін у своєму житті. А вони, на жаль, не такі яскраві й бурхливі, як у високій політиці.
Бюджет і шкільні вікна — поняття несумісні
Мирослав Грацонь, голова Солобковецької сільської ради в Ярмолинецькому районі, дуже шкодує, що ми не встигаємо зайти до місцевої школи. Там його найбільший головний біль — як собі хочеш, а треба таки поміняти вікна у спортивному залі. Напевно, в місті цю проблему розв’язували б по-іншому. Традиційно кинули б клич серед батьків здати кошти на ремонт — ось тобі й кілька рам. У селі ситуація зовсім інакша. Передусім через те, що грошовитих родин тут малувато, тож шкільні «податки» вимірюються зовсім іншими розмірами. Дочекатися з обласного бюджету потрібних на вікна коштів звичайній сільській школі теж дуже важко.
Одне слово, до вікон у солобковецькій школі навряд чи дійде. Взагалі, фінансування шкільних ремонтів — це не клопіт сільського бюджету. Але кому ж турбуватися про ці речі? Добре, коли громаді пощастить із головою, котрий намагається і вникнути у проблеми, і якось підсобити в їхньому розв’язанні. До того ж дуже часто робити це доводиться тільки завдяки особистій кмітливості та енергії, вмінню знайти спільну мову з інвесторами та відшукати благодійників. Якщо цього не зробити — із сільської казни не витягнеш ні копійки. Складається враження, що цей бюджет і нагальні потреби — речі, що ніяк не стикуються.
Де назбирати?
Мирослав Грацонь уже вдруге очолює сільраду, тому добре знає, що п’ять років тому власні надходження становили 360 тисяч гривень, а вже торік вони зросли до 560 тисяч. Однак на загальній фінансовій ситуації таке зростання практично не позначилося — село як було, так і залишається дотаційним, і понад 1,3 мільйона гривень йому перепало як бюджетна допомога. Переважно всі ці кошти йдуть насамперед на зарплату працівників уже згаданих установ та на сплату комунальних послуг. А ось як утримувати ці установи і загалом село як комунальну структуру — це вічна загадка із загадок.
Єдиним джерелом залишаються податки. Але з кого їх стягнути? Працюють тут ще два інвестори. Один орендує землі, інший побудував консервний завод. Вони і є основним джерелом грошових надходжень.
— Від переробників маємо близько сімдесяти тисяч гривень. Крім того, на заводі створено кілька десятків робочих місць — і це, безперечно, наші здобутки, — підраховує голова. — Але ж до районного та вищих бюджетів те саме підприємство сплачує ще майже півмільйона гривень. От якби ці гроші та залишались у нас.
Воно і справді було б непогано. Але не так складність бюджетного механізму, як обмеженість джерел фінансових надходжень, на жаль, не дає змоги це робити. Бо ж не тільки всі села, а й усі райони області залишаються дотаційними, і в когось таки потрібно забрати кошти, щоб передати найбіднішим.
Зароблене цінується більше
— Нашим найбільшим багатством була і залишається земля, і з неї повинна жити не тільки кожна людина, а й уся сільська громада, — переконує Мирослав Грацонь. — От ми тішимося дотаціям, але я переконаний: те, що держава дає просто так, ніколи не буде цінуватися належним чином. Кожен по-справжньому цінує тільки зароблене своїми руками. Як нам заробляти? Та взяти хоча б найпростіший шлях: якщо ми здаємо свою землю в оренду, а потім з неї платиться податок, то чому б його стовідсотково не залишити на розвиток громади?
Логіка таких міркувань сільського голови очевидна: земля повинна приносити її власникам не тільки мізерну плату за паї, вона — основа аграрної економіки і фундамент достатку сільської громади. То як можна сподіватися на успішне зведення будь-якої надбудови, коли цей фундамент просто вибито з-під ніг?
Цьогорічна редакція Бюджетного кодексу зробила крок назустріч місцевим бюджетам, залишивши, скажімо, в обласному бюджеті по п’ятдесят відсотків від зборів за користування надрами, спеціальне використання лісових ресурсів, водокористування. До цього ці кошти стовідсотково перераховували в державний бюджет. Але, на жаль, сільські громади, на території яких і розташовані ці надра, ліси та води, якраз нічого й не виграли.
А тим часом, повертаючись до сіл того-таки Ярмолинецького району, як не згадати, що, приміром, у Баранівці знайдено поклади глауконітових пісків. Цей природний мінерал може використовуватись і як міндобриво, і як сорбент під час ліквідації наслідків хімічних аварій. Свого часу скільки надій покладалося на будівництво на цій території глауконітового заводу, але...
Поруч величезні запаси унікальних білих глин. Кажуть, на аналізи їх возили аж до Німеччини, а геологи стверджують, що для роботи потужного цегельного заводу їх вистачить на півстоліття. Можна тільки уявити, яким потужним джерелом фінансових надходжень не тільки для села, а й для всього району могли б стати лише ці два підприємства.
Могли б, та поки що в Баранівці закрили школу, бо вже жодному бюджету не під силу утримувати навчальний заклад із кількома учнями. Коли дорогу замітає снігом, автобус до села не ходить, бо хто ж її прочистить? Своєї техніки немає, і грошей у тамтешньому бюджеті на такі роботи — теж. З кого і за що стягуватимеш податок, коли не тільки робота, здається, саме життя завмерло.
Хмельницький.
