Вірині шляхи

Три роки концтаборів і дев’ять літ заслання в Сибіру випало на долю жительки села Буща Здолбунівського району Віри Громи. Але, незважаючи на пережиті страждання, 86-річна жінка зберегла лагідну вдачу й може слугувати прикладом любові до життя і людей.

...Весняний промінець ніжно ковзнув по юному виснаженому обличчю. Від теплого дотику Віра розплющила очі й зібгалася калачиком. Тіло здригалося від лихоманки, яка мучила вже кілька днів поспіль. Дівчині здалося, що лежить не на сирій землі під кущем ліщини, а на м’якій постелі. Немов і постріли гармат вщухли. Тиша, тепло і байдужість — вперше за кілька років страждань. «Напевно, я помираю», — подумала.

— Вірочко! Дивись, що я тобі принесла! — подруга Валентина подала пригорщу обгорілих хлібних огризків. Роздобула їх, підкравшись до наглядачок-німкень. Обідаючи, вони обкушували м’якуш хліба, а перепалені окрайці викидали. Валя знала: якщо не вмовить Віру поїсти, та далі не зможе йти. Їх, колишніх в’язнів концтабору, гнали невідомо куди від лінії фронту. Проте це був уже 1945-й, довгождану волю могли одержати будь-якого дня...

— Той обгорілий хліб врятував мене. Він, здається, був смачнішим за все на світі, — згадує пережите жителька села Буща Здолбунівського району Віра Олександрівна Грома. — Дослухавшись до прохань подруги, я змогла піднятися на ноги, а через кілька днів, уже в Чехії, нас звільнили союзні війська... Нагодували, одягнули. Потім я потрапила у госпіталь у Будапешті. Війна ще тривала, тому працювала санітаркою. Важко було, але ж не зрівняти з тим, що пережила. Намагалася лише не дивитися на свою руку...

88581... Ці цифри і досі видно трохи вище зап’ястя.

— Для мене, звиклої до сільської праці, робота на заводі у Люхенвальді (Німеччина) не була важкою, — каже Віра Олександрівна. — Я так швидко всьому навчилася, що до ткацького верстата мене допустили першою. Проте не могла миритися з тим, що на ворога працювала — постійно хитрувала, шкодила роботі. Зрештою, не витримала — разом із подругою вирішила тікати.

Звісно ж, недосвідчених дівчат, котрі опинилися посеред чужої країни без документів, грошей і знання мови, наступного ж дня впіймали, відправили спочатку у Бухенвальд, а потім — в Освенцім... Поруч із крематорієм грала музика і росли дбайливо доглянуті фашистами молоді берізки. Увесь жах і цинізм цієї сентиментальності есесівців на тлі крематорію і газових камер, де нищилися тисячі людських життів, дівчата зрозуміли дуже швидко.

— Якщо хтось говорить про пекло, то це воно й було, — тремтить голос Віри Олександрівни. — Жили ми в бараках у середньому по 800 душ. Поміж нарами — немов вулиця. Підлога — цегляна, стіни — фанерні, а вікно — тільки у стелі. Щодня о четвертій ранку нас виганяли на «апель». Стояли шеренгами до дев’ятої години.

Проте тілесні випробування, голод і холод, каже Віра Олександрівна, були дріб’язковими проти моральних:

— Щоранку перед входом у барак ми купами складали в’язнів, що померли за ніч. Я була в бригаді, яка під конвоєм возила нещасних до крематорію. А дехто ще ворушився! Думала, збожеволію від цього. Це несила згадувати...

Санітаркою у госпіталі в Будапешті Віра Грома працювала майже півроку, додому повернулася восени 1945-го. Батьківська хата була чи не єдиною, що вціліла серед згарища, рідні бідували, а одну з сестер не застала вдома — вона вже була в засланні у Сибіру. А невдовзі таке ж лихо спіткало і Віру.

— Мене звинуватили у співпраці з бандерівцями, а я їх навіть в очі не бачила. Теж намагалася втікати. Переховувалася на сусідньому хуторі. Марно. Однієї ночі мене таки схопили. Коли йшла повз рідну хату, побачила, що там вже світиться. «Все», — думаю. Потім дізналася, що й ще одну сестру — Надю — забрали. Щоправда, не били мене. Ані тоді, ані під час слідства.

Мученицький шлях простої сільської дівчини проліг у 1949 році у Хабаровський край. Працювала на крижуванні лісу. Зайве й казати, що то за робота для тендітних рук. Не ліпші й умови життя та харчування. Пізніше дівчину перевели на завод. Там зустріла свою долю — Степана Гарбарука, він земляк — родом із Острозького району, що недалеко від рідної Бущі.

— Це нас особливо зблизило, — каже. — Пригадували рідні місця, спільних знайомих. Коли ми вже були на вільному поселенні, то розписалися. Наш старший син Ярослав народився в засланні, а менший Руслан — уже тут. Повернулася я додому аж у 1959 році.

...На рідній землі, куди Віра повернулася разом із Степаном, у її нелегку долю вплелося ще понад 20 літ праці в колгоспі. Поза цим, як і решта сільських жінок, ростила дітей, дбала про дім, а ще — її лагідний характер і життєлюбство завжди слугували прикладом для односельців: що б не сталося, від неї ніхто ніколи й слова лихого не почув.

— Віра Олександрівна чудово вміє грати і на баяні, і на гітарі, вірші складала, а її покійна сестра, повернувшись із заслання, навіть сільський театр організувала, — розповідає секретар Бущанської сільради Алла Денисюк. — Віра Олександрівна перечитала всю сільську бібліотеку. А ще — вміє так поговорити з людиною, що навіть найважчий смуток розвіється.

Рівненська область.

На знімках: із Будапешта Віра (у центрі) повернулася уже з військовим білетом; на порозі барака під час заслання у Хабаровському краї (Віра з сином Ярославом — перша ліворуч); Віра Олександрівна на своєму обійсті у рідній Бущі.