Валентина Приймаченко (на знімку) народилася на Дніпропетровщині — в селі Новоолександрівка Дніпропетровського району. Закінчила Київський технологічний інститут харчової промисловості (1980 рік) за спеціальністю «інженер-технолог» та Академію державного управління при Президенті України (2006). Двадцять два роки в рідному селі була сільським головою. Нещодавно очолила Дніпропетровську районну раду. Заміжня. Має двох дорослих синів і двох онуків.

До шкіряного крісла звикала довше, ніж до посади

Цього разу Валентина Приймаченко перемогла на виборах: серед трьох претендентів на сільського голову, взявши 62 відсотки голосів. Одночасно за списком Партії регіонів пройшла в районну раду. Коли й тут її обрали головою (29 із 34 депутатів проголосували «за»; до речі, рідкісний випадок, коли сільський голова очолює район), односельці нарікали: «Як вона могла їх покинути!..»

— Я запевнила громаду, що на жодному посту не забуду про людей, які багато років тому довірили таку відповідальну роботу й жодного разу не змінили свій вибір, — каже пані Валентина. — Так склалося, що незадовго після закінчення інституту мені з маленьким сином довелося їхати за чоловіком у Білорусію — він після Гірничої академії (нині Національний гірничий університет. — Авт.) отримав роботу в Солігорську. Додому повернулися вже вчотирьох, мені було тоді двадцять дев’ять, і односельці запропонували йти на вибори до сільської ради.

На першій же сесії її затвердили заступником голови сільради, а через чотири роки — вже всією громадою — обрали сільським головою. Не можна сказати, що за двадцять два роки в неї не було суперників. Але навіть у 2006-му, коли новоолександрівцям і жителям ще восьми населених пунктів — Старих Кодаків, Дніпрового, Кам’янки, Братського, Південного, Дальнього, Дорогого й Чувіліного — довелося 

обирати із семи кандидатів, вона отримала 53 відсотки їхніх голосів.

А тепер переживає, щоб у її крісло в Новоолександрівській сільраді (нові вибори призначено на 9 січня) сіла людина, яка теж любила б свою малу батьківщину та прагнула зробити якомога більше для її блага.

До речі, про крісло. Перший тиждень у новому ошатному кабінеті Валентина Василівна просиділа на стільці в торці приставного столу, призначеного для нарад, — ніяк не наважувалася сісти у велике шкіряне крісло, в якому, здавалося, можна потонути. Але дуже часто треба було бігати до телефонів, от і довелося перебиратися за керівний стіл.

— У мене був дуже скромний кабінет, — пояснює вона, — зі старими меблями, але з такими дорогими мені сувенірами: вишивками, картинками, ще якимись милими «дрібничками», подарованими односельцями. Шпалери сама переклеювала. А на більше грошей не вистачало. Точніше, клопотів було багато й куди нагальніших, ніж кабінет...

Люди просяться в село

Насамперед потрібно було провести газ. Цю роботу розпочали в 1993 році — за кошти населення (з кожного двору збирали по триста карбованців) і підприємств, на яких працювали місцеві жителі (а оскільки до обласного центру від Новоолександрівки рукою подати, то багато сільчан шукали роботу в місті). Нині всі села на території сільради газифіковані.

Так само прокладали й водогони. Своєї питної води сьогодні немає тільки в Дніпровому. За іронією долі, це невеличке село трохи більш як на двісті жителів, не тільки має таку промовисту «водну» назву, а й стоїть біля Дніпра. Була тут колись «міська» вода, але згодом водогін прийшов у занепад, і от тепер шукають можливості, аби його поновити.

— Зараз ми радіємо зробленому, бо сподіватися тільки на державні кошти не доводиться. А самотужки людям провести газ чи воду — нереально. Самі лише проекти коштують десятки, а то й сотні тисяч гривень, — каже Валентина Приймаченко. — Упродовж багатьох років наша сільська рада була самодостатньою, дотації одержували лише останні два роки. Тому й школам виділяли на ремонт та обладнання, і медичні заклади — ФАП і амбулаторію у Старих Кодаках та дільничну лікарню в Новоолександрівці — утримували в гарному стані. Погодьтеся, не в кожній сільській лікарні можна зробити 26 обов’язкових медичних аналізів, флюорографію, ультразвукове обстеження — і все це безкоштовно. В лікарні хворі отримують триразове харчування.

І на транспортний зв’язок гріх скаржитися. В Новоолександрівку маршрутки ходять через кожні 15 хвилин, без проблем можна дістатися і до інших населених пунктів. Уже традиційно за власні бюджетні кошти щороку асфальтують хоч одну вулицю, проводять зовнішнє освітлення. Хоча, звичайно, роботи ще багатенько, бо на території сільради 196 вулиць. Є в Новоолександрівці й магазини (два з них працюють цілодобово), й перукарні, й пошта, і відділення банків, і аптеки. На весілля, ювілеї і на поминальні обіди кличуть у кафе, бо це дешево й зручно. А в дитячий садок (один із кращих в області) — черги!

— Батьки платять 70 гривень на місяць. За ці гроші дитина чотири рази харчується — із фруктами, молочною продукцією, спить у гарному ліжку, ще й отримує виховання. Ми планували з допомогою району та області цей садочок розширити, а в Старих Кодаках у перспективі відкрити, можливо, навіть школу-садок, — розповідає пані Валентина. — Наші села розростаються: люди будуються, міняють житло — старих батьків забирають у місто, а в родовому гнізді оселяються внуки. На території сільради 67 садових товариств, півтора десятка їх уже перейшло в село. Й інші хочуть, бо отримають газ, воду. Але ні коштів, ні штатного розпису сільської ради не вистачить, щоб обслужити таку кількість населення.

Це при тому, що бюджету Новоолександрівської сільради інші можуть позаздрити. Адже сюди сплачують податки цегельний завод, до тридцяти приватних підприємств. Чималі гроші за користування землею надходять від авіакомпанії «Дніпроавіа» (на території сільради розташований Дніпропетровський аеропорт). Більш як триста підприємств і організацій теж систематично сплачують податки за землю. І за оренду землі -так постановили раз і назавжди — тут беруть максимальну ставку.

Потягли ковдру на сільради

Проблеми інших територіальних громад Валентині Приймаченко також відомі, бо досі вона була старостою сільських голів. Після останніх виборів керівний склад у місцевих радах майже наполовину оновився: дев’ять голів із сімнадцяти — вперше обрані. Зустрівшись із колегами вже в новому статусі, вона запевнила: ми й надалі на «ти», запросила приходити з будь-якими проблемами чи пропозиціями й пообіцяла підтримку.

— На останній сесії районної ради ми розподілили залишкові кошти, і, як то кажуть, потягли ковдру на сільські ради: левову частку отримали саме вони для вирішення соціальних проблем, — розповідає Валентина Василівна. — Наприклад, Кіровській селищній раді дали гроші на газифікацію в селі Горянівка, Партизанській сільській — на ремонт вулиці, Степнянській — на капітальний ремонт дитячого садочка, Миколаївській — на заміну віконних блоків у медичній амбулаторії, Новомиколаївській сільській раді — на розробку проекту будівництва газопроводу високого тиску до села Миколаївка, Новоолександрівській та Чумаківській — на проведення капітального ремонту покрівлі житлових будинків. Крім того, кошти на придбання обладнання отримали лікарні, школи. Майже 230 тисяч виділено на капітальний ремонт приміщення для дозвільного центру в селищі Ювілейне. Ми вибрали об’єкти, на яких стовідсотково до кінця року ці кошти освоять. Радує те, що велику увагу розвитку сільської інфраструктури приділяє нині обласне керівництво. Ніколи на це не виділялося стільки коштів, як зараз. І навіть така розкіш, як дитячі майданчики, доступна вже й сільським дітям.

Де брати кошти на «соціалку»

На думку голови, в сільрад могло б бути ще одне істотне джерело фінансування соціальних об’єктів. Це — податок від відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва, який сплачують орендарі, приватні фірми. Спрямовується він на заходи для покращання земель, скажімо, на рекультивацію, причому отримати надходження з цього податку може тільки державна структура.

— Добре, що в бюджеті 2010 року дозволили ці кошти використати на здійснення грошової оцінки земель, — каже голова райради. — А якби парламентарії прийняли рішення пустити їх на благоустрій і соціальні проблеми територіальних громад, то це дало б потужний поштовх для їхнього розвитку, бо суми там немалі. В Новоолександрівській сільраді, наприклад, акумульовано два мільйони гривень, у Любимівській — три мільйони. І в інших — на цьому самому рівні. Я зверталася до депутатів Верховної Ради — питання не розглянули. Думаю, що досі просто ніхто не вникав і не рахував, скільки таких грошей лежить без руху й що на них могла би зробити громада.

Унікальні люди

Таких, як жителька Новоолександрівки Тетяна Іванівна Юрко, й в усьому світі небагато знайдеться, не те що в селі чи в районі. Їй 103 роки. Але цікавий навіть не сам факт довголіття.

— 24 серпня ми щороку відзначаємо День села, — розповідала Валентина Приймаченко. — Пішла запрошувати на свято й бабу Тетяну. А вона мені каже: «Знаєш, Валя, я прийду, якщо встигну з міста повернутися». Встигла. Ветеранам на цих урочистостях завжди подарунки вручаємо. Бабі Тетяні вручаю теплу ковдру. А вона мені: «Валя, ти забула — одіяло торік мені вже подарувала...»

Фото автора.