Засудження (визнання винними) І. Сталіна, В. Молотова, Л. Кагановича, П. Постишева, С. Косіора, В. Чубаря та М. Хатаєвича за організацію голодомору в Україні в правовому сенсі не відбулося.
Такий висновок можна зробити з документа, який по кримінальній справі прийняв апеляційний суд м. Києва (повний текст постанови розміщено на сайті газети «Голос України» golos. com. ua). На цей документ свого часу посилалася Служба безпеки України як доказ визнання голодомору геноцидом українського народу і визнання винними у цьому злочині зазначених осіб. Більше того, представники СБУ вважали, що постанова апеляційного суду м. Києва дасть можливість отримати майнові компенсації особам, які пережили голодомор і постраждали від нього.
Нагадаємо, що 13 січня 2010 року апеляційний суд м. Києва, здійснивши розгляд кримінальної справи, порушеної Службою безпеки України за фактом вчинення геноциду в Україні в 1932—1933 роках, закрив її у зв’язку зі смертю підозрюваних у скоєнні злочину осіб.
Такі дії суду цілком узгоджуються з Кримінально-процесуальним кодексом (КПК) України, зокрема п.8 ч.1 ст. 6.
Тепер щодо можливості називати винними у скоєнні злочину окремих керівників більшовицького режиму. Конституція України (ст. 62) визначає, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Таку ж норму містить і ст. 15 КПК: ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до закону. Стаття 32 КПК роз’яснює значення термінів. Наприклад, термін «Вирок» трактується як рішення суду першої інстанції про винність або невинність особи, а термін «Постанова» — рішення органу дізнання, слідчого і прокурора, а також рішення, які виніс суддя одноособово чи апеляційний суд. Таким чином, постановою не можна визнавати винуватість чи не винуватість особи у вчиненні злочину, це має бути зроблено лише через прийняття відповідного вироку.
Неоднозначною є також і оцінка судом дій звинувачуваних тодішніх керівників країни в організації голодомору в Україні саме як геноциду. Зокрема, суд зазначає: «Доведеність та обґрунтованість викладених в постанові висновків про вчинення Сталіним Й. В., Молотовим В. М., Кагановичем Л. М., Постишевим П. П., Косіором С. В., Чубарем В. Я., Хатаєвичем М. М. злочину, який правильно кваліфіковано за ч. 1 ст. 442 КК України як геноцид частини української національної групи.
Доктриною та практикою міжнародного права загальновизнано, що для кваліфікації злочинних дій як геноцид необхідно довести наявність у суб’єкта злочину спеціального наміру (dolus specіalіs) знищити лише визначену у Конвенції групу і спрямованість його злочинної поведінки проти визначеної групи як такої».
Далі суд зазначає: «Встановленими фактичними обставинами справи доведено, що об’єктом злочинних дій вказаних в постанові осіб була саме безпека існування частини української національної групи, що підтверджується зібраними і перевіреними доказами створення для неї життєвих умов, розрахованих на її часткове фізичне винищення шляхом здійснення в Україні голодомору, внаслідок чого було знищено 3 млн. 941 тис. осіб...
Беззаперечно доведено, що голодомор вказаними особами було сплановано і здійснено як один з етапів спецоперації проти частини української національної групи як такої, оскільки саме українська нація, а не національні меншини, виступала суб’єктом державотворчого самовизначення і лише вона могла реалізувати закріплене Конституцією СРСР 1924 року право на самовизначення шляхом виходу з СРСР і утвердження незалежної української держави. Саме тому безпосереднім об’єктом голодомору 1932—1933 років стала українська національна група та її питомий складник — українські селяни.
Органом досудового слідства з усією повнотою та всебічністю встановлено спеціальний намір Сталіна (Джугашвілі) Й. В., Молотова (Скрябіна) В. М., Кагановича Л. М., Постишева П. П., Косіора С. В., Чубаря В. Я. і Хатаєвича М. М. — знищення частини саме української (а не будь-якої іншої) національної групи і об’єктивно доведено, що цей намір стосувався саме частини української національної групи як такої».
Однак історики вважають таку позицію непереконливою. Передусім тому, що репресії та конфіскація їжі здійснювалися в тому числі і самими українцями проти своїх співвітчизників. «На певному етапі це був соціоцид — цілеспрямоване знищення частини селянства, — вважає Георгій Касьянов, завідувач відділу новітньої історії і політики України Інституту історії України. — Їжу відбирали не лише в українських селян».
Наступного дня після прийняття апеляційним судом м. Києва постанови у справі про голодомор Вінницька правозахисна група зробила заяву, якою це рішення суду назвала найгіршим стандартом сталінського правосуддя і таким, що безпосередньо суперечить Конституції України і міжнародним нормам.
Зокрема, у заяві зазначалося: «Українське правосуддя залишається заручником політичних обставин і об’єктом непорядних маніпуляцій недобросовісних політиків. Вказані «хвороби» правосуддя дісталися Україні в спадок з часів радянського тоталітарного режиму.
Порушення принципу гласності, нехтування правом обвинувачених на захист, не публічність, підозріло висока швидкість винесення судових рішень у складних кримінальних справах — добре відомі ознаки «слідства» за стандартами Єжова і Берії, «правосуддя» за правилами Вишинського і Сталіна.
Конституція України (ст.58) визначає, що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх здійснення не визнавалися законом як правопорушення. Ця норма Основного Закону не передбачає жодних винятків...
Внаслідок швидкого і de facto не публічного судового розгляду «справи про геноцид» було грубо порушено не тільки Конституцію України, а і права людей, яких слідство, очевидно, вважало потерпілими від злочину, і на користь яких, зокрема, повинне було здійснюватися правосуддя. Ніхто не був ознайомлений з обвинувальним висновком у справі, потерпілі були позбавлені можливості взяти участь у судовому розгляді і заявити цивільні позови. Все вищезгадане свідчить про замовлений політичний характер так званого судового розгляду «справи про геноцид»...
Рішення суду у справі про голодомор не матиме жодних правових наслідків. Ним не відновлена справедливість щодо невинних жертв Великого Голоду в Україні і інших республіках колишнього СРСР в 1932—1933 роках... Не матиме це рішення і політичних наслідків, оскільки голодомор поки не визнається злочином геноциду на міжнародному рівні, а непрозорий і проведений похапцем «судовий розгляд» кримінальної справи не може вважатися таким, що відповідає міжнародним стандартам справедливого судочинства».
Незважаючи на таку категоричну оцінку, ця постанова апеляційного суду м. Києва є доволі цікавим документом, з яким варто ознайомитися, зокрема, цікаво дізнатися, як слідчі і суд розв’язували проблему зворотної чинності норм права у часі, в т. ч. міжнародних норм, які були прийняті вже після скоєння злочину — у даному випадку голодомору, як вони обґрунтовують позицію стосовно організації голодомору в Україні в 1932—1933 роках як геноциду українського народу.
Остаточно природу голодомору має визначити широке коло правників та істориків.
